Постанова
Іменем України
18 лютого 2019 року
м. Київ
справа № 264/591/18
провадження № 61-47799св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Курило В. П. (суддя-доповідач), Коротуна В. М.,
Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4,
відповідач - виконавчий комітет Маріупольської міської ради,
третя особа - служба у справах дітей Маріупольської міської ради по Кальміуському району Донецької області,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу виконавчого комітету Маріупольської міської ради на постанову Донецького апеляційного суду від 24 жовтня 2018 року у складі колегії суддів: Попової С. А., Зайцевої С. А., Пономарьової О. М.,
Короткий зміст позовних вимог:
У лютому 2018 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до виконавчого комітету Маріупольської міської ради, третя особа ? служба в справах дітей Маріупольської міської ради по Кальміуському району Донецької області, про визнання права користування жилим приміщенням.
Позовні вимоги мотивовано тим, що бабуся позивача - ОСОБА_5 на підставі ордеру від 14 грудня 2004 року № 1452 отримала квартиру АДРЕСА_1, в якій стала проживати.
ОСОБА_4 зареєструвалась в цьому помешканні 03 квітня 2007 року.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла.
Після смерті бабусі ОСОБА_4 звернулась до Департаменту міського майна Маріупольської міської ради про передачу їй у приватну власність зазначеної квартири, проте з підстав відсутності у неї належним чином оформленого ордеру або рішення суду про визнання права користування цим жилим приміщенням їй було відмовлено.
ОСОБА_4 просила визнати за нею право користування квартирою НОМЕР_2 в будинку АДРЕСА_1.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій:
Рішенням Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області
від 12 липня 2018 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що після смерті бабусі з 2016 року позивач не зверталась із заявою про переоформлення особового рахунку, виселилась зі спірного помешкання до іншого житла у зв'язку з народженням дитини, а тому втратила право користування спірним жилим приміщенням, бо договір найму цього жилого приміщення в розумінні частини другої статті 107 ЖК Української РСР вважається розірваним з дня вибуття позивача. При цьому суд вказав, що наявність реєстрації позивача і її неповнолітньої дитини, зареєстрованої в спірному житлі після відкриття провадження по даній цивільній справі, не свідчать про їх постійне місце проживання в спірному помешканні. Суд зазначив, що ОСОБА_4 вселилась на законних підставах до спірної квартири, постійно проживала з бабкою з 2004 року, вела з нею спільне господарство.
Постановою Донецького апеляційного суду від 24 жовтня 2018 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_6 задоволено.
Рішення Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області
від 12 липня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позовних вимог.
Визнано за ОСОБА_4 право користування квартирою АДРЕСА_1.
Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що ОСОБА_4, яка постійно проживала з 2004 року у спірній квартирі і залишилась проживати після смерті члена її сім'ї - ОСОБА_5, вправі користуватися спірною квартирою.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги:
30 листопада 2018 року виконавчий комітет Маріупольської міської ради через засоби поштового зв?язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, з урахуванням уточнень, просить скасувати постанову Донецького апеляційного суду від 24 жовтня 2018 року та залишити в силі рішення Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 12 липня 2018 року, мотивуючи свої вимоги неправильним застосуванням судом норм матеріального та порушенням норм процесуального права.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що є недоведеним факт чи є спірна квартира постійним місцем проживання позивача, що є однією з підстав набуття права користування.
Доводи інших учасників справи:
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Рух касаційної скарги:
Ухвалою Верховного Суду від 27 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області.
15 січня 2019 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
17 січня 2019 року матеріали цивільної справи передано судді-доповідачу.
Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.
Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Короткий зміст встановлених судом апеляційної інстанції обставин справи:
ОСОБА_4 є онукою ОСОБА_5, яка на підставі ордеру на жилу площу від 14 грудня 2004 року № 1452 вселилася в квартиру АДРЕСА_1.
За даними особового рахунку НОМЕР_1 ОСОБА_8 зареєстрована в квартирі з 15 грудня 2004 року, вибула 20 серпня 2016 року у зв'язку зі смертю.
ОСОБА_4 зареєстрована у спірній квартирі з 03 квітня 2007 року.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла.
Після смерті ОСОБА_5, ОСОБА_4 звернулась до Департаменту міського майна Маріупольської міської ради про передачу їй у приватну власність зазначеної квартири, проте з підстав відсутності у неї належним чином оформленого ордеру або рішення суду про визнання права користування цим жилим приміщенням їй було відмовлено.
Норми права, які підлягають застосуванню:
За приписами частини першої та другої статті 64 ЖК Української РСР члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
За змістом статті 65 ЖК Української РСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
Вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім'ї наймача, чи приписані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням. Наявність чи відсутність прописки сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім'ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.
Висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду за результатом розгляду касаційної скарги:
Апеляційний суд встановивши, що ОСОБА_4 з 2004 року фактично постійно проживала, а з 2007 року зареєстрована, в спірній квартирі НОМЕР_2, була членом сім'ї наймача ОСОБА_5, з якою вела спільне господарство до смерті останньої. Після смерті ОСОБА_5 вона продовжувала постійно проживати в спірній квартирі. У зв'язку з народженням дитини в 2016 році і тією обставиною, що квартира потребувала ремонту, вона не проживає в спірному житлі, де залишились речі повсякденного користування, іграшки дитини, одяг членів сім'ї тощо. Позивач має намір після ремонту і в подальшому проживати в квартирі, як єдиному наявному в неї житлі. Здійснюючи оплату комунальних послуг, позивач виконує майнові зобов'язання, що випливають із договору найму квартири НОМЕР_2. Рішення про втрату позивачем права на набуте нею у 2007 році на законних підставах спірне жиле приміщення у встановленому законом порядку ніким не приймалось. Позивач або її неповнолітня дитина іншого власного житла чи частки або права на користування в іншому жилому приміщенні не мають. Враховуючи встановлені фактичні обставини справи, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог.
Щодо доводів касаційної скарги:
Всі доводи заявника були перевірені судом апеляційної інстанції і правильно визнані безпідставними.
Інші доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції, яким у повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до приписів статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а постанову Донецького апеляційного суду від 24 жовтня
2018 року - без змін, оскільки підстави для скасування судового рішення відсутні.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу виконавчого комітету Маріупольської міської ради залишити без задоволення.
Постанову Донецького апеляційного суду від 24 жовтня 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. П. Курило
В. М.Коротун
М. Є.Червинська