26 лютого 2019 року
м. Київ
справа № 755/2319/17
провадження № 22-ц/824/3191/2019
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді- Кравець В.А.,
суддів - Мазурик О.Ф., Махлай Л.Д.
за участі секретаря судового засідання - Нечваль А.А.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1
відповідачі - ОСОБА_2, ОСОБА_3, Дніпровська районна в м. Києві державна адміністрація
третя особа - Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_4
на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 12 листопада 2018 року у складі судді Астахової О.О.
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації, третя особа: Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло, визнання права користування квартирою, -
У лютому 2017 року представник позивача ОСОБА_5 звернулася досуду з позовом про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло, визнання права користування квартирою.
В обґрунтування вимог зазначала, що ОСОБА_6, який є батьком відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3, з огляду на довірливі дружні відносини дозволив позивачу проживати в АДРЕСА_1 як члену сім'ї наймача. У вказаній квартирі були зареєстровані: ОСОБА_6 - з 12 червня 1975 року, відповідач ОСОБА_2 - з 23 жовтня 1980 року, а відповідач ОСОБА_3 - з 10 березня 1987 року, проте в ній не проживали.
Зазначав, що у вказаній квартирі позивач проживав з 2008 року та сплачував комунальні платежі.
14 серпня 2014 року ОСОБА_6 був знятий з реєстрації, а 09 жовтня 2014 року Дніпровською районною в м. Києві державною адміністрацією було видано свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1, відповідно до якого ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на праві спільної часткової власності належить вказана квартира по Ѕ частині кожному..
Звертала увагу на те, що позивач вселився в квартиру за згодою наймача ОСОБА_6, а відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 свою думку щодо вселення позивача не висловлювали, оскільки самі в ній не проживали. Позивач вселився в квартиру до моменту її приватизації та проживав в ній протягом 6 років, а тому вважається членом сім'ї наймача та мав надати згоду на приватизацію квартири, яку він не надавав. Таким чином, позивач набув рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням та мав право на приватизацію спірної квартири.
Крім того, зазначала, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відповідно до частини 2 статті 107 ЖК УРСР втратили право на користування спірною квартирою, оскільки вони не проживали в ній та не навідувались, а отже договір найму жилого приміщення вважається з ними розірваним. Враховуючи вказане, зазначала, що свідоцтво про право власності на спірну квартиру є недійсним.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 12 листопада 2018 року позов залишено без задоволення.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, 28 грудня 2018 року представник позивача ОСОБА_4 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі, оскільки вважає, що суд не дослідив усі обставини, які мають значення для справи, чим порушив норми процесуального права.
Апеляційну скаргу мотивує тим, що суд першої інстанції не надав належної оцінки доказам, які підтверджують факт не проживання відповідачів в спірній квартирі з 2005 року по 2016 рік, а також, не врахував покази свідка ОСОБА_7 та пояснення відповідачів, що призвело до неправильного висновку суду про законність приватизації квартири відповідачами та порушення порядку вселення позивача.
Зазначає, що відповідачі не надали жодних доказів того, що на момент вселення позивача вони постійно проживали в квартирі. Крім того, суд не врахував, що у матеріалах приватизаційної справи відсутня будь-яким чином висловлена згода наймача ОСОБА_6 на приватизацію квартири відповідачами.
Уважає, що суд першої інстанції неправильно застосував до спірних правовідносин норми ЖК УРСР та Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», що стало підставою для невірного висновку про незаконність проживання в квартирі позивача та законність приватизації квартири.
Вказує на те, що позивач, постійно проживаючи зі своєю сім'єю у спірній квартирі, сплачував комунальні платежі, а також робив ремонт, що підтвердили свідки ОСОБА_7 та ОСОБА_8 під час судового засідання.
Посилається на те, що на момент вселення позивача у вищевказану квартиру у 2008 році відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 разом з ОСОБА_6 не проживали, спільне господарство не вели, а тому уважає, що право користування квартирою втратили у зв'язку з вибуттям на проживання в інше місце.
25 лютого 2019 року на адресу апеляційного суду надійшов відзив представника відповідачів на апеляційну скаргу, в якому він просить залишити рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
У судовому засіданні представник позивача апеляційну скаргу підтримав та просив її задовольнити з підстав, наведених в ній.
Відповідачі та їхній представник проти апеляційної скарги заперечували, просили залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялися відповідно до вимог закону, клопотання про відкладення розгляду справи до апеляційного суду не надходили.
Відповідно до частини другої статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, а тому колегією суддів вирішено розглядати справу за відсутності осіб, що не з'явилися.
Заслухавши доповідь судді-доповідача Кравець В.А., обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів доходить висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Залишаючи позов без задоволення, суд першої інстанції виходив з того, що стороною позивача не доведено належними та допустимими доказами, що відповідачі на дату приватизації спірної квартири не проживали в ній та втратили право користування нею, а також з того, що в матеріалах справи відсутні докази про те, що позивач вселився в квартиру у встановленому законом порядку саме як член сім'ї наймача.
Висновок суду відповідає обставинам справи та ґрунтується на вимогах закону.
Частиною 1 статті 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом установлено, що квартира АДРЕСА_1 була надана ОСОБА_10 на підставі ордеру № А 39997 від 16.02.1966 р. на сім'ю з 4 осіб, а саме : ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_6, ОСОБА_12, що підтверджується копією ордеру (т. 1 а.с. 200).
Відповідно до витягу з наказу №368 від 03.09.2014 року по квартирі АДРЕСА_1 був укладений договір найму з ОСОБА_2, сім'я з двох осіб: він та брат - ОСОБА_3, у зв'язку з вибуттям квартиронаймача ОСОБА_6 (батька відповідачів) в інше місце проживання (а.с. 202).
За статтею 61 Житлового кодексу Української РСР користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім'я якого видано ордер.
06.10.2014 року ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулись до органу приватизації Дніпровської РДА в м. Києві із заявою про оформлення передачі у приватну власність квартири АДРЕСА_1.
Розпорядженням органу приватизації Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації від 09.10.2014 року № 33-862 прохання наймача ОСОБА_2 було задоволено та передано вказану квартиру в приватну спільну часткову власність. (т. 1 а.с. 191).
Відповідно до даних Свідоцтва про право власності від 09.10.2014 р. серія НОМЕР_1, виданого згідно з Розпорядженням № 33-862 від 09.10.2014р. Дніпровською районною в місті Києві державною адміністрацією, відповідачам ОСОБА_2, ОСОБА_3 належить на праві спільної часткової власності квартира АДРЕСА_1. (т. 1 а.с. 190-191).
За даними довідки (форма 3), виданої 25.11.2016 року Комунальним концерном Центру комунального сервісу у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані відповідачі ОСОБА_2 з 1980 року та ОСОБА_3 з 1987 року (т. 1 а.с. 89).
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (далі - Закону) приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.
Згідно з частиною першою статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» до об'єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, квартири (будинки), які використовуються громадянами на умовах найму.
Відповідно до ч. 1 ст. 1, ст. ст. 5, 8 Закону наймачі квартир (будинків) державного житлового фонду та члени їх сімей, які постійно проживають у квартирі із наймачем або за якими зберігається право на житло, мають право на приватизацію займаних квартир шляхом передачі їм цих квартир у спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у даній квартирі, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, на підставі рішення відповідного органу приватизації.
Згідно із ч. 1 ст. 3 Закону, приватизація здійснюється шляхом: безоплатної передачі громадянам квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім'ї та додатково 10 квадратних метрів на сім'ю .
Відповідно до ст. 5 Закону кожний громадянин України має право приватизувати займане ним житло безоплатно в межах номінальної вартості житлового чеку або з частковою доплатою один раз. Право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду з використанням житлових чеків одержують громадяни України, які постійно проживають в цих квартирах будинках) або перебували на обліку потребуючих поліпшення житлових умов до введення в дію цього Закону.
Статтею 8 Закону передбачено, що приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина. Передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у власність громадян з доплатою, безоплатно чи з компенсацією відповідно до статті 5 цього Закону оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), житлове приміщення у гуртожитку, яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення.
Згідно з пунктами 18, 20, 21, 22, 23 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердженого наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15 вересня 1992 року № 56, та чинного на момент виникнення спірних правовідносин, громадянин, який виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім'ї на умовах найму квартиру, звертається в орган приватизації або до створеного ним підприємства по оформленню документів, де одержує бланк заяви та необхідну консультацію; при оформленні заяви на приватизацію квартири (будинку) громадянин бере на підприємстві, що обслуговує жилий будинок, довідку про склад сім'ї та займані приміщення; у довідці вказуються члени сім'ї наймача, які прописані та мешкають разом з ним, а також тимчасово відсутні особи, за якими зберігається право на житло; відомості про займані наймачем приміщення та їх площу наводяться згідно з інвентаризаційними матеріалами, які зберігаються у державному підприємстві по обслуговуванню житла; оформлена заява на приватизацію квартири (будинку) з доданою до неї довідкою про склад сім'ї та займані приміщення, а також документ, що підтверджує право на пільгові умови приватизації, подаються громадянином до органу приватизації місцевої державної адміністрації, виконкому місцевої Ради народних депутатів чи державного підприємства, організації, установи, де вони реєструються.
Таким чином, судом установлено, що на момент подачі заяви про приватизацію квартири АДРЕСА_1 відповідачі були зареєстровані в цій квартирі та були наймачами вказаної квартири.
Згідно пояснень позивача, він був вселений у спірну квартиру у 2008 році за згодою ОСОБА_6 та постійно проживав там, у тому числі і на час приватизації, а тому, уважаючи себе членом сім'ї наймача, зазначав, що фактично мав право користування квартирою. Проте, від нього не відбиралась письмова згода в порушення вимог ч. 2 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», що, на його думку, є підставою для задоволення позову.
Згідно із ч. ч. 1, 2 ст. 64 Житлового кодексу Української РСР члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Отже, в осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов'язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім'ї наймача (ч. ч. 1, 2 ст. 64 Житлового кодексу Української РСР ).
Пунктом 9 постанови Пленуму Верховного суду України «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» від 12.04.1985 р. №2 роз'яснено, що вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім'ї наймача, чи приписані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.
Разом з тим, матеріали справи не містять письмової згоди всіх членів сім'ї наймача на вселення ОСОБА_1 до квартири АДРЕСА_1. Не надано суду також і доказів на підтвердження обставин того чи було це приміщення постійним місцем проживання позивача, чи вів він з наймачем спільне господарство, тривалість часу його проживання у спірній квартирі, а також чи був він визнаний членом сім'ї наймача, а посилання сторони позивача на покази свідків, які є рідними батьком та матір'ю ОСОБА_1, не є беззаперечним та достатнім доказом того, що позивач мав право користування спірною квартирою та участі в її приватизації.
Також не заслуговують на увагу суду доводи позивача про те, що відповідачі втратили право користування вищевказаною квартирою, оскільки рішення про визнання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування жилим приміщенням, а саме, квартирою АДРЕСА_1, матеріали справи не містять, а будь-яких належних, допустимих та достовірних доказів на підтвердження зазначеного стороною позивача ані в суді першої, ані в суді апеляційної інстанції не надано.
З матеріалів справи убачається, що до договору найму ОСОБА_1 ані в якості наймача, ані в якості члена сім'ї наймача включено не було, також як і не було зареєстровано місце його проживання за адресою розташування спірної квартири.
Згідно пояснень представника позивача ОСОБА_4, то щодо укладення договорів найму або піднайму квартири АДРЕСА_1 з ОСОБА_1 йому не відомо, а в матеріалах справи такі відомості відсутні.
Окрім того, згідно показів свідків ОСОБА_8, ОСОБА_7, які є батьками позивача, їх син ОСОБА_1 знімав квартиру у власника ОСОБА_6 з 2005 року, останній дозволив йому там проживати, оскільки зайняв у ОСОБА_1 гроші. Свідки також зазначили, що проживали у АДРЕСА_1, мати з 2005 по 2016 рік, а батько - з 2012 року по 2016 рік, ніколи не були зареєстровані у вказаній квартирі, а позивач у 2014 році у спірній квартирі не проживав. ОСОБА_7 також зазначила, що дружина позивача є власницею квартири на Дніпровській набережній, де зареєстрована і вона. ОСОБА_8 - батько позивача, звертав увагу на те, що питання приватизації його не цікавить, лише б ОСОБА_6 повернув сину ОСОБА_1 отримані у борг грошові кошти.
Згідно із ст. ст. 12, 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.(ст.76 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Таким чином, виходячи з наведеного, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що права ОСОБА_1 на користування спірною квартирою не порушені, оскільки він не довів, що вселився до спірної квартири саме як член сім'ї наймача відповідно до вимог закону, також як і недоведеними залишилися твердження сторони позивача щодо порушення вимог Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» при здійсненні приватизації квартири АДРЕСА_1, отриманні відповідачами свідоцтва про право власності та того, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на дату приватизації спірної квартири не проживали в ній та втратили право користування нею.
Отже, доводи, на які посилалася сторона позивача, як на підставу для задоволення позовних вимог не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи, натомість спростовані письмовими доказами та поясненнями свідків, які, зокрема, зазначили про існування боргових зобов'язань між ОСОБА_1 та батьком відповідачів, який дозволив позивачу проживати у спірній квартирі, а також те, що ОСОБА_1 вказану квартиру у власника знімав.
Окрім того, місцевий суд правильно зазначив, що надані позивачем платіжні документи про оплату комунальних послуг, особових рахунків, оформлених на ім'я споживача ОСОБА_6, та договір про надання телекомунікаційних послуг не є документами, які б свідчили про те, що позивач був членом сім'ї наймача, ніс тягар утримання майна в розумінні статті 322 ЦК України, а лише підтверджують факт оплати вартості наданих житлово-комунальних послуг, які у відповідності до норм житлового законодавства підлягають сплаті. Також, надані копії квитанцій про оплату житло-комунальних послуг не підтверджують і те, що платником цих послуг був саме ОСОБА_1, оскільки у квитанціях не зазначено прізвище платника.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не зазначив у рішенні підстави для відмови у позові по кожній заявленій позовній вимозі також є безпідставними, оскільки суд зобов'язаний правильно застосувати норми матеріального та процесуального права, пославшись на закон, котрим керувався при ухваленні рішення, у разі відмові в позові, навести в рішенні конкретні обставини і факти, що спростовують наведені в заяві доводи. При цьому не допускається саме лише посилання на їх обґрунтованість, недостатність, безпідставність.
Разом з тим, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
З урахуванням наведеного висновки судового рішення є достатньо аргументованими.
Отже, звертаючись до суду з апеляційною скаргою та в процесі апеляційного провадження, позивач реалізував свої процесуальні права щодо наведення обґрунтованих доводів та заперечень у справі, проте не спростував належними та допустимими доказами висновків суду першої інстанції.
Вирішуючи спір, який виник між сторонами у справі, місцевий суд правильно визначився з характером спірних правовідносин і нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права
З огляду на вищевикладене доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Отже, доводи апеляційної скарги повністю спростовуються встановленими судом обставинами справи і положеннями законодавства.
Згідно зі ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, підстав до його скасування колегія суддів не вбачає.
Керуючись ст.ст. 367, 369, 374, 375, 381-384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів, -
Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_4 - залишити без задоволення.
Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 12 листопада 2018 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів шляхом подання до цього суду касаційної скарги.
Повне судове рішення складено 26 лютого 2019 року.
Головуючий: В.А. Кравець
Судді: О.Ф. Мазурик
Л.Д. Махлай