27 лютого 2019 року м. Чернівці
справа № 727/10493/18
провадження 22-ц/822/238/19
Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Яремка В. В.
суддів: Одинака О. О., Перепелюк І.Б.
секретар Тодоряк Г. Д.
з участю представника позивача ОСОБА_1, представника відповідача ОСОБА_2,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до прокуратури Чернівецької області про визнання поширеної інформації недостовірною за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці у складі судді Літвінової О. Г. від 20 грудня 2018 року,
встановив:
У жовтні 2018 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до прокуратури Чернівецької області про визнання поширеної інформації недостовірною.
Зазначав, що Секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини поінформував його про те, що прокуратура Чернівецької області надіслала на адресу Секретаріату листа із результатами перевірки проведеної за його зверненням.
Копію листа прокуратури Чернівецької області №04/212-130-17 від 12 лютого 2018, підписаного першим заступником прокурора області ОСОБА_4, було надіслано, позивачу в додатку.
Позивач вважав, що відповідач склавши, підписавши та направивши до Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, указаного листа, поширив щодо нього недостовірну інформацію.
Зокрема, в абзаці 4 листа, відповідач зазначив: «...У ході досудового розслідування встановлено, що ОСОБА_3, будучи службовою особою філії «Заставнівський райавтодор» ДП «Чернівецький облавтодор» ВАТ ДАК «Автомобільні дороги України», шляхом зловживання своїм службовим становищем, у період 2010-2011 років, заволодів коштами у сумі 19022,7 грн».
Посилаючись на порушення прав позивача, презумпції невинуватості, на неправдивість та негативність указаної інформації про нього, ОСОБА_3 просив суд визнати недостовірною інформацію, поширену прокуратурою Чернівецької області щодо нього шляхом надсилання в Секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини листа №04/212-130-17 від 12 лютого 2018 року, а саме про те, що: «...У ході досудового розслідування встановлено, що ОСОБА_3, будучи службовою особою філії «Заставнівський райавтодор» ДП «Чернівецький облавтодор» ВАТ ДАК «Автомобільні дороги України», шляхом зловживання своїм службовим становищем, у період 2010-2011 років, заволодів коштами у сумі 19022,7 грн».
Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 27 грудня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_3 просить рішення суду першої інстанції скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Посилається на невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Звертає увагу на те, що поширена відповідачем інформація не є реалізацією права на звернення відповідно до статті 40 Конституції України, як про це зазначив суд першої інстанції, а відповіддю на звернення, достовірність інформації судом не перевірялася, не дана оцінка факту визнання відповідачем певних обставин як і наявним у справі доказам, рішення суду належним чином не мотивоване.
Заявник також вважає, що судом першої інстанції неправильно застосовано норму статті 277 ЦК України, не враховано порушення відповідачем принципу презумпції невинуватості, норм Конвенції про захист прав і основоположних свобод, практики Європейського суду з прав людини.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Зазначає, що суд першої інстанції дав належну оцінку наявним у справі доказам; правильним є висновок суду про відсутність фактів, які б доводили цілеспрямовані дії прокуратури області на приниження честі, гідності та ділової репутації позивача.
Апеляційний суд, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін з наступних підстав.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_3 про визнання поширеної інформації недостовірною, суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та недоведеними.
Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_3
У справі встановлено, що у січні 2018 року заступником керівника Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України на адресу прокурора Чернівецької області надіслано звернення з клопотанням перевірити факти, викладені позивачем ОСОБА_3 у зверненні до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо обґрунтованості притягнення його до кримінальної відповідальності, законності дій співробітників правоохоронних органів (а.с. 28).
Листом від 12 лютого 2018 року за №04/212-130-17 перший заступник прокурора області ОСОБА_4 повідомив заступника керівника Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України інформацію про наявність кримінального провадження щодо позивача, суті підозри, навів перелік процесуальних та інших дій, які проводилися в ході кримінального провадження тощо (а.с.2-3, 29-30).
В контексті викладення інформації прокурором зазначено, що «...У ході досудового розслідування встановлено, що ОСОБА_3, будучи службовою особою філії «Заставнівський райавтодор» ДП «Чернівецький облавтодор» ВАТ ДАК «Автомобільні дороги України», шляхом зловживання своїм службовим становищем, у період 2010-2011 років, заволодів коштами у сумі 19022,7 грн».
Саме, посилаючись на указане речення, позивач стверджує, що ця поширена щодо нього інформація є негативною, порушує принцип презумпції невинуватості.
Ці ж доводи викладені в апеляційній скарзі.
Проте з такими доводами колегія суддів не погоджується.
Згідно з частиною 1 статті 28, частиною 4 статті 32 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.
Статтею 297 ЦК України передбачено, що кожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.
За змістом частини 1 указаної статті фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 15 постанови від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право. Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
Відповідно до статті 62 Конституції України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.
У частинах першій, другій та п'ятій статті 17 КПК України зазначено, що особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. Поводження з особою, вина якої у вчиненні кримінального правопорушення не встановлена обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, має відповідати поводженню з невинуватою особою.
Європейський суд з прав людини зазначає, що презумпцію невинуватості буде порушено, якщо судове рішення або заява посадової особи щодо особи, обвинуваченої у вчиненні кримінального злочину, відображає думку про її вину до того, як вона буде доведена відповідно до закону. Достатньо мати навіть за відсутності будь-якого формального висновку певні підстави припускати, що суд або посадова особа вважає обвинуваченого винним. Питання про те, чи порушує заява посадової особи державного органу принцип презумпції невинуватості, слід визначати в контексті конкретних обставин, за яких оспорювану заяву було зроблено (пункт 42 рішення від 21 вересня 2006 року в справі «Грабчук проти України» (заява № 8599/02); пункт 48 рішення від 12 січня 2012 року в справі «Довженко проти України» (заява № 36650/03).
Заперечуючи проти позову, відповідач надав копії документів на підставі яких була сформована інформація, що викладена у листі, адресованому Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України: витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань з номером кримінального провадження 42013270240000007, копію повідомлення про підозру позивачеві (а.с. 35-37), копії ухвал Першотравневого районного суду м. Чернівці від 28 серпня 2018 року та від 20 липня 2015 року в кримінальному провадженні про затримання особи з метою приводу.
Представник відповідача також стверджував, що надана інформація у листі, адресованому Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України, сформована на підставі матеріалів кримінального провадження й за своєю суттю є узагальненим викладом відомостей про кримінальне провадження щодо позивача без надання оцінки обґрунтованості та доведеності оголошеної позивачеві підозри.
Колегія суддів вважає, що ці доводи разом з наявними у справі доказами, змістом викладу інформації у листі від 12 лютого 23018 року, дають підстави вважати, що зазначена позивачем інформація не може вважатися негативною інформацією у розумінні статті 277 ЦК України та не є порушенням презумпції невинуватості позивача.
Якщо розглядати речення із листа, на яке посилається позивач, у контексті всього документу, обставин та підстав його складання та направлення заінтересованій особі, слід дійти висновку, що висловлювання про те, що «...У ході досудового розслідування встановлено, що ОСОБА_3, будучи службовою особою філії «Заставнівський райавтодор» ДП «Чернівецький облавтодор» ВАТ ДАК «Автомобільні дороги України», шляхом зловживання своїм службовим становищем, у період 2010-2011 років, заволодів коштами у сумі 19022,7 грн» є таким, що відтворює короткий зміст пред'явленої позивачеві підозри у рамках кримінального провадження.
Це формулювання не сприймається і не може сприйматися як таке, що здійснено у стверджувальній формі про доведеність вчинення позивачем тих чи інших протиправних дій.
Тому, рішення суду першої інстанції про відмову у позові, яке хоча й не містить з цього приводу достатнього обґрунтування, є по суті правильним.
Заявник посилається на неврахуванням судом першої інстанції практики Європейського суду з прав людини, зокрема, у справі «Довженко проти України» (заява № 36650/03).
З приводу такого твердження колегія суддів зазначає наступне.
У названій справі (пункт 48 рішення) Європейський суд з прав людини зазначив, що сталий підхід Суду щодо права на презумпцію невинуватості полягав у тому, що порушення цього положення матиме місце, якщо судове рішення або заява посадової особи щодо особи, обвинуваченої у вчиненні кримінального злочину, відображає думку про її вину до того, як вона буде доведена відповідно до закону. Достатньо мати навіть за відсутності будь-якого формального висновку певні підстави припускати, що суд або посадова особа вважає обвинуваченого винним. Слід принципово розрізняти повідомлення про те, що когось просто підозрюють у вчиненні злочину та чітку заяву про те, що особа вчинила злочин, зроблену за відсутності остаточного вироку. Суд неодноразово підкреслював важливість добору посадовими особами слів у своїх виступах, якщо вони оприлюднюють свої заяви ще до судового розгляду справи та визнання особи винною у вчиненні певного злочину (див. рішення від 3 жовтня 2002 року у справі «Бьомер проти Німеччини» (Bohmer v. Germany), заява № 37568/97, пп. 54-56, і рішення від 27 лютого 2007 року у справі «Нештяк проти Словаччини» (Nestak v. Slovakia), заява № 65559/01, пп. 88 і 89). Питання про те, чи порушує заява посадової особи державного органу принцип презумпції невинуватості, слід визначати в контексті конкретних обставин, за яких оспорювана заява була зроблена (див. рішення від 28 червня 2005 року у справі «Каракас і Єсілірмак проти Туреччини» (Karakas and Yesilirmak v. Turkey), заява № 43925/985, п. 51).
Отже, в контексті конкретних обставин, за яких було сформульовано оспорюваний позивачем вислів у листі за підписом прокурора, слід дійти висновку, що у спірному випадку йдеться про повідомлення про те, що позивача просто підозрюють у вчиненні злочину, а не про чітке твердження про те, що позивач вчинив злочин, зроблене за відсутності остаточного вироку.
На це також вказують наступні обставини: прокурор не був ініціатором надання інформації, спірна інформація надана на запит уповноваженої законом особи і лише цій особі, яка за характером діяльності обізнана з діючим законодавством та практикою його застосування.
Заявник вказує на неправильне посилання суду першої інстанції на норму статті 40 Конституції України та помилковість висновку про те, що у спірному випадку прокурор реалізував право на звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб, що зобов'язані оглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Дійсно такий висновок суду першої інстанції є помилковим, оскільки у спірному випадку надіслання Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України листа з відповідною інформацією є відповіддю на звернення, а не звернення у розумінні статті 40 Конституції України.
Проте указане не вплинуло на правильність по суті вирішення спору, оскільки зміст листа не свідчить про поширення відповідачем негативної інформації щодо позивача.
Отже, оскаржуване судове рішення ухвалено на підставі повно з'ясованих обставин справи, з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги не дають підстав для його скасування.
На підставі наведеного та керуючись пунктом 1 частини 1 статті 374, статтями 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 27 грудня 2018 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови - 06 березня 2019 року.
Головуючий В. В. Яремко
Судді: О. О. Одинак
ОСОБА_5