19 лютого 2019 року м. Київ
Справа № 752/4350/18 Головуючий у суді першої інстанції: Колдіна О.О.
Апеляційного провадження: 22-ц/824/3019/2019 доповідач: Гаращенко Д.Р.
Київський апеляційний суд. Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ у складі:
головуючого Гаращенка Д.Р.
суддів Невідомої Т.О., Пікуль А.А.
розглянувши в порядку письмового провадження справу за апеляційною скаргою Акціонерного товариства «ОТП БАНК» на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «ОТП БАНК» про встановлення пункту договору нікчемним та про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину,
В лютому 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» про встановлення пункту договору нікчемним та про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
Свої вимоги обґрунтовував тим, що, між ним та відповідачем укладено договір про надання споживчого кредиту від 17 грудня 2013 року № 2007312232, згідно якого він як позичальник зобов'язаний сплачувати на користь банку комісію за обслуговування кредиту.
Позивач вважає, що умова кредитного договору про встановлення платежів за обслуговування кредиту є незаконними в силу положень Закону України «Про захист прав споживачів».
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2018 року позов було задоволено повністю.
Встановлено, що п.1.4.4. договору про надання споживчого кредиту №2007312232 від 17 грудня 2013 року, укладеного між ОСОБА_3 та Публічним акціонерним товариством «ОТП Банк», є нікчемним.
Стягнуто з Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» в якості застосування наслідків недійсності нікчемного правочину 60 302,74 грн., та на користь держави судовий збір в розмірі 1 409,60 грн.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Акціонерне товариство «ОТП БАНК», 24 грудня 2018 року, подало апеляційну скаргу.
Просило скасувати рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2018 року та постановити нове, яким у позові ОСОБА_2 до АТ «ОТП Банк» про встановлення пункту договору нікчемним та про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину відмовити в повному обсязі.
В обґрунтування своїх вимог посилалось на те, що між ОСОБА_2 та Публічним акціонерним товариством «ОТП Банк», 17 грудня 2013 року було укладено договір про надання споживчого кредиту №2007312232, відповідно до якого Позивач отримав у строкове, платне користування грошові кошти на суму 87 450 грн., зобов'язався повернути кредит у строк до 17 грудня 2018 року, сплатити проценти за користування кредитними коштами в розмірі 15% річних, та виконати інші обов'язки, встановлені договором.
Положеннями п.1.4.4. кредитного договору визначено, що за управління кредитом позивач, як позичальник, щомісяця, одночасно з погашенням суми кредиту і процентами, сплачує комісію, розмір якої зазначений в графіку платежів, що є невід'ємною частиною даного договору.
На виконання умов договору, Відповідач здійснив видачу суми споживчого кредиту і тим самим виконав свої зобов'язання перед позивачем у повному обсязі.
Згідно з Договором про надання споживчого кредиту та додатків до нього, за обслуговування кредиту, позичальник щомісяця разом з іншими платежами сплачує комісію, розмір якої встановлений в графіку платежів.
До укладання Договору, позивач буз ознайомлений з інформацією про умови кредитування, орієнтовною сукупною вартістю кредиту з урахуванням процентної ставки, вартості усіх супутніх послуг та інших фінансових зобов'язань позивача, пов'язаних з отриманням, обслуговуванням та погашенням кредиту, в тому числі і комісії за обслуговування кредиту.
Підписавши договір позивач засвідчив, що йому була надана вичерпна інформація щодо всіх умов кредитування, передбачена п. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів».
Договір, укладений між відповідачем та позивачем відповідає усім вимогам чинного законодавства, в тому числі ст.203 ЦК України, та був укладений при вільному волевиявленні сторін, зміст умов договору був відомий позивачу при його укладанні, грошові кошти за умовами договору були надані відповідачем у повному обсязі.
Під час укладання кредитного договору, Позивач мав весь необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення позивача було вільним і відповідало його внутрішній волі, що підтверджено його особистим підписом.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів», обслуговування кредиту - є послугою, відповідно до вище згадуваного Закону України, послуга - це діяльність виконавця з надання споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб.
Отже, кредитор (відповідач) передав споживачеві (позивачу) визначені договором матеріальні блага для задоволення його особистих потреб, тому останній (відповідач) має право на отримання плати, за надані послуги, яка була встановлена договором. Кредитором така сума визначена, як щомісячний платіж, який має сталу величину, тому порушень Закону України «Про захист прав споживачів» кредитором допущено не було.
Таким чином, відповідач вважає, що рішення суду першої інстанції не ґрунтується на вимогах законодавства та фактичних обставинах справи.
22 січня 2019 року ОСОБА_2 направив відзив, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України, справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.
Вислухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до наступного.
Судом першої інстанції було встановлено, що 17 грудня 2013 року між ОСОБА_2, як позичальником, та Публічним акціонерним товариством «ОТП Банк» було укладено договір про надання споживчого кредиту №2007312232, на підставі якого позивач отримав кредит на суму 87 450 грн. на строк до 17 грудня 2018 року, зі сплатою щомісяця відсотків за користування кредитними коштами в розмірі 15% річних.
Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції зазначив, що положення договору про надання споживчого кредиту суперечить вимогам законодавства, а отже є нікчемними з моменту укладення, проте у зв'язку з тим, що відповідач зараховує отримані від позивача кошти на погашення комісії за користування кредитними коштами, при цьому зі змісту кредитного договору не вбачається підстав для нарахування комісії за обслуговування кредиту, відповідна умова кредитного договору про нарахування комісії є нікчемною.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з наступних підстав.
Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Колегія суддів частково погоджується з висновком суду першої інстанції, та вважає, що висновок суду є вірним в частині заявлених позивачем вимог.
Відносно застосування судом першої інстанції ст.1212 ЦК України щодо вимог позивача про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину колегія суддів вважає, що зазначене посилання належіть виключити з мотивувальній частині рішення суду першої інстанції.
В іншій частині рішення суду першої інстанції повністю відповідає вимогам ст. 263 ЦПК України.
Згідно зі ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.
При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.
Колегія суддів встановила, що згідно з п. 1.4.4. кредитного договору про надання споживчого кредиту № 2007312232 укладеного сторонами 07 грудня 2013 року, на підставі якого позивач отримав кредит на суму 87 450 грн. на строк до 17 грудня 2018 року, за управління кредитом позивач, як позичальник, щомісяця, одночасно з погашенням суми кредиту і процентами сплачує комісію, розмір якої зазначений в Графіку платежів, що є невід'ємною частиною даного договору.
Графіком платежів, який є додатком до кредитного договору передбачена щомісячна сплата позивачем комісії в розмірі 1 530,38 грн., тобто 91 822,80 грн. за весь строк дії кредитного договору.
Згідно із ч.ч. 1, 3 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник повернути кредит та сплатити відсотки.
Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.
Відповідно до умов кредитного договору від 17 грудня 2013 року, що укладений між сторонами, банк надав позичальнику кредит на споживчі цілі, тому особливості правовідносини сторін регулюються Законом України «Про захист прав споживачів».
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про захист прав споживачів" в редакції від 02 грудня 2012 року, яка діяла на момент виникнення правовідносин, споживчий кредит - кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.
Відповідно до ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.
Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.
Суд першої інстанції вірно зазначив, що згідно з рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 зазначено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв'язку з положеннями ч. 4 ч статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).
Аналогічної правової позиції щодо неправомірності нарахування комісії за обслуговування кредиту дотримується і Верховний Суд України в постанові прийнятій у справі 234/169/15-ц від 16 листопада 2016 року.
Відповідно до ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.
Колегія суддів погоджується з висновком суду про те, що оскільки п. 1.4.4. договору про нарахування комісії є нікчемним, то суд вірно застосував наслідки нікчемного правочину відповідно до ст. 216 ЦК України, повернувши позивачу отримані відповідачем, за нікчемним пунктом договору, кошти, в якості комісії.
Заперечення щодо розрахунків суду першої інстанції з боку сторін не надходили, тому колегія суддів детально їх не перевіряла.
Доводи апелянта, відносно того, що до укладання Договору, позивач був ознайомлений з інформацією про умови кредитування, орієнтовною сукупною вартістю кредиту з урахуванням процентної ставки, вартості усіх супутніх послуг та інших фінансових зобов'язань позивача, пов'язаних з отриманням, обслуговуванням та погашенням кредиту, в тому числі і комісії за обслуговування кредиту, не можуть бути прийняті судом до уваги з наступних підстав.
Положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв'язку з положеннями ч.4 ст.42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).
Встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу.
При цьому відповідач нараховував, а позивач сплатив комісію за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок позивача, що є незаконним.
Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року в справі №6-1746цс16.
Посилання апелянта на те, що відповідач як кредитор передавши позивачу визначені договором матеріальні блага для задоволення його особистих потреб, має право на отримання плати, за надані послуги, яка була встановлена договором, не можуть бути прийняти колегією суддів до уваги оскільки ні в своїх запереченнях на позов, ні в апеляційній скарзі апелянт не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу.
Визначаючи комісію як оплату за надання послуги, банк в п.п. 1.4.4 зазначив, що за управління кредитом позичальник щомісяця, одночасно з погашенням суми отриманого кредиту и процентами, сплачує комісію, розмір якої зазначений в графіку платежів. Тобто комісія нараховувалась на управління кредитом, а не за надання послуги.
Відповідно до ч.4 ст.376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
Враховуючи викладене колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції змінити виключивши з мотивувальної частини посилання на ст.1212 ЦК України.
Керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 376, 381, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів,
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «ОТП БАНК» залишити без задоволення.
Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2018 року змінити виключивши з мотивувальної частини посилання на ст.1212 ЦК України.
В іншій частині рішення судузалишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, касаційному оскарженню не підлягає.
Головуючий Д.Р. Гаращенко
Судді Т.О. Невідома
А.А. Пікуль