1/149
ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
28 березня 2019 року № 640/515/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Клочкової Н.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження (в письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві
про зобов'язання вчинити дії,
До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 (надалі - позивач, ОСОБА_1, адреса: АДРЕСА_1, РНОКПП НОМЕР_1) до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві (надалі - відповідач, адреса: 04053, місто Київ, вулиця Бульварно - Кудрявська, будинок 16), в якій позивач просить:
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в місті Києві перерахувати та виплачувати пенсію за віком ОСОБА_1 відповідно до статті 40 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» із застосуванням заробітної плати (доходу) для призначення пенсії яка визначається із середньої заробітної плати (доходу) в Україні, з якої сплачено страхові внески за 2016 та 2017 роки, починаючи з моменту звернення, а саме з 21 вересня 2018 року;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в місті Києві зняти з ОСОБА_1 статус переселенця.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва відкрито провадження у справі, вирішено здійснити її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) без повідомлення учасників справи, а також витребувано від Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві належним чином засвідчену копію пенсійної справи ОСОБА_1
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що відповідачем при обчисленні пенсії позивача неправомірно застосовано показник середньої заробітної плати за 2014, 2015 та 2016 роки із застосуванням величини оцінки одного року страхового стажу в розмірі 1%, а також всупереч вимогам законодавства протиправно не знято статус переселенця.
Представник відповідача у відзиві на позовну заяву проти задоволення позовних вимог заперечував, вважаючи, що дії відповідача є правомірними.
Відповідно до ч. 8 ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України, (далі - КАС України), при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.
З матеріалів пенсійної справи (Т.1, арк. 17-72) вбачається, що 22 вересня 2014 року ОСОБА_1 звернувся до Управління Пенсійного фонду України в місті Києві з заявою, відповідно до якої просив витребувати його пенсійну справу з Управління Пенсійного фонду України в Ясинуватському районі Донецької області.
Відповідно до розпорядження Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві №67069 від 06 жовтня 2014 року позивача взято на облік в Управлінні Пенсійного фонду України в Голосіївському районі міста Києва з 01 вересня 2014 року, як одержувача пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №1 відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (Т.1, арк. 17-18).
23 вересня 2014 року позивач звернувся до Управління Пенсійного фонду України в Голосіївському районі міста Києва з письмовою заявою, в якій просив забезпечити виплату пенсії через особовий рахунок банківської установи Ощадбанку (Т.1, арк. 28).
21 листопада 2014 року позивачу Управлінням праці та соціального захисту населення Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації видано довідку про взяття на облік особи, переміщеної з тимчасово окупованої території України та районі проведення антитерористичної операції №3001002585, в якій зазначено, що ОСОБА_1 перемістився з тимчасово окупованої території місто Київ у червні 2014 року (Т.1, арк. 32).
30 листопада 2015 року позивач звернувся до Управління Пенсійного фонду України в Голосіївському районі міста Києва з заявою про проведення перерахунку його пенсії за стажем (Т.1, арк. 53).
Суд звертає увагу, що матеріалами пенсійної справи ОСОБА_1 підтверджується той факт, що позивач перебуває на обліку в управлінні, отримує пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» по електронній пенсійній справі та до 01 вересня 2018 року значився за даними Пенсійного фонду України, як внутрішньо переміщена особа, тобто, мав статус «переселенця».
Згідно з відміткою в паспорті позивача, останній був знятий з реєстрації за адресою: Донецька область, місто Ясинувата, вулиця Кутузова, 42 з 26 березня 2015 року та того ж дня зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 (Т.1, арк. 37-38).
В подальшому, як вбачається з матеріалів пенсійної справи, позивачу було зупинено виплату пенсії з 01 вересня 2018 року до з'ясування наявності підстав відмови у видачі довідки внутрішньо переміщеної особи.
21 вересня 2018 року Управління праці та соціального захисту населення Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації листом №100/06-10121 повідомило ОСОБА_1 про те, що підстави для взяття на облік та видачі довідки про облік внутрішньо переміщеної особи відсутні, оскільки відповідно до заяви ОСОБА_1, останній перемістився до міста Києва з 10 серпня 2012 року, тобто, до визнання Донецької області районом проведення антитерористичної операції (Т.1, арк. 71).
21 вересня 2018 року позивач звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві з заявою відповідно до якої просив поновити виплату пенсії з 01 вересня 2018 року та зняти статус переселенця (Т.1, арк. 69).
Відповідно до протоколу призначення пенсії у графі вид перерахунку зазначено «зміна статусу переселенця», а у графі «особливості» зазначено, у тому числі, про відмову у реєстрації, як переселенця з 01 вересня 2018 року, також у вказаному протоколі вказано й про те, що пенсія призначена з 01 вересня 2018 року, місяць підвищення розміру пенсії - 01 серпня 2018 року (Т.1, арк. 68).
Крім того, як вбачається з наданої суду копії заяви ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві від 26 листопада 2018 року, позивач просив надати інформацію, на якій підставі була припинена виплата пенсії з вересня 2018 року, а також просив зняти з нього статус переселенця та при поновленні пенсії застосувати частину 2 статті 40 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», оскільки виплата пенсії була припинена, а при написанні заяви про її поновлення відбулось фактичне її нове призначення (Т.1, арк. 9).
З відповіді Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві вбачається від 13 грудня 2018 року №132689/02/К-9687, що позивачу було призупинено виплату пенсії з 01 вересня 2018 року до з'ясування наявності підстав відмови у видачі довідки внутрішньо переміщеної особи. На підставі поданої заяви від 21 вересня 2018 року позивачу поновлено виплату пенсії з 01 вересня 2018 року. Кошти за період з вересня по листопад 2018 року нараховані на листопад поточного року на додаткову відомість (Т.1, арк. 11).
У своїй позовній заяві позивач зазначає, що перебуває на обліку в Головному управління Пенсійного фонду України в місті Києві та з 01 вересня 2018 року йому припинено виплату пенсії.
26 листопада 2018 року він звернувся до відповідача з відповідною заявою про поновлення виплати пенсії, при цьому, позивач вказує на те, що фактично він звернувся з заявою про її призначення.
Виплату пенсії відповідачем було поновлено, але при її призначенні застосовано показник середньої заробітної плати при обчисленні пенсії за 2014, 2015 та 2016 роки із застосування оцінки одного року страхового стажу в розмірі 1%.
В той же час, позивач наголошує на тому, що виплату пенсії йому було припинено за його власним бажанням, у зв'язку з його відмовою від неї, результатом чого стало закриття пенсійної справи та припинення її нарахування.
Крім того, позивач послався й на те, що 21 вересня 2018 року він звернувся до відповідача з заявою, в якій просив зняти з нього статус переселенця, однак відповідачем таких дій вчинено не було.
За доводами позивача, він не повинен мати статус переселенця, оскільки перемістився до міста Києва до 07 квітня 2014 року.
Вказані обставини стали підставою для звернення позивача до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.
Заперечуючи проти задоволення позовних вимог представник відповідача у відзиві на позовну заяву послався на те, що 22 вересня 2014 року позивач звернувся до Управління Пенсійного фонду України в Голосіївському районі міста Києва з заявою про запит його пенсійної справи з Управління Пенсійного фонду України в Ясинуватському районі Донецької області.
З 01 вересня 2014 року позивач перебуває на обліку у відповідача, як пенсіонер та отримує пенсію за віком на пільгових умовах за Списком №1, розмір якої обчислено відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
В подальшому, як зазначив представник відповідача, позивачем надано до управління довідку Управління праці та соціального захисту населення Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 21 листопада 2014 року, а 30 листопада 2015 року позивач звернувся до відповідача з заявою про проведення перерахунку його пенсії по стажу відповідно до статті 42 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Крім того, представник відповідача також послався на положення вимог діючого законодавства України, які регулюють порядок призначення та виплати пенсій внутрішньо переміщеним особам.
При цьому, у відзиві на позовну заяву також зазначено, що з 01 жовтня 2017 року відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо підвищення пенсій» від 03 жовтня 2017 року №2148-08 проведено осучаснення призначених пенсій відповідно до Законів України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби. Та деяких інших осіб» з урахуванням середньої заробітної плати в Україні за 2014-2016 роки 3764,40 грн.
Перерахунок здійснено автоматично по матеріалах пенсійної справи без звернень пенсіонерів.
Листом від 15 серпня 2018 року №61217/03 відповідач повідомив позивача про порядок виплати пенсії внутрішньо переміщеній особі та запропонував для продовження її виплати надати довідку про відмову у взятті на облік внутрішньо переміщеної особи або довідку про взяття на такий облік.
21 вересня 2018 року позивач звернувся до відповідача з заявою про поновлення виплати пенсії з 01 вересня 2018 року та зняття статусу переселенця, додавши до заяви довідку Управління праці та соціального захисту населення Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації про відмову у взятті на облік внутрішньо переміщеної особи.
На підставі чого, відповідачем з 01 вересня 2018 року поновлено виплату пенсії позивачу та змінено статус переселенця та «переселенець, відмовлено в реєстрації з 01 вересня 2018 року».
Листом від 12 грудня 2018 року відповідач повідомив позивача про поновлення виплати пенсії та нарахування боргу з вересня по листопад 2018 року по додатковій відомості.
На підставі викладених вище обставин, представник відповідача просив у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.
Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
ВИСНОВКИ ЩОДО НАЯВНОСТІ/ВІДСУТНОСТІ ПОРУШЕНЬ
З огляду на викладене, відсутні обставини, які свідчать про протиправність дій з боку відповідача та порушення прав і свобод позивача.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.
Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Питання виплати пенсій врегульовані статтею 47 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV (надалі - Закон України від 09.07.2003 №1058-IV (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин)), відповідно до частини 1 якої, пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.
У відповідності до частини 1 статті 49 Закону України від 09.07.2003 №1058-IV виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.
Зазначений перелік підстав для припинення виплати пенсії розширеному тлумаченню не підлягає.
Частиною 2 статті 49 Закону України від 09.07.2003 №1058-IV передбачено, що поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.
Пунктом 2.8 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року № 22-1 (надалі - Порядок), поновлення виплати пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії.
Пунктом 2.9 Порядку передбачено, що подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред'явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік).
Відповідно до положення абзацу 2 пункту 9 Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02 березня 2016 року № 207 відомості про реєстрацію/зняття з реєстрації місця проживання вносяться до паспорта громадянина України.
Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Згідно з приписами статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
Зазначені обставини вважаються загальновідомими і такими, що не потребують доведення, якщо інформація про них міститься в офіційних звітах (повідомленнях) Верховного Комісара Організації Об'єднаних Націй з прав людини, Організації з безпеки та співробітництва в Європі, Міжнародного Комітету Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, розміщених на веб-сайтах зазначених організацій, або якщо щодо таких обставин уповноваженими державними органами прийнято відповідні рішення.
Адресою покинутого місця проживання внутрішньо переміщеної особи в розумінні цього Закону визнається адреса місця проживання особи на момент виникнення обставин, зазначених у частині першій цієї статті.
Відповідно до пункту 4-3 розділу ХV Прикінцевих положень Закону України від 9 липня 2003 року № 1058-IV пенсії, призначені відповідно до цього Закону до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій», з 1 жовтня 2017 року перераховуються із застосуванням середньої заробітної плати (доходу) в Україні, з якої сплачено страхові внески, обчисленої як середній показник за 2014, 2015, та 2016 роки із застосуванням величини оцінки одного року страхового стажу в розмірі 1%.
При цьому, суд зазначає, що вказані норми не визнавалися неконституційними в установленому законодавством порядку.
Крім того, суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, викладену у рішенні «Великода проти України» від 03 червня 2014 року. В зазначеному рішенні Суд вказав, що законодавчі норми можуть змінюватися, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 09 жовтня 1979 року у справі «Ейрі проти Ірландії» констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат (рішення від 12 жовтня 2004 року у справі «Кйартан Асмудсон проти Ісландії».
Отже, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними, а оскільки держава зобов'язана регулювати економічні процеси, встановлювати й застосовувати справедливі та ефективні форми перерозподілу суспільного доходу з метою забезпечення добробуту всіх громадян, то механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження справедливого балансу між інтересами окремих осіб і інтересами всього суспільства. При цьому зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист.
Судом встановлено та підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, що пенсія була призначена позивачеві відповідно до Закону України від 09 липня 2003 року №1058-ІV до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій», з 01 вересня 2014 року позивач перебуває на обліку у відповідача на підставі поданої ним особистої заяви про запит його пенсійної справи з Управління Пенсійного фонду України в Ясинуватському районі Донецької області у зв'язку з вимушеним переїздом на нове місце проживання до міста Києва.
З 01 вересня 2018 року виплату пенсії зупинено до з'ясування наявності підстав відмови у видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. При цьому, статтею 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» визначені підстави для припинення виплати пенсії. Крім того, рішення про припинення виплати позивачу пенсії із зазначенням обґрунтованих причин з посиланням на нормативні акти, відповідачем не приймалось.
В подальшому, на підставі заяви позивача від 21 вересня 2018 року, виплата пенсії за віком позивачу поновлена з 01 вересня 2018 року, а заборгованість за вересень - листопад 2018 року нарахована на додаткову відомість.
Таким чином, суд не приймає до уваги твердження позивача в тій частині, що пенсію йому було припинено за його власним бажанням, а пенсійну справу закрито, оскільки такі твердження спростовуються наявними в матеріалах справи доказами.
Наведене в сукупності свідчить про те, що виплата пенсії позивачу не була припинена у розумінні положень статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», відповідачем лише було зупинено її виплату до з'ясування певних обставин та виплачено заборгованість, що дозволяє суду дійти висновку про те, що позивач помилково вважає, що при поновленні виплати пенсії фактично відбулось її нове призначення.
В той же час, суд зазначає, що згідно з відміткою в паспорті позивача щодо місця проживання, 26 березня 2015 року його знято з реєстраційного обліку в місті Ясинувата Донецької області, і в цей же день зареєстровано за новим місцем проживання в місті Києві, а з наявної в матеріалах справи копії довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 21 листопада 2014 року № НОМЕР_2, що позивач перемістився з тимчасово окупованої території до міста Києва у червні 2014 року, тобто, після визначення деяких районів Донецької області районами проведення антитерористичної операції (07 квітня 2014 року), тобто, позивач підпадає під ознаки, наведенні у статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», яка визначає поняття внутрішньо переміщеної особи. Втім, отримання цього статусу не є обов'язком, а є правом особи, яка вважає себе переміщеною особою і бажає скористатися відповідними гарантіями.
Як вже зазначалося судом та підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, що після звернення позивача до відповідача з заявою про зняття з нього статусу переселенця у вересні 2018 року, відповідачем внесено відповідні записи до електронної пенсійної справи позивача, що зміни статусу останнього, зокрема, в частині відмови в реєстрації статусу переселенця з 01 вересня 2018 року, тобто з дати поновлення виплати пенсії.
В той же час, суд звертає увагу позивача на той факт, що відповідач відповідно до чинного законодавства України не наділений повноваженнями щодо встановлення або позбавлення особи статусу «внутрішньо переміщеної особи», а тому позовні вимоги в частині зобов'язання відповідача зняти з позивача статус переселенця задоволенню не підлягають.
Більш того, суд зазначає, що матеріалами справи також підтверджується й той факт, що позивач станом на вересень 2018 року вже отримував пенсію за віком, яка була призначена йому раніше, а з 01 жовтня 2017 року йому було лише перераховано пенсію даного виду із застосуванням величини оцінки одного року страхового стажу в розмірі 1 %, що узгоджується із вимогами пунктів 4-3, 4-7 Прикінцевих положень Закону України від 09 липня 2003 року №1058-ІV.
Суд звертає увагу позивача, що із набранням чинності Закону України від 03 жовтня 2017 року №2148-08 змінено порядок перерахунку пенсії вцілому, а тому при вирішенні питання про те, чи призвели відповідні зміни до звуження змісту та обсягу набутих позивачем прав, слід виходити із комплексного аналізу положень вказаного Закону, а не лише з оцінки окремої норми.
З урахуванням зазначеного, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності та системного аналізу положень законодавства України приходить до висновку, що вимоги позивача задоволенню не підлягають.
Інші доводи та аргументи учасників не спростовують висновків суду.
Згідно з ч. 1 ст. 9, ст. 72, ч.ч. 1, 2, 5 ст. 77 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.
Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані позивачем докази суд дійшов до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог повністю.
Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими, та такими, що не підлягають задоволенню повністю.
Зважаючи, що у задоволенні позову позивача відмовлено, а іншими учасниками справи судові витрати не понесені, судові витрати не підлягають розподілу відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України.
На підставі вище викладеного, керуючись ст. ст. 9, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 КАС України, суд
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити.
Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів, з дня складання повного тексту рішення.
Суддя Н.В. Клочкова