02 квітня 2019 року
м. Київ
справа №2-4688/11
провадження № 22-ц/824/4341/2019
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Кравець В.А. (суддя-доповідач)
суддів - Мазурик О.Ф., Махлай Л.Д.
за участю секретаря судового засідання - Нечваль А.А.
учасники справи:
заявник - державний виконавець Франківського відділу державної виконавчої служби м. Львова Головного територіального управління юстиції у Львівській області КалинецьХристина Романівна
заінтересовані особи - ОСОБА_2, ОСОБА_3
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4
на ухвалу Святошинського районного суду м. Києва від 17 грудня 2018 року у складі судді Шум Л.М.
у справі за поданням державного виконавця Франківського відділу державної виконавчої служби м. Львова Головного територіального управління юстиції у Львівській області Калинець Христини Романівни про визначення частки майна боржника у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення аліментів на неповнолітню дитину та стягнення додаткових витрат на утримання дитини, -
У жовтні 2018 року державний виконавець Франківського відділу державної виконавчої служби м. Львова Головного територіального управління юстиції у Львівській області Калинець Х.Р. звернулася до суду з поданням про визначення частки майна боржника в межах примусового виконання рішення Святошинського районного суду м. Києва від 14 червня 2011 року.
В обґрунтування вимог зазначала, що у відділі на виконанні перебуває виконавче провадження № 42781885 з примусового виконання виконавчого листа № 2-4688/11 від 14 червня 2011 року про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 аліментів на утримання дочки ОСОБА_5 у розмірі 1 100 грн. щомісячно до досягнення дитиною повноліття, але не менше тридцяти відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 01 листопада 2010 року.
Указувала на те, що державним виконавцем 03 квітня 2014 року винесено постанову про відкриття виконавчого провадження та згодом накладено арешт на все майно, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та витягу про реєстрацію в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна.
У ході проведення виконавчих дій по виконавчому провадженню державним виконавцем встановлено, що боржник за трудовими та цивільно-правовими договорами не працює, пенсії не отримує; відкритими рахунками у фінансових установах не володіє, доходів не отримує; транспортні засоби за боржником не зареєстровані.
Посилалася на те, що згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 01 жовтня 2018 року боржник зареєстрований як співвласник квартири НОМЕР_11 у будинку НОМЕР_12, який знаходиться на АДРЕСА_1. Згідно довідки з місця проживання про склад сім'ї і прописки за вх.. № 4039/01-19/14 від 06 липня 2018 року встановлено, що в даній квартирі зареєстровано 2 особи: ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2
Іншого майна, на яке можна було б звернути стягнення, за боржником не виявлено.
Зазначала про те, що заборгованість ОСОБА_3 згідно розрахунку заборгованості по аліментах, станом на 01 жовтня 2018 року складає 86 157,37 грн.
Ураховуючи викладене, просила визначити Ѕ частку у квартирі НОМЕР_11 у будинку НОМЕР_12, який розташований на АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_3
Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 17 грудня 2018 року подання задоволено. Визначено частку майна боржника ОСОБА_3 у приватному спільному майні, а саме: квартирі АДРЕСА_1, загальною площею 58,2 кв.м., житловою площею 31,5 кв.м., реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна НОМЕР_14, зареєстрованої за ОСОБА_3 та ОСОБА_6 як Ѕ частку.
Не погоджуючись із зазначеною ухвалою, 08 січня 2019 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 подав до суду апеляційну скаргу, в якій просив скасувати ухвалу суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні поданням державного виконавця Франківського відділу державної виконавчої служби м. Львова Головного територіального управління юстиції у Львівській області КалинецьХ.Р. про визначення частки майна боржника у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення аліментів на неповнолітню дитину та стягнення додаткових витрат на утримання дитини, посилаючись на те, що ухвала не відповідає нормам матеріального та процесуального права, а також фактичним обставинам справи.
У мотивування вимог зазначає, що спірна квартира є особистою власністю ОСОБА_6, матері боржника, оскільки у 2002 році на виконання взятих на себе зобов'язань згідно Договору № 181-11-2409 про пайову участь у будівництві ОСОБА_6 та ОСОБА_3 було внесено 72 765 грн. в якості оплати вартості житла по АДРЕСА_1, що станом на час здійснення оплати становило 13 860 доларів США, 17 липня 2003 року видано Свідоцтво про право власності на вказану квартиру та 29 липня 2003 року зареєстровано право власності на нерухоме майно за № НОМЕР_13.
Ураховуючи викладене, апелянт уважає, що спірна квартира не відноситься до спільного сумісного майна, оскільки дану квартиру було придбано за грошові кошти, які належали ОСОБА_6 та її покійному чоловікові ОСОБА_7 та були отримані за час шлюбу, а в подальшому - особисто ОСОБА_6, оскільки нею було прийнято спадщину після смерті чоловіка. Окрім того, уважає, що вищезазначені обставини також підтверджуються тим, що між датою продажу квартири, яка належала ОСОБА_6 та ОСОБА_7, 05 серпня 2002 року та датою придбання спірної квартири - 24 вересня 2002 року пройшов невеликий проміжок часу.
Посилається на те, що матеріали подання, з яким звернувся державний виконавець до суду, не містять даних про вчинення ним інших дій, доказів щодо відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача.
Указує на те, що в матеріалах виконавчого провадження містяться квитанції на погашення заборгованості.
Окрім того, зазначає, що подання державного виконавця надійшло до суду першої інстанції 08 жовтня 2018 року, проте, судовий розгляд справи призначено лише на 17 грудня 2018 року.
Уважає, що судом свідомо не було направлено боржнику копії подання та додатків до нього завчасно, оскільки повістка про виклик до суду була надіслана судом 14 грудня 2018 року, а отримана ОСОБА_3 17 грудня 2018 року, тобто у день судового засідання.
На думку апелянта, суд першої інстанції вказаними вище діями грубо порушив норми процесуального права, оскільки фактично позбавив боржника надати будь-які пояснення, заперечення та доводи щодо подання державного виконавця.
13 березня 2019 року на адресу Київського апеляційного суду надійшов відзив ОСОБА_2, в якому вона просить апеляційну скаргу відхилити, а ухвалу місцевого суду залишити в силі.
29 березня 2019 року надійшов відзив на апеляційну скаргу від державного виконавця Франківського відділу державної виконавчої служби м. Львів Головного територіального управління юстиції у Львівській області Калинець Х.Р., в якому остання просила залишити апеляційну скаргу без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції - без змін.
ОСОБА_2 у судовому засіданні проти апеляційної скарги заперечувала, просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції - без змін.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином, клопотання про відкладення розгляду справи до апеляційного суду не надходили.
Згідно положень частини другої статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Виходячи з норм статті 372 ЦПК України, колегією суддів вирішено проводити розгляд справи за відсутності осіб, що не з'явилися.
Заслухавши доповідь судді-доповідача Кравець В.А., обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість постановленої ухвали, колегія суддів доходить висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Задовольняючи подання старшого державного виконавця, суд першої інстанції виходив з того, що державним виконавцем вчинені всі можливі виконавчі дії та в повній мірі вжито всіх заходів щодо розшуку майна боржника, наявні в матеріалах справи докази свідчать про умисне ухилення боржника від виконання зобов'язань, покладених на нього рішенням суду, а наявного майна боржника недостатньо для погашення заборгованості у повному обсязі, а також з наявності відповідних доказів, які свідчать про належність спірного майна на праві спільної сумісної власності боржнику.
Висновок суду відповідає обставинам справи та ґрунтується на вимогах закону.
Частиною 1 статті 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом установлено, що постановою державного виконавця відділу державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві від 03 квітня 2014 року відкрито виконавче провадження № 42781885 на підставі виконавчого документу № 2-4688/11, виданого 14 червня 2011 року Святошинським районним судом м. Києва про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 аліментів на утримання дочки ОСОБА_5 у розмірі 1 100 грн. щомісячно до досягнення дитиною повноліття, але не менше 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 01 листопада 2010 року.
У ході проведення виконавчих дій по виконавчому провадженню державним виконавцем встановлено, що боржник за трудовими та цивільно-правовими договорами не працює, пенсії не отримує; відкритими рахунками у фінансових установах не володіє, доходів не отримує; транспортні засоби за боржником не зареєстровані.
Постановою державного виконавця від 07 березня 2018 року накладено арешт на все майно боржника.
Вищевказані обставини підтверджуються матеріалами виконавчого провадження, а саме, відповідями Пенсійного фонду України № 1035248176 та № 1035249468 від 07 березня 2018 року, № 1036615124 та № 1036627015 від 16 квітня 2018 року, №1042531600 та № 1042288361 від 19 вересня 2018 року; Державної фіскальної служби України № 1035304465 та № 1035280647 від 12 березня 2018 року, № 1036664287 та №1036647707 від 16 квітня 2018 року, № 1042051637 та № 1042081038 від 14 вересня 2018 року.
Отже, доводи апеляційної скарги про те, що матеріали подання, з яким звернувся державний виконавець до суду, не містять даних про вчинення ним інших дій, доказів щодо відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача є безпідставними та не заслуговують на увагу суду.
Необґрунтованими також є аргументи апелянта щодо наявності в матеріалах виконавчого провадження квитанцій про сплату заборгованості по аліментах, оскільки будь-які квитанції, які б свідчили про погашення ОСОБА_3 заборгованості зі сплати аліментів, у матеріалах справи відсутні, а апелянтом до апеляційної скарги не долучені.
Частиною першою статті 1 ЗУ «Про виконавче провадження» визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
У відповідності до вимог частини 1 статті 18 Закону «Про виконавче провадження» виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Заходами примусового виконання рішень є: звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об'єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов'язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом - стаття 10 Закону.
Згідно з частиною другою статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу на кошти боржника у національній та іноземній валютах, інші цінності, у тому числі на кошти на рахунках боржника у банках та інших фінансових установах.
Частиною 5 статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що у разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення невідкладно звертається також на належне боржнику інше майно, крім майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Звернення стягнення на майно боржника не зупиняє звернення стягнення на кошти боржника. Боржник має право запропонувати види майна чи предмети, які необхідно реалізувати в першу чергу. Черговість стягнення на кошти та інше майно боржника остаточно визначається виконавцем.
Таким чином, судом першої інстанції правильно встановлено, що при примусовому виконанні судового рішення державним виконавцем вчинені всі можливі виконавчі дії та в повній мірі вжито заходів щодо розшуку майна боржника.
Відповідно до частини шостої статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» стягнення на майно боржника звертається в розмірі і обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведення виконавчих дій, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження. Уразі якщо боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням державного виконавця.
Отже, вирішення такого процесуального питання необхідне для примусового виконання рішення у разі звернення стягнення на майно.
Згідно з частиною першою статті 443 ЦПК України питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, вирішується судом за поданням державного виконавця.
Так, за змістом норми статті 443 ЦПК визначення частки майна боржника може мати місце лише у випадку володіння боржником майном спільно з іншими особами. Правомочність володіння розуміється як передбачена законом можливість мати (утримувати) в себе певне майно (фактично панувати над ним, зараховувати на свій баланс тощо).
У відповідності до роз'яснень, викладених у п.12 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 року № 14 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження», частка боржника у спільній власності з іншими особами визначається за поданням державного виконавця відповідно до положень законодавства, що регулює право власності. Такі подання мають розглядатися з додержанням вимог процесуального закону щодо допустимості засобів доказування.
Під час розгляду питання щодо визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, суд має враховувати думку самого боржника, стягувача та заінтересованих осіб.
Згідно інформаційної довідки з Реєстру прав власності на нерухоме майно за ОСОБА_3 та громадянкою ОСОБА_9 зареєстровано на праві приватної спільної сумісної власності квартира АДРЕСА_1, загальною площею 58,2 кв.м., житловою площею 31,5 кв.м., реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна НОМЕР_14 (а.с. 129).
Право власності на вказану вище квартиру зареєстровано 29.07.2003 р. на підставі Розпорядження № 906 Франківської районної адміністрації Львівської міської ради.
Відповідно до частини першої статті 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.
Відповідно до частини першої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Згідно із частиною першою статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
Відповідно до статті 357 ЦК України частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом.
Отже,визначення частки майна боржника у майні, що перебуває у спільній сумісній власності, є необхідним для здійснення виконавчого провадження про примусове стягнення з нього боргу. Визначення частки не призведе до звуження належних боржнику прав на житло, оскільки предметом розгляду подання є не звернення стягнення на майно, а лише визначення частки боржника у спільній сумісній власності.
Таким чином, державним виконавцем надані суду належні, достовірні та допустимі докази на підтвердження наявності у ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності нерухомого майна, а саме, квартири АДРЕСА_1, якою він володіє спільно з ОСОБА_6
Доводи апелянта про те, що спірна квартира придбана за кошти матері боржника ОСОБА_6, а тому не відноситься до спільного сумісного майна, є безпідставними, оскільки спростовуються матеріалами справи, а доказів на підтвердження придбання вказаної квартири виключно за кошти ОСОБА_6 апелянтом не надано.
Ураховуючи викладене, колегія доходить висновку, що суд першої інстанції, визначаючи частку майна боржника ОСОБА_3 у приватній спільній сумісній власності з ОСОБА_6, вірно виходив з рівності двох співвласників та правильно визначив її як Ѕ частину з огляду на відсутність інформації про те, що частки у спільній сумісній власності є іншими.
З огляду на зазначене, колегія уважає, що суд першої інстанції, виходячи з того, що боржник має заборгованість зі сплати аліментів та наявного у нього майна недостатньо для погашення заборгованості в повному обсязі, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення подання державного виконавця та визначення належної боржнику частки у спільному майні для подальшого погашення вказаної заборгованості.
Щодо посилань представника ОСОБА_3 на те, що судом першої інстанції було порушено норми процесуального права, оскільки внаслідок неналежного, на думку апелянта, повідомлення ОСОБА_3 про розгляд справи, позбавлено боржника можливості надати будь-які пояснення, заперечення та доводи щодо подання державного виконавця, колегія виходить з наступного.
Відповідно до статті 443 ЦПК України питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, вирішується судом за поданням державного чи приватного виконавця. Суд у десятиденний строк розглядає це питання у судовому засіданні з повідомленням сторін та заінтересованих осіб. Неявка сторін та інших осіб не є перешкодою для вирішення питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами.
Згідно статті 128 ЦПК України суд викликає учасників справи у судове засідання або для їх участі у вчиненні процесуальної дії, якщо визнає їх явку обов'язковою. Суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов'язковою.
Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п'ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно.
Таким чином, оскільки відповідно до статті 443 ЦПК України неявка учасників справи не є перешкодою для вирішення питання про визначення частки майна боржника, яким він володіє спільно з іншими особами, його явка судом не визнавалася обов'язковою, судову повістку було направлено судом першої інстанції завчасно, 14 грудня 2018 року, тому аргументи апелянта щодо розгляду подання судом першої інстанції за відсутності боржника, з урахуванням його повідомлення та необов'язкової явки до суду, а також правильності висновків місцевого суду, не є підставою для скасування законної та обґрунтованої ухвали.
Окрім того, посилаючись на позбавлення судом боржника можливості надати будь-які пояснення, заперечення та доводи щодо подання державного виконавця про визначення частки у майні боржника, представником ОСОБА_3 не надано належних та допустимих доказів, які б могли стати підставою для відмови у задоволенні такого подання державного виконавця, і на стадії апеляційного перегляду справи.
Приписами статті 18 ЦПК України встановлено, що судові рішення, які набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових та службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
Оскільки право на звернення до суду гарантоване статтею 6 Конвенції, таке право передбачає практичне виконання остаточних судових рішень, які в державах, що поважають принцип верховенства права, не можуть залишатися невиконаними на шкоду стороні у провадженні.
У справі «Soering vsUK» [5] Європейський суд визначив, що Конвенція як основоположний правовий акт, що підтверджує, забезпечує та надає захист прав людини, визначає, що її гарантії мають бути реальними та дієвими. Виконання будь-якого рішення суду є обов'язковою стадією процесу правосуддя, і як наслідок, повинна відповідати вимогам ст. 6 Конвенції. Судовий захист прав особи, як і діяльність суду, не може вважатися ефективним, якщо рішення суду не буде виконано або виконано неналежним чином і без подальшого контролю суду за їх виконанням.
З матеріалів справи вбачається, що заборгованість у ОСОБА_3 виникла зі сплати аліментів на утримання дитини, рішення суду не виконується з 2011 року всупереч інтересам дитини та нормам статті 129-1 Конституції України, якою визначено, що рішення суду є обов'язковим до виконання, з урахуванням того, що боржнику відомо про наявність виконавчого провадження та вчинення виконавчих дій щодо виконання рішення суду про стягнення з нього заборгованості по аліментам, про що, зокрема, свідчить оскарження ним такого рішення до суду касаційної інстанції та звернення з клопотанням про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню.
Отже, колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про умисне ухилення боржника від виконання зобов'язань, покладених на нього рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 14 червня 2011 року, та про те, що визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншою особою, є адекватним ступенем втручання до його права, права інших осіб та узгоджується з положеннями національного законодавства і практикою Європейського суду з прав людини, з метою забезпечення принципу верховенства права та обов'язковості виконання судового рішення.
Згідно статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки ухвалу суду постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, підстав для її скасування колегія суддів не вбачає.
Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів, -
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 - залишити без задоволення.
Ухвалу Святошинського районного суду м. Києва від 17 грудня 2018 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 02 квітня 2019 року.
Головуючий В.А. Кравець
Судді О.Ф. Мазурик
Л.Д. Махлай