Справа № 201/14355/16-ц
Провадження № 2/201/116/2019
27 лютого 2019р. Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська
в складі : головуючого - судді Ткаченко Н.В.
за участю секретаря - Іващенко Ю.О.
за участю представника позивачки - адвоката ОСОБА_1
за участю представника відповідача - ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська в м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 (третя особа - Перша дніпровська державна нотаріальна контора) про скасування свідоцтва про право на спадщину за законом на домоволодіння, про скасування свідоцтва про право на спадщину за законом на земельну ділянку, визнання права спільної сумісної власності подружжя на Ѕ частину домоволодіння та Ѕ частину земельної ділянки,
В провадження Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська 12.10.2016р. надійшов вищезазначений позов.
Провадження по справі було відкрито ухвалою судді Ткаченко Н.В. 10.11.2016р. після усунення недоліків поданої до суду позовної заяви (а.с.№ 59 т. № 1).
На вимогу суду 15.02.2017р. до суду з Першої ДДНК надійшли завірені матеріали спадкової справи (а.с. № 184-213 т. № 2).
16.03.2017р. від представника відповідача надійшли письмові заперечення проти позову (а.с. № 214-217 т. № 1), а 19.06.2017р. заява про застосування строків позовної давності (а.с. № 91-92 т. № 2).
18.06.2018р. позивачкою було подано уточнену позовну заяву, в якій просила суд: скасувати свідоцтво про право на спадщину за законом серія ВРЕ № 285756 від 21.01.2011р. на домоволодіння, що знаходиться у м. Дніпропетровську, Ігарський тупик, буд. № 5 власником якого є ОСОБА_4, видане державним нотаріусом Першої ДДНК; скасувати свідоцтво про право на спадщину за законом серія ВРО № 243500 від 18.11.2011р. на земельну ділянку площею 0,0472 га у межах згідно з планом, призначеної для обслуговування жилого будинку, господарський будівель і споруд, що знаходиться у м. Дніпропетровську, Ігарський тупик, буд. № 5 власником якого є ОСОБА_4, видане державним нотаріусом Першої ДДНК; визнати за позивачкою право спільної сумісної власності подружжя на Ѕ частки домоволодіння № 5, Ігарський тупик в м. Дніпро, та право спільної сумісної власності подружжя на Ѕ частки земельної ділянки площею 0,0472га призначеної для обслуговування жилого будинку, господарський будівель і споруд, що знаходиться у м. Дніпро, Ігарський тупик, будинок № 5 (а.с. № 145-146 т. № 2).
В обґрунтування позовних вимог позивачка посилалася на те, що вона з 20.12.1985р. по 18.08.1993р. перебувала у шлюбі зі спадкодавцем - ОСОБА_5. Від шлюбу у них народився син ОСОБА_4, 08.09.1986р. народження (відповідач у справі). 18.08.1993р. шлюб між нею та ОСОБА_5 було розірвано, між тим вона залишилася проживати в спірному будинку однією сім'єю без реєстрації шлюбу зі спадкодавцем, вела спільне господарство. В період спільного проживання в 2001 році ОСОБА_5 отримав в порядку спадкування за заповітом 4/5 частин домоволодіння та Ѕ частину земельної ділянки, площею 0,0472 га після смерті батька ОСОБА_6, а у 2007р. отримав в порядку спадкування за законом 1/5 частину домоволодіння, після смерті брата - ОСОБА_7. 02.02.2010р. помер цивільний чоловік позивача - ОСОБА_5. Після смерті ОСОБА_5 до Першої ДДНК була подана заява про прийняття спадщини від імені позивача. Листом № 1042/02-14 від 10.04.2015р. державний нотаріус роз'яснив позивачці, що 18.11.2011р. видано свідоцтво про право на спадщину за законом після померлого 02.02.2010р. ОСОБА_5 його сину, ОСОБА_4, який є спадкоємцем першої черги, а оскільки вона не є спадкоємцем першої черги, тому що шлюб із ОСОБА_5 було розірвано у 1993 році, їй необхідно звернутися до суду. Крім того, в обґрунтування позовних вимог позивачка зазначала, що вона працювала, отже отримувала заробітну плату, також у 2007 році продала частину житлового будинку що знаходився в с. Новоолександрівка вул. Мостова, № 61 Дніпропетровського району, кошти від продажу якого пішли на утримання спірного домоволодіння. Також зазначала, що спадкодавець ОСОБА_5 з 2001р. ніде не працював, зловживав спиртними напоями, неодноразово проходив курс спеціалізованого лікування від алкоголізму, не міг самостійно забезпечити умови свого життя, потребував стороннього догляду, допомоги та піклування, тому вона постійно за ним доглядала. Їх сину (відповідачу) на той час в 2001 році було 15 років, а у 2007 році - 21 рік і він не мав заробітку, оскільки навчався.
Представник позивачки - адвокат ОСОБА_1 (діє за договором про надання правової допомоги від 08.11.2016р. та ордеру від 25.10.2017р.- а.с. № 177 т. № 1 та а.с. № 162 т. № 2) в ході судового розгляду справи позовні вимоги підтримала та просила їх задовольнити.
Представник відповідача - ОСОБА_2 (діє за довіреністю від 17.01.2017р. - а.с. № 173 т.№ 1) позовні вимоги не визнала, просила відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючи на те, що 20.03.2010р. відповідачем було подано заяву до нотаріальної контори про отримання спадщини за законом після смерті 02.02.2010р. свого батька ОСОБА_5. 24.07.2010р. відповідачем було видано довіреність своїй матері (позивачці) для представництва його інтересів в питаннях оформлення права на спадщину за законом. Відповідач 21.01.2011р. отримав свідоцтво про право на спадщину за законом після померлого 02.02.2010р. батька ОСОБА_5 на домоволодіння, що складається з житлового цегляного будинку літ. А-1, житловою площею 58,0 кв.м., загальною площею 80,2 кв.м. та наступних господарських будівль і споруд: гараж, сарай, споруди огорожі, замощення, що знаходиться за адресою: Ігарський тупік у м. Дніпропетровську. Також відповідач 18.11.2011р. отримав свідоцтво про право на спадщину за законом, після померлого 02.02.2010р. батька на земельну ділянку площею 0,0472 га, що знаходиться за адресою: Ігарський тупік у м. Дніпропетровську. 10.04.2015р. його мати (позивачка) звернулася із заявою до нотаріальної контори, в якій просила видати їй свідоцтво про право на спадщину за законом після померлого колишнього чоловіка ОСОБА_5, який помер 02.02.2010р. Така заява позивачкою була подана після спливу строку для отримання спадщини за законом. Оскільке дане домоволодіння було отримано у власність ОСОБА_5 в порядку спадкування, а позивачка звернулась до суду 12.10.2016р. після спливу строку позовної давності. стороною відповідача була подана заява про застосування строку позовної давності, що є підставою для відмови у позові.
Представник 3-ї особи - Першої дніпровської державної нотаріальної контори в підготовче засідання 25.09.2018р. та судове засідання 20.11.2018р. не з,явився, про дати підготовчого та судового засідання був повідомлений належним чином, своїми листами завідувачка нотаріальної контори просила розглядати справу за відсутності їх представника (а.с. № 169 171, 176, 177-178 т. № 3).
Ухвалами суду від 25.09.2018р. та 20.11.2018р. (винесені без виходу до нарадчої кімнати) було ухвалено про розгляд справи в підготовчому та судових засіданнях по справі без участі представника третьої особи (а.с. № 175, 182-183 т. № 2).
Відповідно до вимог ст. 197 та п.3 ч. 2 ст. 200 та п. 9 ч. 1 Розділу XI «Перехідні положення» ЦПК України підготовче засідання у справі проведено 25.09.2018р. (а.с. № 175 т.№ 2).
20.11.2018р. до суду надійшло клопотання представника відповідача про закриття провадження по справі з підстав п.3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, яке після огляду матеріалів цивільної справи № 201/10718/15-ц було відкликано представником відповідача 04.12.2018р. (а.с.№ 180-181, 185-189, 191-199, 200-201 т. № 2).
Під час розгляду справи в судових засіданнях здійснювалась повна фіксація судового процесу технічними засобами відповідно до ч.1 ст. 247 ЦПК України.
При розгляді справи, суд враховує норму п. 9 ч. 1 Розділу XI «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» № 2147-VІІІ від 03.10.2017р., який набрав чинності з 15.12.2017р., згідно якої справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суд, дослідивши матеріали справи, вислухав представників позивачки та відповідача, допитавши свідків, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, об'єктивно оцінивши докази у сукупності з нормами чинного законодавства України, вважає, що в задоволенні позовних вимог слід відмовити з наступних підстав.
Кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (ч. 1. ст.4 ЦПК України).
Суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. (ч. 1. ст.13 ЦПК України).
Судом встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини.
Позивачка ОСОБА_3 та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі з 20.12.1985р. по 18.08.1993р., що підтверджується відповідними свідоцтвами та не оспорюється сторонами (а.с. № 29,29а т. № 1).
За час перебування у шлюбі було народжено спільну дитину ОСОБА_4 - відповідача 08.09.1986р. народження.
30.05.1996р. державний нотаріус Першої дніпропетровської державної нотаріальної контори ОСОБА_8 посвідчила заповіт, яким ОСОБА_6 заповів усе належне йому майно, а саме житловий будинок з надвірними побудовами та спорудами, що знаходиться: м. Дніпропетровськ, по вул. Ігарський тупік № 5 сину ОСОБА_5 - 4/5 частини та с ину ОСОБА_7 - 1/5 частину; належну - йому автомашину марки ВАЗ 21063, двигун № НОМЕР_1, кузов № НОМЕР_2, шасі б/н, державний номерний знак НОМЕР_3, зареєстрований в ОРЕВ УДАІ УВС Дніпропетровської обл. 03.10.1989р. на підставі технічного паспорту ГА № 813748, виданого ОРЕВ УДАІ Дніпропетровської обл. 03.10.1989р. заповідав ОСОБА_5 (а.с. № 8 т. № 1)..
ОСОБА_6 помер 11.08.2000р. (а.с. № 195 т. №1).
Як вбачається зі спадкової справи № 119/2001 відкритої щодо майна померлого ОСОБА_6, 26.06.2001р. державним нотаріусом Першої дніпропетровської державної нотаріальної контори ОСОБА_9 за реєстровим № 5-2690, видано ОСОБА_5 свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 4/5 частини домоволодіння розташованого в цілому на земельній ділянці площею 472 кв.м., за адресою: м. Дніпропетровськ, тупик Ігарський № 5 (а.с. № 9-10 т. № 1). Вказане домоволодіння належало спадкодавцеві на підставі договору - забудови, посвідченого 11.02.1955р. за реєстром № 5-544 Першою дніпропетровською державною нотаріальною конторою, зареєстрованого Дніпропетровським інвентарбюро 25.08.1966р. за № 207-135.
Також, щодо майна померлого ОСОБА_6, 26.06.2001р. державним нотаріусом Першої дніпропетровської державної нотаріальної контори ОСОБА_9 за реєстровим № 5-2692, видано ОСОБА_5 свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/2 частину земельної ділянки площею 0,0472 гектарів для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, яка розташована на території Жовтневого району м. Дніпропетровська, Ігарський тупик, 5 (а.с. № 11 т. № 1). Вказана земельна ділянка належала спадкодавцеві на підставі державного акту на право приватної власності на землю, виданого 15.06.1998р. Дніпропетровським міськвиконкомом згідно його рішення № 894 від 21.05.1998р., зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 013072; серія ДП Д № 013072 69079103, грошового вкладу з належними відсотками та компенсаціями в ощадбанку № 8157/020 м. Дніпропетровська по рахунку № 5342 на ім'я спадкодавця.
04.05.2006р. помер ОСОБА_7 - рідний брат ОСОБА_5 (а.с. № 194 т. № 1).
ОСОБА_5 після померлого брата отримав 24.03.2007р. свідоцтво про право на спадщину за законом спадкового майна, що складається з 1/5 частини домоволодіння, що знаходиться за адресою: м. Дніпропетровськ, тупик Ігарський № 5, розташованого на земельній ділянці площею 472 кв.м., переданої у приватну власність, спадкова справа № 333/2007, зареєстрованого в реєстрі за № 7-386, виданий державним нотаріусом Першої дніпропетровської державної нотаріальної контори ОСОБА_10 (а.с. № 12-13 т. № 1)
02.02.2010р. помер батько відповідача - ОСОБА_5 (а.с. № 28 т. № 1)..
Отже, суд зазначає, що відповідач, який є спадкоємцем першої черги після смерті свого батька ОСОБА_5, успадкував в загальній масі спадщину, на яку видано свідоцтво про право на спадщину за законом ВРЕ № 285756 від 21.01.2011р., що складається з домоволодіння, яке знаходиться у м. Дніпропетровську, Ігарський тупик, будинок 5, розташованого на земельній ділянці площею 472 кв.м. і належало спадкодавцю на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого 26.06.2001р. та свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 24.03.2007р. Згідно матеріалів спадкової справи № 250/2010 вбачається, що свідоцтво видано державним нотаріусом Першої дніпропетровської державної нотаріальної контори ОСОБА_11 та зареєстровано в реєстрі за № 3-35 (а.с. № 14-16 т. № 1).
Також відповідачем було отримано 18.11.2011р. свідоцтво про право на спадщину за законом, після померлого 02.02.2010р. ОСОБА_5, на земельну ділянку площею 0,0472 га, що знаходиться за адресою: Ігарський тупік у м. Дніпропетровську, кадастровий номер 1210100000:03:208:0011 (а.с. № 17 т. № 1).
10.04.2015р. позивачка звернулася із заявою до державної нотаріальної контори, в якій просила видати їй свідоцтво про право на спадщину за законом після померлого колишнього чоловіка ОСОБА_5, який помер 02.02.2010р. (а.с. № 208 т.№ 1), після спливу строку для отримання спадщини за законом (а.с. № 208 т. № 1).
Листом від 10.04.2015р. № 1042/02-14 державним нотаріусом Першої дніпропетровської державної нотаріальної контори ОСОБА_11 надано відповідь позивачці, що вона не має право видати свідоцтво про право на спадщину, оскільки вона не є спадкоємцем першої черги, тому що шлюб із ОСОБА_5 було розірвано у 1993р. та 18.11.2011р. свідоцтво про право на спадщину за законом після померлого 02.02.2010р. ОСОБА_5 видано його сину - ОСОБА_4 (відповідачу), який є спадкоємцем першої черги (а.с. № 208зв. т. № 1).
В 2015 році позивачка звернулася до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська з позовною заявою до ОСОБА_4 (третя особа- Перша ДДНК) про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу та визнання права власності в порядку спадкування за законом на Ѕ частину домоволодіння № 5 по вул. Ігарський тупик у м. Дніпропетровську після смерті ОСОБА_5 (а.с. № 193 т. № 2)..
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12.08.2015р. по справі № 201/10718/15-ц було вирішено позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_4 (третя особа - Перша ДДНК) про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу та визнання права власності задовольнити частково. Рішенням суду було встановлено факт проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_5 в буд. № 5 Ігарський тупик у м. Дніпропетровську однією сім'єю без реєстрації шлюбу з вересня 1993р. по 02.02.2010р. (день смерті ОСОБА_5). В задоволенні іншої частини позовних вимог було відмовлено (а.с. № 30-31 т. № 1).
Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12.08.2015р. по справі № 201/10718/15-ц було виправлено допущену в рішенні суду від 12.08.2015р. по цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 (третя особа - Перша ДДНК) про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу та визнання права власності, описку, наступним чином: по тексту рішення суду від 12.08.2015р. вважати правильним дату, з якої ОСОБА_3 та ОСОБА_5 спільно проживали однією сім'єю - «з 01.01.2004р.» (а.с. № 32 т. № 1).
Таким чином, було встановлено факт проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_5 однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу з 01.01.2004р. по 02.02.2010р., отже ці обставини в силу ч.4 ст. 82 ЦПК України не потребують доказуванню.
Відповідно до вимог ст.1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Відповідно до вимог ст.1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.
Відповідно до вимог ст.1259 ЦК України черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині. Фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.
Відповідно до ст. 1264 ЦК України, у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш, як п'ять років до часу відкриття спадщини.
Частиною 2 статті 1274 ЦК України передбачено, що спадкоємець за законом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь будь-кого із спадкоємців за законом незалежно від черги.
Тобто право отримання спадщини за законом Позивачеві могло бути надано лише в четверту чергу, але відповідач від спадщини не відмовлявся і прийняв спадщину у першу чергу, як син померлого.
Відповідно до ст. 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п. 27 постанови від 30.05.2008р. № 7 «Про судову практику у справах про спадкування», цими іншими підставами (випадками) можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв'язку з видачою свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.
Відповідно ст. 41 Конституції України, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно ч.1 ст.57 Сімейного кодексу України, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.
Відповідно п.23-24 Постанови пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007р. №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним, та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.
Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.
У зв'язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім'єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.
Такий висновок відповідає правовій позиції викладеній в постанові Верховного Суду України від 25.12.2013р. № 6-135цс13.
Відповідно до ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Відповідно до ст.74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
Відповідно до п.3 ч.1 ст.57 СК України майно, що є особистою приватною власністю дружини (чоловіка) набуте нею (ним) за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;
Відповідно до Постанови Верховного Суду від 08.02.2018р. у справі № 320/6893/15-Ц, факт того, що проживають однією сім'єю чоловіка та жінки та правова підстава для встановлення такого юридичного факту з'явилася лише з набранням чинності СК України (2003р.) та ЦПК України (2004р.). До цього моменту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу не набувало юридичної значущості. Також Верховний суд України зазначив, що під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім'єю, слід встановити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.
Постановою Верховного суду України від 08.11.2017р. у справі № 6-1447цс17 суд звернув увагу на те, що для застосування передбачених ст. 62 СК України правил збільшення вартості майна повинно відбуватися внаслідок спільних затрат подружжя, незалежно від інших чинників (зокрема, тенденцій загального здорожчання конкретного майна). Водночас суттєвою ознакою має бути істотне збільшення вартості майна як об'єкта, а також його якісних характеристик. Збільшення вартості майна та істотність такого збільшення підлягають з'ясуванню шляхом порівняння на час вирішення спору вартості об'єкта до та після поліпшення. При цьому сам по собі розмір грошових затрат подружжя чи одного з них, а також визначену на час розгляду справи вартість ремонтних робіт не можна вважати тими єдиними чинниками, що безумовно свідчать про істотність збільшення вартості майна як об'єкта.
Отже, позивачка під час проживання зі своїм чоловіком ОСОБА_5 взагалі не ставила питання щодо визнання спільної сумісної власності подружжя на домоволодіння, що знаходиться за адресою: м. Дніпро, вул. Ігарський тупик, 5.
Після смерті ОСОБА_5, який помер 02.02.2010р. і після відкриття спадщини, про що позивачці було відомо ще в 2010р., оскільки вона за довіреністю на право представництва від 24.07.2010р. виданої на її им,я сином самостійно й оформлювала на нього спадщину (а.с. № 33 т. № 1), вона вперше звернулася 10.04.2015р. з заявою до нотаріальної контори, в якій просила видати свідоцтво про право на спадщину за законом після померлого колишнього чоловіка ОСОБА_5, який помер 02.02.2010р. (ак.с. № 208 т. №1).
Відповідно до ст. 72 СК України, позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
У статті 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Згідно зі ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно з частинами третьою та четвертою статті 264 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Стороною відповідача була подана заява про застосування строку позовної давності.
Крім того, ст. 261 ЦК України визначає, що початком перебігу строку є день, коли особа довідалась або повинна була (могла) довідатися про порушення свого права.
Враховуючи те, що спірне домоволодіння було набуте померлим ОСОБА_5 в порядку спадкування, воно не може розглядатися як спільна сумісна власність майна подружжя.
Позивачка ніякими доказами не підтверджує придбання спірного майна внаслідок спільної праці, участь у його ремонті.
Суд критично ставиться до показів свідка ОСОБА_12, яка є подругою та співробітником позивачки, оскільки події їй були відомі зі слів позивачки, самостійно вона не була свідком подій.
Що стосується свідчень ОСОБА_13 (колишня сусідка позивачки) по квартирі, що знаходиться по вул. Мандриківській, 161 в м. Дніпропетровську, то вони також не можуть бути прийняті судом до уваги, оскільки факти щодо ремонтних робіт у спірному домоволодінні свідку не відомі, оскільки вона не знаходилась у цьому будинку та приходила рідко.
До показів свідка ОСОБА_14 (сестри позивачки), суд також критично ставиться, оскільки відбулись протиріччя в показаннях свідка та поясненнях самої позивачки. Так позивачка зазначала, що вона їздила до Ізраїлю тільки з метою лікування, тоді як свідок суду засвідчила, що сестра, дійсно лікувалась в цій державі, між тим, вона там фактично створила іншу родину з чоловіком, а вже потім і тільки коли відносини з тим чоловіком припинила, вона і повернулась до України. Що стосується свідчень ОСОБА_14 щодо участі сестри в будівництві будинку, то свідок зазначила, що в будинку бувала дуже рідко та про його ремонт їй відомо тільки зі слів ОСОБА_3
Саме за вищезазначених обставин суд не бере до уваги покази свідка ОСОБА_14.
Натомість, свідок ОСОБА_15 повідомила суду, що ОСОБА_5 був працевлаштований, але не офіційно, мав самостійний заробіток, також він отримав від спадщини свого батька грошовий вклад та дорогоцінні вироби, які останнім були витрачені на ремонт свого домоволодіння, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом, який був отриманий від ОСОБА_6 (батька ОСОБА_5), померлого 11.08.2000р.
Свідки ОСОБА_16 та ОСОБА_17 повідомили суду, що позивачка постійно свариться, кричить нецензурною лайкою на відповідача та його дружину, також постійно морально їх принижує.
Що стосується розписок, які надані позивачкою (а.с. № 24-27 т. № 2), кредитних коштів, які ОСОБА_3 отримувала в банківських установах (а.с. № 11-23 т. № 2), суд зазначає, що позивачка не довела, що отримані нею в борг кошти, були витрачені саме на придбання речей для дому, ремонт житлового будинку. Позивачка не довела, що кошти бралися нею у борг в інтересах сім'ї. Позивачка не надала належних та допустимих доказів і тому, що ОСОБА_5 надавав згоду на отримання у борг цих коштів.
Крім того, кредити ОСОБА_3 отримувались на протязі 2011р., тоді як рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12.08.2015р. по справі № 201/10718/15-ц (з урахуванням виправленої у рішенні описки) встановлено факт, що ОСОБА_3 та ОСОБА_5 проживали однією сім'єю, як чоловік та жінка без реєстрації шлюбу з 01.01.2004р. по 02.02.2010р. (а.с. № 30-31,32 т. №1).
Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім'єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов'язків. Згідно із ч.4 ст. 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Враховуючи викладене, особам, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти. Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди зазвичай встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов'язків, з'ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності».
Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 18.06.2018р. в справі № 61-22277св18, в якій зазначається, що «Відповідно до ст. 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Згідно зі ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. Отже, проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім'єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов'язків. Згідно з ч. 4 ст. 368 ЦК України, майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. Ураховуючи викладене, особам, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти. Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди зазвичай встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов'язків, з'ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте),а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності».
Статтею 76 ЦПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ст.77 ЦПК України , належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Статтею 81 ЦПК України визначений обов'язок сторін довести ті обставини на які вони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Частиною 1 ст. 82 ЦПК України визначено, що обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або достовірності їх визнання.
Відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Відповідно до частини 2 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їхній сукупності.
Таким чином, оскільки жодних правових підстав для задоволення позову судом не встановлено, а позивачем не надано, тому суд приходить до висновку про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Суд не обговорює питання щодо строків позовної давності у цій справі, оскільки дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог ОСОБА_3, а в межах строків позовної давності підлягає захисту тільки порушене право.
Обговорюючи питання розподілу судових витрат відповідно до ст. 141 ЦК України та приймаючи до уваги, що в задоволенні позовних вимог відмовлено, судові витрати у цій справі покладаються на позивачку.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 368, 372 ЦК України, ст.ст. 60, 61 70, 71, 74 СК України, Постановою Пленуму ВСУ від 21.12.2007р. N 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", Правовими позиціями, які висловлені Верховним Судом України у постановах від 25.12.2013р. у справі № 6-135цс13, від 11.03.2015р. у справі № 6-211цс14 та від 08.06.2016р. у справі № 6-2253цс15, Постановою Верховного суду України від 08.11.2017р. у справі № 6-1447цс17, Верховним Судом у постанові від 18.06.2018р. у справі № 61-22277св18, Верховним Судом в постанові від 08.02.2018р. у справі № 320/6893/15-Ц, ст.ст. 4, 10, 12, 13, 19, 76-81, 82, 89, 128-131, 223, 141, ч.1 ст. 247, ст.ст. 259, 263-265, п. 9 ч. 1 Розділу XI «Перехідні положення» ЦПК України (в редакції Закону України від 03.10.2017р.), суд,
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4 (третя особа - Перша дніпровська державна нотаріальна контора) про скасування свідоцтва про право на спадщину за законом на домоволодіння, про скасування свідоцтва про право на спадщину за законом на земельну ділянку, визнання права спільної сумісної власності подружжя на Ѕ частину домоволодіння та Ѕ частину земельної ділянки - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 273 ЦПК України.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду.
Суддя Ткаченко Н.В.