ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
про закриття провадження у справі
28 березня 2019 року м. Київ№ 826/5581/17
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Келеберди В.І., ознайомившись із позовною заявою і доданими до неї матеріалами
за позовом ОСОБА_1
до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Тверської Інесси Володимирівни
треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору:
ОСОБА_3, ОСОБА_4
про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії
ОСОБА_1 (далі - Позивач) звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва (далі - суд) з позовом до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Тверської Інесси Володимирівни (далі - відповідач) та просить суд:
Визнати протиправним і скасувати рішення державного реєстратора приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Тверської І.В., індексний номер: 5820787 від 12 вересня 2013 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо реєстрації права власності на ? частину нежитлового приміщення АДРЕСА_1 за ОСОБА_5, номер запису про право власності 24699319 та зобов'язати державного реєстратора приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Тверську І.В. внести до Державного реєстру прав запис про скасування державної реєстрації права власності на ? частину нежитлового приміщення АДРЕСА_1 за ОСОБА_4, номер запису про право власності 2469319.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 29 жовтня 2012 року на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна, яким є нежитлове приміщення АДРЕСА_1 загальною площею 103,1 кв.м., та який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тверською І.В. здійснено державну реєстрацію права власності на зазначене нежитлове приміщення за ОСОБА_4, частка власності 1/1.
Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 30 вересня 2013 року заборонено ОСОБА_5 відчуження належного йому нежитлового приміщення АДРЕСА_1.
Однак, 12 вересня 2013 року на підставі дублікату договору купівлі-продажу нерухомого майна, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тверською І.В. здійснено державну реєстрацію права власності ОСОБА_5 на вказане нежитлове приміщення, частка власності ?.
Вказані обставини унеможливили в повному обсязі виконання рішення Дарницького районного суду міста Києва від 20 січня 2014 року, яким стягнуто за договором позики з ОСОБА_5 на користь позивача суму боргу у розмірі 3 075980,86 гривень.
Ухвалою суду від 06 червня 2017 року відкрито провадження в адміністративній справі №826/5581/17(далі - справа), яку призначено до розгляду у судовому засіданні на 31 серпня 2017 року.
Враховуючи майновий стан позивача, відповідно до частини першої статті 88 Кодексу адміністративного судочинства України, відстрочено позивачу сплату судового збору до вирішення справи по суті.
31 серпня 2017 року через канцелярію суду надійшли письмові пояснення відповідача, які долучено до матеріалів справи та які обґрунтовано тим, що нею 12 вересня 2013 року покупцю за договором купівлі-продажу нерухомого майна ОСОБА_5 було видано дублікат договору замість втраченого, який зареєстровано в реєстрі за № 725. Окрім того, приватним нотаріусом проведено реєстраційні дії - державну реєстрацію права власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно з відкриттям розділу на нежитлове приміщення АДРЕСА_1 за ОСОБА_5 В подальшому жодні реєстраційні дії щодо вказаного нерухомого майна не проводилися.
31 серпня 2017 року судом під час судового засідання залучено до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору - ОСОБА_5, ОСОБА_3
Судом оголошено перерву до 02 листопада 2017 року.
02 листопада 2017 року у відповідному судовому засіданні суд протокольної ухвалою змінив порядок розгляду справи, ухваливши про перехід до подальшого завершення розгляду даної адміністративної справи в порядку письмового провадження.
Разом з тим, 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII, яким внесено зміни до Кодексу адміністративного судочинства України, виклавши його в новій редакції.
Відповідно до підпункту 10 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України в новій редакції передбачено, що справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Враховуючи викладене, суд закінчує розгляд даної справи за правилами нової редакції Кодексу адміністративного судочинства України.
Разом з тим, вирішуючи питання щодо можливості подальшого розгляду справи в порядку адміністративного судочинства суд дійшов таких висновків.
Так, відповідно до частини першої статі 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи.
Згідно з частиною першою статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
Відповідно до частин першої та другої статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
У той же час, згідно з частиною першою статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод і практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви № 29458/04 та № 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики цього Суду термін «встановленим законом» у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, «що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» [див. рішення у справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria), заява № 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. <…> фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках цей Суд дійшов висновку, що не може вважатися «судом, встановленим законом», національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.
Отже, поняття «суду, встановленого законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
Як вбачається із наведеного, обов'язковою ознакою публічно-правового спору, що підлягає розгляду судом в порядку адміністративного судочинства є підпорядкованість одного учасника публічно-правових відносин іншому - суб'єкту владних повноважень та участь у публічно-правовому спорі з однієї сторони суб'єкта, наділеного владними повноваженнями, який здійснює владні управлінські функції, при цьому ці функції та повноваження повинні здійснюватись цим суб'єктом саме у тих правовідносинах, у яких виник спір.
До юрисдикції адміністративних судів віднесені тільки ті публічно-правові спори, які виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктами владних повноважень віднесених до їх компетенції владних управлінських функцій.
Таким чином, участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий.
Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.
Як зазначено у постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2013 року № 8 "Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів" для розгляду спору адміністративним судом необхідно встановити його публічно-правовий зміст (характер). Для з'ясування характеру спору суди повинні враховувати, що протилежним за змістом є приватноправовий спір. Це означає, що в основі розмежування спорів лежить поділ права на публічне та приватне.
Вирішуючи питання про віднесення норми до публічного права, а спору до публічно-правового, суди повинні враховувати загальнотеоретичні та законодавчі критерії. Зокрема, за змістом пункту 1 частини першої статті 3 КАС України у публічно-правовому спорі, як правило, хоча б однією стороною є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
Суди повинні звертати увагу на те, що спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій.
Для цілей і завдань адміністративного судочинства владну управлінську функцію необхідно розуміти як діяльність усіх суб'єктів владних повноважень з виконання покладених на них Конституцією чи законами України завдань».
Відповідно до частин першої та третьої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Адміністративні суди не розглядають позовні вимоги, які є похідними від вимог у приватно - правовому спорі і заявлені разом з ними, якщо цей спір підлягає розгляду в порядку іншого, ніж адміністративне, судочинства і знаходиться на розгляді відповідного суду.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні публічно-владних управлінських функцій.
Разом із тим, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Верховний Суд неодноразово наголошував, що помилковим є поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень), натомість визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір.
Якщо порушення своїх прав особа убачає в наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.
Така ж правова позиція викладена Верховим Судом у постановах по справі №807/719/15 від 29 серпня 2018 року та по справі №815/6945/16 від 27 червня 2018 року.
Як вбачається зі змісту позовної заяви, предметом даного позову є визнання протиправним і скасування рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Тверської І.В., індексний номер: 5820787 від 12 вересня 2013 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо реєстрації права власності на ? частину нежитлового приміщення АДРЕСА_1 за ОСОБА_5, номер запису про право власності 24699319.
Дослідивши та проаналізувавши наявні у справі матеріали, оцінивши їх з урахуванням наведених вище норм права, суд дійшов висновку, що спірні правовідносини щодо прийняття рішення про реєстрації права власності на ? частину нежитлового приміщення АДРЕСА_1 за ОСОБА_5 є похідними від договірних /приватних/ відносин і для вирішення питання щодо відповідності чи невідповідності рішень приватного нотаріуса, як державного реєстратора, під час здійснення ним реєстрації зміни права власності на ? частину нерухомого майна на підставі дублікату договору купівлі-продажу нерухомого майна, - є встановлення у особи права на права на вказане майно, відносно якого і прийняте оскаржуване рішення, а відповідно й внесення запису про право власності на нерухоме майно до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. .
Суд дійшов висновку, що оскаржуваним реєстраційним діям передує невирішений спір між його учасниками про право цивільне, зокрема, про зміну права власності на об'єкт нерухомого майна.
Хоча формально предметом спору і є правомірність дій відповідача щодо реєстрації права власності на нерухоме майно, проте, фактично позов заявлено з метою захисту цивільного права, що свідчить про приватноправовий характер спору та його непідсудність адміністративному суду.
Суд вважає, що спір у цій справі хоч і стосується рішення суб'єкта владних повноважень, який відповідно до законодавства наділений повноваженнями реєструвати права та їх обтяження на нерухоме майно, проте випливає із правовідносин захисту цивільних прав на нерухоме майно.
Між тим, правовідносини захисту цивільних прав на нерухоме майно не є правовідносинами, врегульованими адміністративною юрисдикцією, а спір, що виник на підставі них не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів.
З огляду на викладене, суд вважає, що в даних правовідносинах наявний невирішений спір щодо права власності на нерухоме майно, що свідчить про приватно-правовий характер спору, а відтак про непідсудність справи адміністративному судочинству.
Верховний Суд України (у складі колегії суддів трьох палат в адміністративних, господарських та цивільних справах) у постанові від 14 червня 2016 року у справі №21-41а16 висловив правовий висновок про те, що спір про реєстрацію речових прав та їх обтяжень на нерухоме майно випливає із договірних відносин, а відтак має вирішуватися судом за правилами Цивільного процесуального кодексу України.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України, суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Частиною другою вказаної статті передбачено, що про закриття провадження у справі суд постановляє ухвалу, а також вирішує питання про розподіл між сторонами судових витрат, повернення судового збору з бюджету. Ухвала про закриття провадження у справі, може бути оскаржена.
Частиною другою статті 239 КАС України передбачено, що у разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі:
5) закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.
Зважаючи на те, що враховуючи майновий стан позивача, відповідно до частини першої статті 88 Кодексу адміністративного судочинства України, позивачу було відстрочено сплату судового збору до вирішення справи по суті, підстави для вирішення питання про повернення судового збору відсутні.
З урахуванням викладеного, керуючись статтями 238, 239, 248 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
1. Закрити провадження у справі №826/5581/17
2. Попередити позивача, що повторне звернення з тією самою вимогою не допускається.
3. Копію цієї ухвали направити особам, які беруть участь у справі.
4. Підстави для вирішення питання про повернення судових витрат відсутні.
Ухвала, відповідно до змісту частини другої статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили з моменту її підписання та може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково, за правилами, визначеними статтями 295-297 КАС України.
Суддя В.І. Келеберда