ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
місто Київ
28 лютого 2019 року справа №826/14221/18
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Кузьменка В.А., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу
за позовомОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1.)
доГоловного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (далі по тексту - відповідач, ГУ ПФУ в м. Києві)
про1) визнання протиправною бездіяльності ГУ ПФУ в м. Києві щодо невиплати заборгованості з пенсії, що утворилась за період з липня 2016 року по червень 2018 року; 2) зобов'язання відповідача виплатити заборгованість з пенсії, що утворилась за період з липня 2016 року по червень 2018 року, з нарахуванням компенсації втрати частини доходів; 3) зобов'язання допустити негайне виконання рішення суду у межах суми стягнення за один місяць; 4) стягнення з ГУ ПФУ в м. Києві моральної шкоди у розмірі 10 000,00 грн.; 5) зобов'язання ГУ ПФУ в м. Києві подати у встановлений судом строк звіт про виконання рішення суду
Позивач звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва, оскільки вважає, що відповідачем протиправно припинено виплату пенсії з липня 2016 року по червень 2018 року, з підстав, не передбачених статтею 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", а тому заборгованість з пенсії за вказаний період має бути виплачено, з нарахуванням компенсації втрати частини доходів, та стягненням моральної шкоди.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 вересня 2018 року відкрито провадження в адміністративній справі №826/14221/18 в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи та проведення судового засідання.
Відповідачем подано до суду відзив на адміністративний позов, який залишено судом без розгляду на підставі частини другої статті 167 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суд встановив, що вказана справа є типовою в частині визнання протиправною бездіяльності ГУ ПФУ в м. Києві щодо невиплати заборгованості з пенсії, та відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду від 03 травня 2018 року №805/402/18 за результатами зразкової справи, що відповідно до частини третьої статті 291 Кодексу адміністративного судочинства України, є підставою для врахування судом відповідних правових висновки Верховного Суду, викладених у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва звертає увагу на наступне.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 є внутрішньо переміщеною особою, що підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 29 січня 2018 року №4215, виданою Управлінням праці та соціального захисту населення Подільської районної в місті Києві державної адміністрації; перебуває на обліку в ГУ ПФУ в м. Києві та отримує пенсію за віком, призначену відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
За результатами розгляду звернення позивача від 16 липня 2018 року №К-3878 ГУ ПФУ в м. Києві листом від 27 липня 2018 року №47695/02/К-3878 надано відповідь, у якій зазначено, що виплату пенсії поновлено, в липні 2018 року виплачено пенсію в сумі 3 278,21 грн., в серпні 2018 року у сумі 3 278,21 грн., борг з січня 2018 року в сумі 26 225,68 грн., буде виплачено через ТВБВ 10026 АТ "Ощадний банк"; за попередній період сума боргу обліковується окремо та буде виплачуватись в окремому порядку, після прийняття такого.
Окружний адміністративний суд міста Києва, вирішуючи спір по суті позовних вимог, виходить з наступних мотивів.
Згідно зі статтею 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб встановлює Закон України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб".
Частиною першою статті 1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" встановлено, що внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
Згідно частини першої статті 4 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.
Статтею 13 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб можуть бути оскаржені до суду в порядку, визначеному законом.
Механізм призначення (відновлення) внутрішньо переміщеним особам виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, надання соціальних послуг, субсидій та пільг (далі - соціальні виплати) за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування визначають Порядок призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року №365.
Пунктом 4 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам встановлено, що соціальні виплати внутрішньо переміщеним особам призначаються і виплачуються структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад (далі - структурні підрозділи з питань соціального захисту населення), територіальними органами Пенсійного фонду України, робочими органами Фонду соціального страхування, центрами зайнятості (далі - органи, що здійснюють соціальні виплати) за місцем їх фактичного проживання/перебування, незалежно від факту реєстрації місця проживання/перебування.
Пунктом 12 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування передбачено, що соціальні виплати за рішенням комісій або органів, що здійснюють соціальні виплати, припиняються у разі: 1) наявності підстав, передбачених законодавством щодо умов призначення відповідного виду соціальної виплати; 2) встановлення факту відсутності внутрішньо переміщеної особи за фактичним місцем проживання/перебування згідно з актом обстеження матеріально-побутових умов сім'ї; 3) отримання рекомендацій Мінфіну щодо фактів, виявлених під час здійснення верифікації соціальних виплат; 4) скасування довідки внутрішньо переміщеної особи з підстав, визначених статтею 12 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб"; 5) отримання інформації від Держприкордонслужби, МВС, СБУ, Мінфіну, Національної поліції, ДМС, Держфінінспекції, Держаудитслужби та інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.
В силу положень пункту 1 частини першої статті 8 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.
Частиною першою статті 8 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" передбачено, що за рахунок коштів Пенсійного фонду України в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: пенсія за віком; пенсія по інвалідності внаслідок загального захворювання (у тому числі каліцтва, не пов'язаного з роботою, інвалідності з дитинства); пенсія у зв'язку з втратою годувальника.
Згідно частини першої статті 47 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.
Частиною першою статті 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" встановлено, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.
Перелік підстав припинення виплати пенсії, визначений частиною першою статті 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, передбачених законом.
З аналізу наведених вище правових норм вбачається, що припинення виплати пенсії можливе за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення з підстав, визначених статтею 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
Суд звертає увагу на те, що в матеріалах справи відсутнє рішення відповідача щодо припинення виплати пенсії ОСОБА_1; лист ГУ ПФУ у м. Києві від 27 липня 2018 року №47695/02/К-3878 не містить зазначення підстав для припинення виплати позивачу пенсії.
У відповідності до виписки по картковому рахунку ОСОБА_1 за період з 01 січня 2018 року по 27 серпня 2018 року, призначена пенсія у розмірі 3 278,21 грн. виплачувалась позивачу у липні та серпні 2018 року.
При цьому, факт припинення виплати пенсії за віком позивачу з липня 2016 року відповідачем не заперечується.
Згідно рішення у справі "Суханов та Ільченко проти України" Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності.
Таким чином, припиняючи виплату позивачеві пенсії у період з липня 2016 року по червні 2018 року, за відсутності передбачених законами України підстав, відповідач порушив право позивача на отримання пенсії. При цьому право на отримання пенсії є об'єктом захисту за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що бездіяльність ГУ ПФУ в м. Києві щодо невиплати ОСОБА_1 заборгованості з пенсії за період з липня 2016 року по червень 2018 року є протиправною.
У відповідності до частини першої статті 46 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. У цьому разі частина суми неотриманої пенсії, але не більш як за 12 місяців, виплачується одночасно, а решта суми виплачується щомісяця рівними частинами, що не перевищують місячного розміру пенсії.
Враховуючи, що ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про виплату заборгованості з пенсії за період з липня 2016 року по червень 2018 року, право на отримання якої відповідачем не заперечується, а також відсутність підстав для припинення виплати пенсії, суд приходить до висновку про наявність підстав для зобов'язання відповідача виплатити заборгованість з пенсії позивачу за вказаний період.
В частині наявності у позивача права на отримання компенсації втрати частини доходів, суд звертає увагу на наступне.
Частиною другою статті 46 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" зокрема передбачено, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком, з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
Компенсація втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.
Питання, пов'язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, регулюються Законом України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати".
Згідно статті 1 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Статтею 2 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" зокрема встановлено, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, у тому числі, пенсії.
З наведеного вбачається, що дія зазначених нормативно-правових актів поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни на території України і не мають разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендія, заробітна плата).
При цьому, основною умовою для виплати передбаченої статтею 46 "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" та статтею 2 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі пенсії).
Враховуючи, що позивачу у період з липня 2016 року по червень 2018 року не виплачувалась пенсія за віком, тобто з затримкою на один і більше календарних місяців, внаслідок протиправної бездіяльності відповідача - з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, суд вважає, що позовна вимога в частині нарахування компенсації втрати частини доходів є обґрунтованою та підлягає задоволенню.
Приписами частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що негайно виконуються рішення суду про присудження виплати пенсій, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів - у межах суми стягнення за один місяць.
Оскільки, присуджені позивачу виплати є періодичними та здійснюються з Державного бюджету України, рішення підлягає негайному виконанню у межах суми стягнення за один місяць.
Стосовно позовної вимоги про стягнення з відповідача моральної шкоди у розмірі 10 000,00 грн. суд звертає увагу на наступне.
Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Згідно з положеннями статті 23 Цивільного кодексу України моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Як зазначено в пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
В пункті 9 зазначеної постанови Верховний Суд України зазначив, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд повинен наводити в рішенні відповідні мотиви.
З аналізу наведених правових норм вбачається, що моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Позивач зазначає, що внаслідок припинення виплати пенсії, яка є єдиним джерелом доходу, суттєво вплинуло на її здоров'я, враховуючи похилий вік та медичні проблеми зі здоров'ям; завдано втрат немайнового характеру у вигляді душевних страждань, порушення звичайного способу життя, психологічного навантаження, втрати емоційної стабільності через тривогу за подальшу долю.
Окружний адміністративний суд міста Києва вважає, що встановлення судом факту невиплати позивачу пенсії за віком протягом двох місяців вже є достатнім доказом того, що позивачу було завдано моральної шкоди, та погоджується із доводами позивача про порушення звичного способу життя та докладання додаткових зусиль в організації свого життя.
Разом з тим, що стосується заявленої моральної шкоди на рівні 10 000,00 грн., то позивачем не доведено, що саме така сума є співмірною із завданою шкодою, та не надано будь-якого розрахунку; тому, виходячи з меж розумності, враховуючи період за який виникла заборгованість, суд вважає, що достатнім буде стягнути з відповідача на користь позивача за заподіяну моральну шкоду суму в розмірі 5 000,00 грн., тому позовні вимоги у цій частині підлягають частковому задоволенню.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем не доведено правомірність своєї поведінки з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.
Згідно з частиною першою статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
У зв'язку з тим, що дане рішення вимагає від ГУ ПФУ в м. Києві вчинення певних дій, суд вважає за можливе встановити для суб'єкта владних повноважень - відповідача строк для подання звіту про виконання даного рішення у десять днів з дня набрання ним законної сили.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Згідно з частиною третьою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки позовні вимоги задоволено частково, на користь позивача належить стягнути сплачений ним судовий збір у розмірі 352,40 грн. за рахунок бюджетних асигнувань ГУ ПФУ в м. Києві.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 241-246, 262, 263, 382 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
2. Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві щодо невиплати заборгованості з пенсії за період з липня 2016 року по червень 2018 року.
3. Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві виплатити заборгованість з пенсії, що утворилась за період з липня 2016 року по червень 2018 року, з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
4. Стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 5 000,00 грн. (п'ять тисяч гривень нуль копійок).
5. В іншій частині адміністративного позову відмовити.
6. Допустити негайне виконання рішення суду у межах суми стягнення за один місяць.
7. Встановити Головному управлінню Пенсійного фонду України в м. Києві строк у десять днів з дня набрання рішенням суду законної сили для подання звіту про виконання рішення.
8. Попередити Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві про можливість застосування заходів, передбачених частиною другою статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України.
9. Стягнути на користь ОСОБА_1 понесені нею витрати по сплаті судового збору у розмірі 352,40 грн. (триста п'ятдесят дві гривні сорок копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві.
Згідно з частиною першою статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Відповідно до частини другої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Частина перша статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює, що апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
ОСОБА_1 (АДРЕСА_1; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1);
Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві (04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, буд. 16; ідентифікаційний код 42098368).
Суддя В.А. Кузьменко