11 березня 2019 рокуЛьвів№ 857/4067/18
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Сапіги В.П.,
суддів: Довгої О.І., Запотічного І.І.,
за участі: секретаря судових засідань ОСОБА_1,
перекладача ОСОБА_2,
позивача ОСОБА_3,
представника позивача ОСОБА_4,
представника відповідача ОСОБА_5
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Львівського окружного адміністративного суду 22 жовтня 2018 року, ухвалене під головуванням судді Гулкевич І.З. в м. Львові о 12:11год, повне судове рішення складено 01.11.2018, у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_6 управління державної міграційної служби України у Львівській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_3 звернувся в суд з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобовязання вчинити дії.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду 22.10.2018 позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України №173-17 від 12.05.2017 р про відмову у визнанні громадянина ОСОБА_7 ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина ОСОБА_7 ОСОБА_3 від 15.06.2016 р та вирішити питання, щодо якого останній звернувся з такою заявою, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні. В іншій частині позовних вимог - відмовлено.
Не погоджуючись з таким рішенням, Державна міграційна служба України подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин справи та невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове про відмову в задоволенні позову.
Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що позивач не навів будь-яких підстав щодо побоювань за своє життя на батьківщині, а наведені під час співбесід обставини свідчать, на думку відповідача, лише про бажання позивача залишитись в Україні. Позивачем не було доведено, що після повернення до країни громадянської належності він отримає серйозну шкоду, тому відповідач підставно прийшов до висновку про необхідність відмови у наданні статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту.
Позивачем подано відзив на апеляційну скаргу, доводи за яким зводяться до аналогічних доводів зазначених в позовній заяві.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи та апеляційну скаргу в межах наведених у них доводів, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягають до задоволення виходячи з наступного.
Судом встановлено та це стверджується матеріалами справи, що громадянин ОСОБА_7 ОСОБА_3, звернувся 15.06.2016 року до Головного управління державної міграційної служби України у Львівській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
З матеріалів особової справи 2016LV 0015 вбачається, що ОСОБА_3 народився у с. Супі, р-н Бахмальський, Джізакська обл, ОСОБА_7, є громадянином ОСОБА_7, за національністю киргиз, віросповідання мусульманин, іслам освіта середня.
Сімейний стан одружений, має троє дітей, рідна мова киргизька, вільно володіє киргизькою, узбекською, російською.
Дані про особу встановлено зі слів позивача. Будь яких документів, які посвідчують його особу, не надав, у зв'язку з їх втратою.
ОСОБА_3 проживав в Російській Федерації за адресою: вул. Шишкова, буд.52, к.5, місто Тюмень. Упродовж останніх 10 років ОСОБА_3 працював будівельником в м. Тюмень, Російської Федерації.
11.07.2017 року ГУ ДМС України у Львівській області розпочата процедура оформлення документів для вирішення питання щодо надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, згідно наказу ГУ ДМС України у Львівській області від 11.07.2017 року №153 «Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».
Позивач документований довідкою ГУ ДМС України у Львівській області про звернення за захистом в Україні №003836 від 15.06.2016 року.
Матеріалами особової справи №2016LV0015 підтверджено, що раніше із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до територіальних органів ДМС ОСОБА_3 не звертався.
Згідно відповіді начальника сектору Укрбюро Інтерполу Головного управління Національної поліції у Львівській області від 29.09.2016 року, ОСОБА_8 станом на 29.09.2016 року не значиться серед осіб, оголошених в розшук каналами Генерального Секретаріату Інтерполу.
Управління СБУ у Львівській області у відповідь на запит ГУ ДМС України у Львівській області та за наслідками проведеної перевірки не встановило жодних обставин, за наявності яких ОСОБА_8 не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як зазначено у висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у справі №2016LV0015 від 19.12.2017 року, на підставі аналізу матеріалів особової справи та інформації по країні походження, було встановлено, що у заявника відсутні умови для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов, передбачених п.п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
12.05.2017 року ДМС України прийнято рішення №173-17, яким підтримано висновок ГУ ДМС України у Львівській області про відмову ОСОБА_3 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз.5 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п.1 та 13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні.
Про зазначене рішення відповідачем повідомлено позивача повідомленням від 08.06.2017 року №93.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам та відповідним доводам сторін, суд першої інстанції правомірно застосував наступні норми права.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” від 08.07.2011 року №3671-VІ (далі - Закон України №3671-VI).
Згідно з п.п.1, 13 ст.1 Закону України №3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
У ст.5 Закону України №3671-VI визначено порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до ч.5 якої особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Згідно з ч.ч.1, 7 ст.7 цього Закону, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Відповідно до ч.5 ст.10 Закону України №3671-VI, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з ч.6 ст.8 цього ж Закону, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
За правилами ч.2 ст.13 Закону України №3671-VI, особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана, серед іншого: подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Виходячи зі змісту Позиції УВКБ ООН “Про обов'язки та стандарти доказування у заявах біженців” 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.
Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо.
Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту, є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.
Колегія суддів зазначає, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця:1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Разом із цим, п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671 передбачено, що додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Даючи оцінку оскаржуваному рішенню ДМС України від 12.05.2017 року №173-17 про відмову у визнанні громадянина ОСОБА_7 ОСОБА_3 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, суд підставно врахував те, що основними підставами, якими позивач обґрунтовує позовну заяву, є те, що він, маючи цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань з політичних причин, а також через свою релігійну приналежність на фоні систематичного порушення прав людини, та побоюючись необґрунтованого та незаконного ув'язнення, тортур, жорстокого поводження не можуть повернутися до країни походження - ОСОБА_7. Окрім того, зазначає, що у країні походження переслідується через наявність у нього певних релігійних (у зв'язку із членством у політичній партії) і політичних переконань представниками органів влади. Таким чином, вважає, що оскаржуване рішення відповідача є необґрунтованим та таким, що підлягає до скасування.
При цьому, обставини, які стали підставою для відмови позивачу у наданні захисту в Україні, містяться у висновках від 19.12.2017 року.
Відповідно до п.56 ч.1 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, переслідування слід відрізняти від покарань за порушення закону згідно з традиційним правом. Особи, які рятуються від переслідування або покарання за такі злочини, як правило, не є біженцями. Слід нагадати, що біженець - це жертва або потенційна жертва несправедливості, а не особа, яка переховується від правосуддя.
Відповідач вважає, що позивач не надав доказів, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, не доведено та не надано жодних переконливих доказів, які б свідчили про їх переслідування на батьківщині, а їх посилання були обумовлені переважно загальновідомою інформацією. За таких обставин, вважають, що позивач у випадку повернення до ОСОБА_7 не зазнає серйозної шкоди, визначеної ст.15 Кваліфікаційної Директиви ЄС 2011/95/EU, п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а тому у даному випадку відсутні підстави для прийняття рішення про визнання їх особами, які потребують додаткового захисту.
Колегією суддів встановлено, що «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» є міжнародною ісламською партією, діяльність якої ґрунтується на законах ОСОБА_9. Метою цієї партії є відновлення ісламської держави. Методом діяльності організації є просвіта із закликом до мусульман повернутися до ісламського засобу життя. Своїм завданням партія вважає виховання моральних та ідейних з точки зору ОСОБА_9 людей, без яких неможливо розбудова ісламської держави. Організація декларує виключно мирні засоби роботи серед мусульман. Партія немає військового крила чи озброєних прибічників, цілком легально діє у всіх демократичних країнах Європи та Північної Америки, за винятком Німеччини, де партія заборонена через свою антисіоністську риторику та критику Ізраїлю. Але й у Німеччині забороненими є публічні заходи партії, при цьому члени партії не переслідуються правоохоронними органами країни. В країнах ОСОБА_10 вона заборонена як «екстремістська» за пропаганду ідей утворення ісламської держави (Халіфата), що переслідується авторитарними режимами. Єдиною країною, де «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» заборонена як «терористична організація» є Росія (рішення Верховного Суду РФ від 14.02.2003 року № ГКПИ 03-116).
«Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» здійснює свою діяльність у більш ніж 50 країнах світу (практично у всіх країнах Близького Сходу, Європи, у Америці, Канаді, Австралії, країнах ОСОБА_10, Південної та ОСОБА_11). В даний час «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» заборонена в Німеччині, Росії, ОСОБА_7 та деяких країнах ОСОБА_10 (Саудівська Аравія, Катар). Заборона діяльності в Німеччині пов'язана із позицією організації стосовно заперечення законності існування Ізраїлю і активною пропагандою цієї позиції. В країнах ОСОБА_10 вона заборонена як «екстремістська» за пропаганду ідей утворення ісламської держави (Халіфата), що переслідується авторитарними режимами. За останні десятиліття в країнах учасниках ОБСЄ не винесено жодного вироку, в якому б членів «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» звинувачували в причетності до конкретних актів тероризму або озброєного насилля, чи підготовки до таких.
Водночас, «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» та її члени відсутні в оновленому списку санкцій ОСОБА_12 Безпеки ООН, запровадженому резолюціями № 1267 (1999), № 1989 (2011) та № 2253 (2015), серед організації, по ІДІЛ, «Аль-Каїді» та пов'язаними з ними особами, групами, підприємствами та організаціями. «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не включено і до оновленого списку іноземних терористичних організацій, що складається Державним департаментом США. Інформація з відкритих незалежних джерел, зокрема, ОСОБА_12 Безпеки ООН та Державного департаменту США, не відносить діяльність «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» до терористичної та/або екстремістської.
Таким чином, вказане дає підстави характеризувати «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» як не пов'язану з тероризмом ісламську релігійно-політичну організацію, діяльність членів якої не підпадає під критерії виключення.
В Україні не існує списку чи переліку організацій, які згідно з чинним національним законодавством віднесені до терористичних чи екстремістських, як і не існує заборони на діяльність вищевказаної партії на території України.
Допитаний у справі свідок ОСОБА_13, який є головою Інформаційного офісу “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” в Україні, “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” - міжнародна ісламська політична партія, заснована у 1953 році, метою якої є відновлення ісламського способу життя шляхом встановлення держави Халіфат. Всі погляди, ідеї та метод партії побудовані виключно на ОСОБА_9. “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” обмежив діяльність по відновленню Халіфату виключно у мусульманських країнах. За межами ісламського світу (в т.ч. в Росії та Україні) “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” веде просвітницьку діяльність по поширенню серед мусульман і не мусульман ідей ОСОБА_9. В Україні “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” не веде боротьби за владу і не працює над зміною державного устрою, рівно як і не зазіхає на територіальну цілісність, оскільки населення України у своїй більшості не є мусульманським. Тому в Україні “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” діє скоріше як релігійна організація, а не як політична партія.
Допитаний у справі свідок ОСОБА_14 зазначив, що він також не може повернутися до країни свого походження через переслідування за політичну діяльність та релігійні переконання. Зокрема, вказав про свою належність до партії “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” та сповідування релігії іслам з суворим дотриманням усіх постулатів даної релігії. Однак, в ОСОБА_7 ситуація з політичними та релігійними переслідуванням кожен день погіршується і це підтверджується інформацією про країну походження.
Основною причиною звернення за захистом в Україні позивач вказує обґрунтовані побоювання зазнати переслідувань у зв'язку з своїми релігійними поглядами та членством в організації “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі”.
Як на доказ того, що в ОСОБА_7 порушуються права мусульман та членів “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” позивач посилається на ряд публікацій у мережі Інтернет про те, що мусульман та членів “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” переслідують через їх належність до цієї релігійної організації, а в місцях ув'язнення піддають нелюдському поводженню (забороняють бачитися з рідними та молитися, б'ють та застосовують тортури). Зокрема:
- https://www.hrw.org/legacy/russian/reports/uzbek/2004/enemy/3.html;
- https://amnesty.org.ua/bez-rubriki/richna-dopovid-2016-2017-uzbekistan;
-https://www.sova-center.ru/religion/news/extremism/counter extremism/2017/07/d37568/;
- https://memohrc.org/ru/special-projects/ufimskoe-delo-dvadcati-shesti та ін.
Встановлені судом обставини свідчать про існування реальної загрози, з якою може зіштовхнутися позивач у разі його повернення в ОСОБА_7.
При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.
Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.
Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Колегія суддів наголошує, що приймаючи оскаржуване рішення, відповідач належним чином не дослідив та не проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколах співбесід.
З огляду на вищезазначене, рішення Державної міграційної служби України від 12.05.2017 року № 173-17 прийнято без врахуванням всіх обставин, необґрунтовано, без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення. Тому вказане рішення слід визнати протиправним та скасувати.
Оцінюючи наведені апелянтом доводи, апеляційний суд виходить з того, що всі конкретні, доречні та важливі доводи, наведені в позовній заяві та апеляційній скарзі, були перевірені та проаналізовані судом апеляційної інстанції, та їм було надано належну правову оцінку.
Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», параграфи 29 - 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
У рішенні «Петриченко проти України» (параграф 13) Європейський суд з прав людини вказував на те, що національні суди не надали достатнього обґрунтування своїх рішень, та не розглянули відповідні доводи заявника, навіть коли ці доводи були конкретними, доречними та важливими.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.
Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п.41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Оцінюючи в сукупності наведене, колегія суддів приходить до переконливого висновку про те, що заявлений позов є підставним та обґрунтованим, через що останній підлягає до задоволення.
Наведене спростовує доводи апеляційної скарги про невідповідність висновків суду першої інстанції нормам матеріального та процесуального права, а тому апеляційний суд не вбачає підстави для задоволення апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене, апеляційний суд приходить до переконання в тому, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Таким чином, апеляційний суд вважає доводи апеляційної скарги безпідставними, та такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду без змін.
Керуючись статтями 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення.
Рішення Львівського окружного адміністративного суду 22 жовтня 2018 року у справі №813/2171/17 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення, а у разі оголошення лише вступної та резолютивної частин - з дня складання повного судового рішення.
Головуючий суддя ОСОБА_15
судді ОСОБА_16
ОСОБА_9
Повне судове рішення складено 14.03.2019.