Головуючий у І інстанції Макаренко І.О.
Провадження №22-ц/824/273/2019 Доповідач у ІІ інстанції Матвієнко Ю.О.
14 лютого 2019 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого судді: Матвієнко Ю.О.,
суддів: Іванової І.В., Мельника Я.С.,
при секретарі: Зубленку Ю.О.,
розглянувшиу відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 02 липня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, третя особа: ОСОБА_4, про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення,
У січні 2018 року ОСОБА_3. звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2., третя особа ОСОБА_4, про виселення та усунення перешкод у користуванні майном, в якому просив усунути перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1, шляхом виселення з неї відповідача ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, посилаючись на те, що він, позивач ОСОБА_3., та його матір ОСОБА_4 є співвласниками квартири АДРЕСА_1 в рівних частинах та зареєстровані в ній. В зв'язку із сімейними обставинами позивач з матір'ю тимчасово не проживають в квартирі, однак позивач періодично приїжджає, щоб контролювати стан житлового приміщення.
21.10.2017 року позивач приїхав до Києва, однак не зміг потрапити до квартири, оскільки в дверях були змінені замки, в зв'язку із чим останній викликав співробітників поліції, після чого з'ясувалося, що без відома власників квартири вона була зайнята відповідачем ОСОБА_2, прийомним сином батьків позивача.
Добровільно виселятися з квартири, належної позивачу та третій особі, відповідач не бажає, що є безумовним порушенням прав позивача, як власника квартири.
Враховуючи викладене, зважаючи на те, що відповідач ОСОБА_2 самовільно, без дозволу позивача ОСОБА_3 замінив замки на дверях квартири і став там незаконно проживати із своєю співмешканкою, не маючи на те права, і такі дії відповідача порушують право позивача на володіння та користування майном, позивач і просив суд ухвалити рішення, яким усунути перешкоди у користуванні квартирою шляхом виселення відповідача.
Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 02 липня 2018 року позов задоволено.
Усунуто ОСОБА_3 перешкоди у користуванні квартирою за адресою: АДРЕСА_1.
Виселено ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 витрати на правову допомогу у розмірі 500,00 грн. та судовий збір у розмірі 704,80 грн.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 21 листопада 2018 року у задоволенні заяви відповідача ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду, відповідач ОСОБА_2 подав на нього апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити по справі нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
В судовому засіданні відповідач ОСОБА_2 та його представник подану апеляційну скаргу підтримали та просили про її задоволення з викладених у ній підстав.
Представник позивача ОСОБА_3 в апеляційному суді проти задоволення апеляційної скарги відповідача заперечила та просила рішення суду залишити без змін як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про залишення апеляційної скарги відповідача без задоволення, виходячи з наступного.
Відповідно до ч.ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно вимог ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції перевіряє справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є власниками квартири АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 12.05.1996 року (а.с.14), витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень (а.с.15) та довідкою Комунального концерну «Центр комунального сервісу» від 25.10.2017 року, відповідно до якої у вищевказаній квартирі зареєстровані ОСОБА_4 та ОСОБА_3, що є власниками квартири (а.с.11).
Відповідно до протоколу прийняття заяви про вчинення кримінального правопорушення, зареєстрованого 21.10.2017 р. о/у СКП ВП №2 Шевченківського УП ГУНП у м. Києві лейтенантом поліції Авдійчуком А.М. «21.10.17 р. близько 10 год. 00 хв. за адресою: АДРЕСА_1, було виявлено, що гр. ОСОБА_2, 1965 р.н., самовільно зайняв вказану квартиру, змінив замки» (а.с.17-18).
В ході відпрацювання матеріалів були опитані позивач ОСОБА_3, відповідач ОСОБА_2 та гр. ОСОБА_6, яка мешкає в сусідній квартирі АДРЕСА_5 та була свідком незаконного проникнення відповідача до квартири (а.с.19-22).
В результаті розгляду заяви позивача інспектор поліції відділу №2 Шевченківського управління поліції ГУ НП у м. Києві, ст. лейтенант поліції Гринчук Р.Л. встановив, що відповідач самовільно заселився до АДРЕСА_1 та змінив замки до вхідних дверей, але в зв'язку з тим, що відповідач вважає себе співвласником квартири, правоохоронні органи вважають, що підстав для внесення заяви до Єдиного реєстру досудових розслідувань немає, а суть даної заяви носить цивільно-правовий характер, що підтверджується Висновком від 31.10.2017 року, затвердженим начальником Шевченківського УП ГУНП у м. Києві Г.Л.Приступою (а.с.24).
В поясненнях дільничному інспектору Гринчуку Р.Л. 26.10.2017 року відповідач пояснив, що до квітня 2017 року перебував в Лук'янівському СІЗО, звільнившись з якого прийшов до квартири АДРЕСА_1. Так як ключів не було, він вирізав двері та змінив замки. В даній квартирі останній не прописаний з 1988 року (а.с.19-20).
Судом також встановлено, що згідно довідки Центру комунального сервісу Шевченківського району м. Києва №02/10/09-3151 від 03.11.2017 року ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1, 23.08.1972 року з батьками на підставі ордеру на вселення. 27.03.1984 року був знятий з реєстрації в зв'язку з перебуванням в місцях позбавлення волі; з 01.09.1987 року по 01.09.1988 року був тимчасово зареєстрований в квартирі, оскільки 15.10.1988 року знятий з реєстрації в зв'язку з виїздом в Тюменську область, Сургутський район (а.с.12). 08.05.1996 року відповідач отримав паспорт без реєстрації в м. Києві.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_3., суд першої інстанції виходив з його обґрунтованості та доведеності того факту, що відповідач проживає у спірній квартирі без достатньої правової підстави, чим чинить перешкоди позивачу в користуванні квартирою, якою він володіє на праві спільної сумісної власності, і колегія суддів погоджується з такими висновками суду, виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною 1 статті 317 ЦК України встановлено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до частини 1 та 2 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Частиною 1 статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до частини 2 статті 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Згідно статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до ст. 150 Житлового кодексу громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Конституцією (ст. 41) та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав та основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17.07.1997 року відповідно до Закону N 475/97-ВР від 17.07.1997 року "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Відповідно до частини 1 ст. 383 ЦК України власник квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку про те, що власник квартири позивач ОСОБА_3.має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час, в тому числі шляхом виселення відповідача ОСОБА_2
З матеріалів справи вбачається, що відповідач ОСОБА_2 створює ОСОБА_3 перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1, яка належить в рівних частках позивачу ОСОБА_2 та його матері ОСОБА_4, що підтверджується письмовими доказами.
Згідно ч. 3 ст. 116 ЖК України встановлено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов'язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.
Обгрунтовуючи скаргу, відповідач ОСОБА_2, зокрема, посилався на те, що він з дозволу своєї матері ОСОБА_4 до 2016 року постійно проживав разом з нею у спірній квартирі, і позивач ОСОБА_3 не висловлював заперечень з цього приводу.
В подальшому, так як інші мешканці квартири були відсутні, після виїзду матері до м. Москва та у зв'язку з втратою ключів, відповідачу довелося змінити вхідний замок на дверях. Тобто, він, ОСОБА_2, вселився та проживає у спірній квартирі, як член сім'ї власника квартири, з дозволу його матері.
Проте з вищенаведеними доводами скарги колегія суддів не погоджується, враховуючи наступне.
Частиною першою статті 156 ЖКУкраїнської РСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖКУкраїнської РСР до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме: подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
За змістом зазначених норм матеріального права, правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника нарівні з власником, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
Разом з тим, з обставин справи вбачається, що відповідачем суду не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що він вселився до спірної квартири у 2016 році з дозволу його матері - співвласниці квартири, навпаки матеріали справи містять докази самовільного вселення відповідача до квартири без дозволу її власників.
Таким чином, відповідач ОСОБА_2 не є членом сім'ї власників квартири позивача ОСОБА_3 та третьої особи ОСОБА_4 у розумінні частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР, у встановленому законом порядку не зареєстрований у спірній квартирі, а тому доводи його скарги про правомірність користування вказаною квартирою є необґрунтованими та недоведеними.
Крім того, при спільній сумісній власності на квартиру право власності належить усім співвласникам в сукупності, тобто окремий співвласник не може вільно розпоряджатися своєю частиною. Право кожного співвласника поширюється на весь об'єкт у цілому, а не на певну його частину. У той самий час не виключається можливість будь-якого співвласника користуватися правами володіння і користування як певними частинами квартири, так і квартирою в цілому.
Враховуючи викладене, законним та обґрунтованим є висновок суду стосовно того, що, оскільки ОСОБА_2 не є власником спірної квартири, вселився в неї без дозволу власників квартири та не являється членом їх сім»ї, він не має правових підстав на користування даним приміщенням для проживання, а позивач, як власник квартири, має право вимагати від відповідача, який без відповідних правових підстав проживає у належній позивачу квартирі, усунути перешкоди у вільному володінні, користуванні та розпорядженні своїм майном, в тому числі і шляхом виселення.
Доводи апеляційної скарги відповідача про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, як підставу для скасування рішення суду, законності та обґрунтованості рішення суду не спростовують, оскільки відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування рішення суду лише, якщо ці порушення призвели до неправильного вирішення справи, натомість справа судом вирішена правильно, відповідно до норм матеріального права.
Інші доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції, невірного розуміння скаржником вимог чинного законодавства та власного тлумачення характеру спірних правовідносин. Такі доводи оцінені судом першої інстанції та не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки рішення судом ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, і доводи апеляційної скарги відповідача цього не спростовують, колегія суддів дійшла висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін, а скарги відповідача ОСОБА_2 - без задоволення.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382, 383 ЦПК України, Київський апеляційний суд в складі колегії суддів
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 02 липня 2018 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий:
Судді: