Справа № 607/9767/17Головуючий у 1-й інстанції Позняк В.М.
Провадження № 22-ц/817/39/19 Доповідач - Сташків Б.І.
Категорія - 53
06 лютого 2019 року м. Тернопіль
Тернопільський апеляційний суд в складі:
головуючого - Сташків Б.І.
суддів - Щавурська Н. Б., Храпак Н. М.,
за участю секретаря - Сович Н.А.
та сторін - представників позивача ОСОБА_2, ОСОБА_3, представника відповідача Калинюка Б.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Тернополі цивільну справу №607/9767/17 за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 01 жовтня 2018 року, ухваленого суддею Позняком В.М., повне судове рішення складено 04 жовтня 2018 року, по справі за позовом ОСОБА_5 до Управління освіти і науки Тернопільської міської ради про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та за прострочення виконання рішення суду та відшкодування моральної шкоди,-
У серпні 2017 року ОСОБА_5 звернулася до суду із позовом до Управління освіти і науки Тернопільської міської ради про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та за прострочення виконання рішення суду та відшкодування моральної шкоди.
В обґрунтуванні позовних вимог позивач зазначала, що з 09 вересня 1999 року працювала на посаді завідувача дошкільного виховного закладу № 46 в м. Тернополі. Наказом Управління освіти і науки Тернопільської міської ради від 01 липня 2014 року її було звільнено з роботи на підставі п. 3 ст. 40 КЗпП. Зазначала, що рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 травня 2015 року, її було поновлено на роботі з 01 липня 2014 року, стягнено 37375,60 гривень середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 08 липня 2015 року та Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2016 року рішення в цій частині залишено без змін.
У доводах позовної заяви ОСОБА_5 вказувала, що рішення суду про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 37 375,60 грн. відповідачем виконано лише 28 серпня 2015 року, тому має місце прострочення фактичної виплати заробітної плати за рішенням суду.
Також, позивач вважає, що відповідач повинен виплатити їй середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку на підставі ст. 117 КЗпП України, сума якого за період прострочення згідно підрахунків позивача складає 16226,48 грн.
Окрім того, позивач вказувала, що період, за який за рішенням суду стягнено середній заробіток за час вимушеного прогулу охоплював період часу між незаконним звільненням до моменту прийняття судом її позовної заяви про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а саме - з 01 липня 2014 року по 20 квітня 2015 року. Разом з тим, її було поновлено на посаді 06 травня 2015 року та повторно звільнено 08 травня 2015 року.
Таким чином, ОСОБА_5 вважає, що розмір компенсації середнього заробітку за час вимушеного прогулу є більшим, оскільки повний період було встановлено лише після фактичного поновлення на посаді і до моменту повторного звільнення. А тому, позивач стверджувала, що неоплаченим залишився вимушений прогул (відпрацьовані дні) з моменту призначення судового засідання (20 квітня 2015 року) і до повторного звільнення з роботи (08 травня 2015 року), тобто за 12 днів, розмір якого за підрахунками позивача складає 2185,56 грн.
Позивач зазначала, що оскільки при звільненні вказана сума виплачена не була, на підставі ст. 117 КЗпП України їй підлягає до виплати середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку за період з 12 травня 2015 року по 07 серпня 2017 року, який за 563 робочих днів становить 102646,16 грн., а також за час судового розгляду справи (з 07 серпня 2017 року) по день винесення рішення у справі.
Окрім того, ОСОБА_5 вказувала, що оскільки з 06 травня 2014 року до неї безпідставно було застосовано стягнення, що встановлено рішенням суду від 05 травня 2015 року, це спричинило їй моральну шкоду, яка полягала у сильних душевних хвилюваннях протягом тривалого часу, що призвело до погіршення стану її здоров'я та самопочуття, перебування у стані пригнічення, порушення звичайного ритму життя, та загострення хронічних хвороб, погіршення зору. Розмір завданої моральної шкоди позивач оцінює в сумі 65772 гривень.
Також, позивач зазначала, що тримісячний строк позовної давності на заявлені нею вимоги про стягнення середньої заробітної плати не застосовуються, оскільки є вимогами про оплату праці. Стосовно строку позовної давності до позовної вимоги про стягнення моральної шкоди зазначає, що моральні страждання, завдані до закінчення розгляду справи шляхом прийняття остаточного рішення, є триваючими, весь час, на час розгляду справи у судах різних інстанцій, внаслідок чого позивач зазнавала душевних та моральних страждань, завданих неправомірними діями відповідача, тому строк позовної давності в даному випадку не пропущено.
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 01 жовтня 2018 року позов ОСОБА_5 до управління освіти і науки Тернопільської міської ради задоволено частково.
Стягнуто з управління освіти і науки Тернопільської міської ради в користь ОСОБА_5 1640 гривень 88 коп середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період із 21 квітня 2015 року по 05 травня 2015 року.
В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Стягнуто з управління освіти і науки Тернопільської міської ради в дохід держави судовий збір у розмірі 704,80 гривень.
Не погоджуючись із вказаним рішенням від ОСОБА_5, поступила апеляційна скарга, в якій вона посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 01 жовтня 2018 скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги в повному обсязі.
У доводах апеляційної скарги позивач зазначає, що задовольнивши позовні вимоги в частині стягнення з відповідача 1640 гривень 88 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період із 21 квітня 2015 року по 05 травня 2015 року суд першої інстанції підтвердив, що у діях відповідача існувало порушення вимог трудового законодавства, а також той факт, що у вказаний період позивач працювала на підприємстві, однак, за таких встановлених обставин суд помилково не застосував до правовідносин сторін норми ст.117 КЗпП.
Позивач не погоджується з висновками суду про те, що у відповідача не існувало обов'язку оплати праці, встановленого рішенням суду, оскільки факт перебування в трудових відносинах встановлено безпосередньо судом, відтак вважає обов'язок роботодавця щодо оплати праці існував за законом, тому відсутність судового рішення про зобов'язання роботодавця виплачувати заробітну плату за фактично відпрацьований працівником час не може бути підставою для відмови працівникові у судовому захисті його порушених прав, передбаченому ст.117 КЗпП.
Також, скаржник зазначає, що згідно рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 травня 2015 року у справі №607/9677/14-ц її було поновлено на роботі з 01 липня 2014р., а на виконання цього рішення суду Наказом УОІН від 06 травня 2015р наказ УОіН №251-к про звільнення її з посади було скасовано і було поновлено її на роботі з 01 липня 2014р., отже на момент наступного звільнення 08 травня 2015 року обов'язок проведення повного розрахунку оплати праці з 21 квітня 2015р. по 05 травня 2015р. у відповідача існував, проте цих виплат так і не проводилось, проте судом першої інстанції вказані обставини не було взято до уваги, та не враховано що має місце триваюче правопорушення трудового законодавства ,а тому вважає, що суд першої інстанції , хоча й відмовив за безпідставністю позовних вимог, щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні, проте неправильно прийшов до висновку про пропущення позивачем строку позовної давності, внаслідок чого за пропуском строку позовної давності безпідставно відмовив у відшкодуванні моральної шкоди.
Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги в частині моральної шкоди, позивач зазначила, що внаслідок протиправних дій відповідача їй завдано глибокий стресовий стан, що стало передумовою для виникнення та загострення у неї важкого захворювання. Вважає, помилковим висновок суду, щодо недоведеності спричинення їй шкоди відповідачем, оскільки саме через факт порушення трудового законодавства на відповідача покладений обов'язок довести про презумпцію невинуватості у завданні позивачу моральної шкоди.
Від представника Управління освіти і науки України Тернопільської міської ради поступив відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_5 у якому сторона відповідача заперечує проти доводів апеляційної скарги, вважає їх безпідставними та такими, що не підлягають до задоволення.
Зокрема,представник відповідача зазначає, що рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 травня 2015 р. у справі № 607/9677/14-ц в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, встановлено, що середньоденна заробітна плата позивача, виходячи з розміру заробітної плати за два останні місяці роботи перед звільненням, становить 182,32 гривень. Вважає, що таким чином, судом вірно визначено розмір виплати з врахуванням кількості робочих днів, які мали бути оплачені, та середньо денний заробіток позивачки перед звільненням, в сумі середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що становить 1640,88 гривень.
Також, представник відповідача вважає, що судом обґрунтовано не взято до уваги при проведенні розрахунку, період з 06 травня 2015 р. по 08 травня 2015 р., оскільки рішенням Апеляційного суду Тернопільської області від 19 листопада 2015 р. у справі № 607/9848/15-ц, яке набрало законної сили, визначено, що з підстав відсутності Позивача на робочому місці в цей період її звільнено з посади завідувача Тернопільського дошкільного навчального закладу № 9 Тернопільської міської ради 08 травня 2015 р. у зв'язку з прогулом без поважних причин згідно п. 4 ст. 40 КЗпП України. Зазначеним рішенням Позивачу відмовлено у задоволенні позову про скасування Наказу № 211-к від 08 травня 2015 р., яким останню було звільнено з посади з цих підстав.
Крім того, представник відповідача вважає правильними висновки суду першої інстанції в частині вимог позивача про стягнення середнього заробітку за невчасну виплату належних їй при звільненні сум, на підставі ст. 117 КЗпП України в сумі 102646,16 грн. та про стягнення середнього заробітку за фактичне прострочення виконання -рішення суду, щодо виплати заробітної плати в сумі 16226,48 грн. Зазначає, що суми належні позивачу при звільненні були їй виплачені 27 серпня 2015 р., а роботодавець несе відповідальність передбачену ч. 1ст. 117 КЗпП України за відповідний період, виключно у випадку існування перед працівником заборгованості по платежам, які належали йому при звільненні.
Представник відповідача зазначає, що саме факт проведення виплат сум належних працівникові при звільненні, який мав місце 27 серпня 2015 р. свідчить про припинення обов'язку роботодавця з виплати вказаних сум за період після настання вказаної дати, а як наслідок і про неможливість застосування відповідальності, що передбачена ст. 117 КЗпП України до роботодавця.
Також, у поданому відзиві представник відповідача заперечує щодо доводів апеляційної скарги в частині моральної шкоди, погоджується з висновком суду першої інстанції, оскільки вважає, що вони відповідають обставинам справи та вимогам закону.
У судовому засіданні представники позивача - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 підтримали подану апеляційну скаргу, просили її задовольнити, посилаючись на підстави, викладені в ній.
Представник відповідача Калинюк Б.М заперечив проти доводів апеляційної скарги, просив її залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду без змін, зіславшись на мотиви викладені у відзиві на апеляційну скаргу.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення осіб, які беруть участь у справі, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги та пред'явлених у суді першої інстанції вимог, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.
Згідно зі ст 55 Конституції України права та свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Кожен має право будь- якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
У відповідності до ч.3; ст.12,ч.ч.1,5,6 ст.81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини на які посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У рішенні Європейського суду з прав людини у п.п.35,36. рішення від 07.07 2011 року« Серков проти України», заява № 39766/05, суд визнає, що тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд зобов'язаний переконатися у тому, що спосіб у який тлумачиться та застосовується національне законодавство, приводить до наслідків сумісних із принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду. Вона також вказує, щоб законодавство було доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні. Завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів полягає саме у розсіюванні тих сумніві щодо тлумачення які залишаються, враховуючи зміни у повсякденній практиці.
Згідно до статті 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї".
Відповідно до ст.263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повного і всебічного з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були дослідженні в судовому засіданні.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Стаття 43 Конституції України гарантує, що кожен має право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване рішення апеляційного суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Згідно з частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Частиною першою статті 117 КзпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір, підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; при невиконанні такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Задовільняючи частково позов в частині невиплаченої заборгованості по заробітній платі, суд першої інстанції підставно прийшов до висновку, що позивачці не було зараховано час за вимушений прогул з 21 квітня 2015 року по 05 травня 2015 року, що становить 9 робочих днів, а не 12 днів як зазначила позивачка, виходячи із наступного.
Судами встановлено, що позивачка ОСОБА_5 працювала з 09.09.1999 року на посаді дошкільного виховного закладу №46 в м. Тернополі за трудовим контрактом.
Рішенням виконкому Тернопільської міської ради від 28.04.2005 року №437 було змінено назву дошкільного виховного закладу №46 в м. Тернополі на Тернопільський дошкільний навчальний заклад №9 Тернопільської міської ради.
Наказами Управління освіти і науки Тернопільської міської ради від 11.01.2014 року №06-к від 06.05.2014 року №114-к до ОСОБА_5 застосовано адміністративні стягнення у вигляді доган.
Наказом № 251-к від 01.07.2014 року Управління освіти і науки Тернопільської міської ради- Марчевська О.І. була звільнена з посади завідувача Тернопільського дошкільного навчального закладу № 9 Тернопільської міської ради Тернопільської області на підставі п. 3 ст 40 КЗпП України.
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 травня 2015 року у справі № 607/9677/14-ц визнано протиправними та скасовано накази Управління освіти і науки Тернопільської міської ради від 11 січня 2014 року № 06-к від 06 травня 2014 року № 114-к про застосування дисциплінарних стягнень у виді оголошення доган завідувачу Тернопільським дошкільним навчальним закладом № 9 Тернопільської міської ради та наказ від 01 липня 2014 року № 251-к про звільнення останньої із займаної посади. Поновлено ОСОБА_5 на посаді завідувача Тернопільським дошкільним навчальним закладом № 9 Тернопільської міської ради Тернопільської області з 01 липня 2014 року; стягнуто з Управління освіти і науки Тернопільської міської ради 37375,60 гривень середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Рішення суду в частині поновлення на роботі з 01 липня 2014 року допущено до негайного виконання.
Ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 08 липня 2015 року вказане рішення суду залишено без змін.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2016 року рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 травня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 08 липня 2015 року в частині вирішення позову про скасування наказу від 11 січня 2014 року № 06-к щодо оголошення ОСОБА_5 догани скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині рішення Тернопільського міськрайонного суду та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 08 липня 2015 року залишено без змін.
Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 28 липня 2017 року позов ОСОБА_5 до Управління освіти і науки Тернопільської міської ради про скасування наказу про застосування дисциплінарного стягнення від 11 січня 2014 року за № 06-к залишено без розгляду.
Наказом Управління освіти і науки Тернопільської міської ради № 206-к від 06 травня 2015 року скасовано наказ Управління освіти і науки Тернопільської міської ради від 01 липня 2014 року № 251-К «Про звільнення ОСОБА_5.», поновлено ОСОБА_5 І на посаді завідувача Тернопільського дошкільного навчального закладу № 9 Тернопільської міської ради Тернопільської області з 01 липня 2014 року.
На підставі Наказу № 211-к від 08 травня 2015 року ОСОБА_5 звільнено із займаної посади у зв'язку з прогулом без поважних причин згідно з п. 4 ст. 40 КЗпП України.
При визначення суми середнього заробітку суд першої інстанції правомірно послався на Порядок обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України за № 100 від 08 лютого 1995 року, абзацом 3 п. 2 якого передбачено, що середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Суд прийшов до висновку, що позивачці не було зараховано час за вимушений прогул з 21 квітня 2015 року і по 05 травня 2015 року, що становить 9 робочих днів (робота не проводилася у наступні дні 25, 26 квітня, 1, 2, 3, 4 травня).
Суд взяв до уваги кількість робочих днів, які мають бути оплачені, та середньоденний заробіток позивачки перед звільненням, шляхом множення середнього заробітку за час вимушеного прогулу (182,32 грн.*9), що становить 1640,88 гривень
При цьому, суд першої інстанції підставно визнав необґрунтованими розрахунок кількості 12- днів, за які має бути оплачено середній заробіток за час вимушеного прогулу, проведений позивачем, оскільки за 20 квітня 2015 року середній заробіток було стягнуто на підставі рішення суду від 05 травня 2015 року, а з 06 травня 2015 року позивачку було поновлено на роботі, тому середній заробіток за час вимушеного прогулу після цієї дати стягненню не підлягає.
Рішенням Апеляційного суду Тернопільської області від 19 листопада 2015 року у справі № 607/9848/15-ц, яке набрало законної сили, встановлено, що з підстав відсутності ОСОБА_5 на робочому місці з 06 травня 2015 року по 08 травня 2015 року її звільнено з посади завідувача Тернопільського дошкільного навчального закладу № 9 Тернопільської міської ради 08 травня 2015 року у зв'язку з прогулом без поважних причин згідно п. 4 ст. 40 КЗпП України. Вказаним рішенням суду відмовлено ОСОБА_5 у задоволенні позову про скасування наказу № 211-к від 08 травня 2015 року, яким останню було звільнено з посади з цих підстав.
Таким чином, встановивши що період з 21 квітня 2015 року по 05 травня 2015 року рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 травня 2015 року не було нараховано заборгованість по виплаті заробітної плати, то суд першої інстанції правомірно стягнув з відповідача в користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 1640,88 грн.
Отже, рішення про виплату ОСОБА_5 середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 21 квітня 2015 року по 05 травня 2015 року прийнято не було, тому підлягає стягненню з відповідача в користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 1640,88 гривень.
Відмовляючи у задоволені позовних вимог в частині стягнення середнього заробітку за фактичне прострочення виконання рішення суду щодо виплати заробітної плати (середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 21.04. по 31.08.2015 року в кількості 89 робочих днів в розмірі 37375,60 грн.), яку позивач визначає в сумі 16226,48 грн., суд виходив з того, що зі сторони Управління освіти і науки Тернопільської міської ради не має вини у несвоєчасній виплаті.
З таким висновком суду погоджується і апеляційна інстанція, оскільки вони ґрунтуються на доказах що містяться в матеріалах справи.
Відповідно до частини1 статті 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи , організації, проводиться у день звільнення. Якщо в день звільнення працівник не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
При вирішенні спору щодо стягнення заборгованості по заробітній платі у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, слід враховувати такі чинники: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв'язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні з роботи.
Відповідно до пункту 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці»,установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст.117 КзпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому свої вини.
Так, судом встановлено, що рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 травня 2015 року в частині стягнення з Управління освіти і науки Тернопільської міської ради 37375,60 гривень середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 01 липня 2014 року по 20 квітня 2015 року, було фактично виконано 28 серпня 2015 року, коли вказану суму перераховано ОСОБА_5 на підставі виконавчого листа, виданого Тернопільським міськрайонним судом Тернопільської області.
Як вбачається із матеріалів справи, що Управління освіти і науки Тернопільської міської ради своєчасно видали наказ № 206-к від 06 травня 2015 року про поновлення ОСОБА_5 на посаді завідувача Тернопільського дошкільного навчального закладу № 9 Тернопільської міської ради Тернопільської області з 01 липня 2014 року з виплатою 37375,60 гривень середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 01 липня 2014 року по 20 квітня 2015 року, а 08 травня 2015 року на підставі наказу № 211-к від 08 травня 2015 року ОСОБА_5 була уже звільнена із займаної посади у зв'язку з прогулом без поважних причин згідно з п. 4 ст. 40 КЗпП України.(а.с.93,97).
Відповідно до вимог частини сьомої статті 235 КЗпП України , рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
Відповідно до пункту 34 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року №9 " Про практику розгляду судами трудових спорів" належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі необхідно вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання попередніх обов'язків.
Отже, саме видання наказу є належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі, і саме наказ дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов'язків.
Відповідно до висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-435цс15 зазначено, що затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі необхідно вважати не видання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин, негайно, після проголошення судового рішення. У разі невиконання цього обовязку добровільно рішення суду підлягає виконанню в примусовому порядку.
На підставі заяви ОСОБА_5 від 14 липня 2015 року Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області 23 липня 2015 року видав виконавчий лист про стягнення з Управління освіти і науки Тернопільської міської ради в користь ОСОБА_5 37375,60 гривень середнього заробітку за час вимушеного прогулу.(а.с. 61,92).
На вимогу Управління державної казначейської служби України щодо безспірного стягнення в користь ОСОБА_5 , Управління освіти і науки Тернопільської міської ради звернулося із заявою 29 липня 2015 року до Тернопільського міськрайонного суду про роз'яснення утримання податку та єдиного внеску на загальнообов'язкове державне страхування із суми зазначеної в рішенні суду та виконавчого листа ( а.с. 62)
Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 серпня 2015 року на підставі заяви Управління соціальної політики Тернопільської міської ради роз'яснено резолютивну частину рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 травня 2015 року у справі № 607/9677/14-ц щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, та зазначено, що суму в розмірі 37375,60 гривень необхідно стягувати з утриманням усіх необхідних зборів і платежів.
Як вбачається з меморіального ордера № 29 від 27 серпня 2015 року Управлінням освіти і науки Тернопільської міської ради перераховано ОСОБА_5 30064,94 грн. середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу згідно виконавчого листа № 607/9677/14-ц від 05 травня 2015 року(а.с. 72).
Враховуючи вищенаведене, судова колегія прийшла до висновку, що несвоєчасна виплата заборгованості по заробітній платі за час вимушеного прогулу відбулася не з вини Управління освіти і науки Тернопільської міської ради, а була стягнута виконавчою службою в процесі виконання судового рішення з Державної казначейської служби України 27 серпня 2015р.
За приписами норм ст.116,117 КЗпП України, передбачений ч. 1 ст.117 КзпП України, обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України.
При цьому,стаття 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати.
Така позиція також узгоджується з судовою практикою Європейського Суду з прав людини У справі у справі «Меньшаков проти України» від 08 квітня 2010 року передбачено, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до ст. 117 КЗпП України може вимагатися лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати. З прийняттям судових рішень статті 116, 117 КЗпП України більше не застосовуються, а зобовязання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію змінюється на зобов'язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом.
Такий висновок з подібними правовідносинами передбачено у постанові Верховного Суд від 27 червня 2018 року у справі № 810/1543/17, у справі №635/6277/14-ц від 06.12.2018 року.
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується із судом першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог у частині стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки з 21.04.2015 року по 31.08.2015 року розрахунку при звільненні у розмірі 16 226,48грн.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за невчасну виплату при звільненні середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 12 травня 2015 року по 07 серпня 2017 року на суму 102646,16 грн. , та з 08 серпня 2017 року по день винесення рішення суду на суму 27 712, 64 грн., суд першої інстанції вважав такі вимоги необґрунтованими, виходячи з наступних підстав.
Частиною 2 статті 117 КЗпП України встановлено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено в користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Аналіз вказаних норм, а також ч.ч.1,2 ст.235 КЗпП України свідчить, що зобов'язання виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу виникає у роботодавця з рішення органу, який розглядав трудовий спір.
Судом установлено, що Наказом № 251-к від О 1.07.2014 року Управління освіти і науки Тернопільської міської ради ОСОБА_5 було звільнено з посади завідувача Тернопільського дошкільного навчального закладу № 9 Тернопільської міської ради Тернопільської області на підставі п. 3 ст. 40 КЗпП України.
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 травня 2015 року у справі № 607/9677/14-ц визнано протиправними та скасовано накази Управління освіти і науки Тернопільської міської ради від 11 січня 2014 року № 06-к від 06 травня 2014 року № 114-к про застосування дисциплінарних стягнень у виді оголошення доган завідувачу Тернопільським дошкільним навчальним закладом № 9 Тернопільської міської ради ОСОБА_5 та наказ від 01 липня 2014 року № 251-к про звільнення останньої із займаної посади та поновлено ОСОБА_5 на посаді завідувача Тернопільським дошкільним навчальним закладом № 9 Тернопільської міської ради Тернопільської області з 01 липня 2014 року; стягнуто з Управління освіти і науки Тернопільської міської ради 37375,60 гривень середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Рішення суду в частині поновлення на роботі з 01 липня 2014 року допущено до негайного виконання і рішення суду виконано 28 серпня 2015 року.
Після цього, 08 травня 2015 року на підставі Наказу № 211-к від 08 травня 2015 року ОСОБА_5 звільнено із займаної посади у зв'язку з прогулом без поважних причин згідно з п. 4 ст. 40 КЗпП України.
Цей наказ оспорювався в судовому порядку і рішенням Апеляційного суду Тернопільської області від 19 листопада 2015 року рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 27 серпня 2015 року скасовано і ухвалено нове, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 про визнання неправомірними та скасування наказу Управління освіти і науки Тернопільської міської ради від 08 травня 2015 року № 211-к «Про звільнення за прогул без поважних причин ОСОБА_5.»-відмовлено.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 8 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України» (заява №377/02) зазначив, що відповідно до статті 117 Кодексу «при відсутності спору щодо суми» заборгованості із заробітної плати, звільнені працівники мають право на компенсацію за несвоєчасну виплату такої заборгованості за період «фактичного розрахунку» (частина перша статті 117), а «при наявності спору про розміри сум» заборгованості із заробітної плати компенсація повинна бути виплачена, якщо спір вирішено на користь працівника( частина друга статті117).Особливу увагу слід звернути на те, що частина друга статті117 Кодексу, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосованою у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період фактичного розрахунку по заборгованості на відміну від частини першої статті 117.
У пункті 65 цього рішення Суд зазначив, що вимоги заявниці щодо компенсації за затримку виплати заробітної плати не мають жодного правового підґрунтя (див. пункти 56 і 57 вище). Зокрема, стаття 117 КЗпП України не могла бути розтлумачена як така, що встановлює право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як вона була присуджена заявниці за рішенням суду.
Така позиція узгоджується з правовою позицією Верховного Суду висловлених у подібних правовідносинах у постановах №807/1502/15 від 24 січня 2018 року та №810/1543/17 від 27 червня 2018 року.
Колегія суддів погоджується із судом першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог у частині стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки з 12 травня 2015 року по 07 серпня 2017 року та з дати подання позову від 08 серпня 2017 року по день прийняття судового рішення.
Виходячи з викладеного, колегія суддів прийшла до висновку, що доводи представників апелянта, про те, що позивачці було затримано виплату заборгованості по заробітній платі за час вимушеного прогулу за період з 20.04.2015 року по 05.05.2015 року в сумі 1640,88 грн., а тому позивачка має право на отримання компенсації за весь період заборгованості із 20.04.2014 по 07.08.2017 року в розмірі середньомісячної заробітної плати на підставі ст.ст. 116,117 КзпП України, не ґрунтується на вимогах Закону.
Аналіз доказів, норм матеріального права свідчать про те, що нарахована сума 1640,88 грн. не була охоплена рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 05.05.2015 року при поновленні позивачки на роботі. Стягнення заборгованості за час вимушеного прогулу по рішенні суду в розмірі 37 375,60 грн. були виплачені позивачці 27.08.2015 року.
При поновлені позивачки на роботі 06 травня 2015 року у відповідача не існувало законодавчо встановленого обов'язку, встановленого рішенням суду, щодо виплати позивачці заробітної плати за час вимушеного прогулу за період з 20.04.2015 року по05.05.2015 року. Дані обставини встановлені при новому розгляді справи, такі правовідносини виникли після прийняття судового рішення, а тому компенсація за затримку виплати заробітної плати в порядку ст.ст. 116,117 КЗпП України не застосовуються.
Відмовляючи у відшкодуванні моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з того,що позивачем не було надано суду належних та допустимих доказів наявності завданої їй моральної шкоди, втрати нормальних життєвих зв'язків, додаткових зусиль для організації свого життя, а також позивачем було пропущено строк звернення до суду, встановлений частиною першою статті 233 КЗпП України, оскільки про своє порушене право вона дізналася ще в 2015 році, а до суду первинно звернулася з такою вимогою тільки в серпні 2017 року року. Підстав для поновлення строку звернення до суду встановлено не було.
Відповідно до ст. 237-1 КЗпП України, відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.
Доводи в апеляційній скарзі про те, про те що їй спричинено моральну шкоду внаслідок порушень з боку роботодавця, які несвоєчасно виконали рішення суду щодо виплати заборгованості по заробітній платі за час вимушеного прогулу не відповідають зібраним по справі доказам.
З позовної заяви вбачається, що підставою відшкодування моральної шкоди, позивач вказує застосування до неї дисциплінарних стягнень, в тому числі, звільнення, яке мало місце 01 липня 2014 року, безпідставність яких було встановлено рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 травня 2015 року. Вказане рішення набрало законної сили 08 липня 2015 року після перегляду його апеляційним судом, яке було виконане 28 серпня 2015 року.
Як встановлено з матеріалів справи, ОСОБА_5 було поновлено на роботі 06 травня 2015 року, тому з цього часу позивачці був відомий остаточний період, за який підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу, зобов'язання з виплати якого, виходячи з норм чинного законодавства, виникає у роботодавця з рішення органу, який розглядав трудовий спір, а не є сумою, належною працівнику при звільненні.
Позивачка звернулася за захистом порушеного права тільки 07 серпня 2017 року, подавши в суд позовну заяву.
Повторне звільнення позивачки мало місце 08 травня 2015 року. Фактичний розрахунок щодо належних позивачці сум середнього заробітку за час вимушеного прогулу, які були встановлені рішенням суду, було здійснено 27 серпня 2018 року, коли грошові кошти в сумі 30064,94 грн. надійшли на рахунок позивача від Управління соціальної політики Тернопільської міської ради.
Судовою колегією досліджувалися мотиви затримки виплати заборгованості по заробітній платі за час вимушеного прогулу після ухвалення судового рішення і визнали, що несвоєчасна виплата мала місце не з вини Управління освіти і науки Тернопільської міської ради, а виникла у порядку виконання судового рішення.
Оскільки вимога про відшкодування моральної шкоди є похідною від вимоги про стягнення коштів у зв'язку з невиконанням судового рішення про поновлення на роботі та стягнення заборгованості по заробітній платі за час вимушеного прогулу, обставини протиправних дій відповідача не встановлено, відтак і відсутні підстави для відшкодування моральної шкоди.
Така позиція узгоджується з висновком Верховного Суду,в подібних правовідносинах, висловлених у постанові № 465/2152/15-ц від 16 січня 2018.
Судова колегія прийшла до висновку, що суд першої інстанції обґрунтовано відмовив ОСОБА_5 у частині позову про відшкодування шкоди пов'язаних із понесеними витратами на лікування у розмірі 1505 гривень, оскільки вони не ґрунтуються на доказах.
Так, можливість відшкодування шкоди в разі ушкодження здоров'я працівників передбачено ст. 173 КЗпП України, відповідно до якої шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням трудових обов'язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку.
Відповідно до ч. 1 ст. 1195 ЦК України, фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я фізичній особі, зобов'язана відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), втрачений ним внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, а також відшкодувати додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо.
В позовній заяві позивачем не обґрунтовано необхідності стягнення коштів в розмірі 1505 грн. на відшкодування курсу лікування, а також не зазначено доказів, які б підтверджували причинно-наслідковий зв'язок між здійсненням позивачем витрат на лікування та діями роботодавця. В матеріалах справи такі докази теж відсутні.
В матеріалах справи є довідка № 40 від 25 липня 2014 року, виданої ПП «Клініка мікрохірургії ока «Медікус», в якій зазначено про те, що ОСОБА_5 проведено курс лікування вартістю 1505 грн.(а.с.29)
Однак суд, першої інстанції підставно не взяв цю довідку до уваги, оскільки позивачка перебувала на лікуванні з 29 січня 2014 року по 03 лютого 2014 року та з 12 лютого 2014 року по 21 лютого 2014 року,а наказ про оголошення їй догани № 114-к та наказ про звільнення з роботи № 251-к, які рішеннями судів визнані незаконними були прийняті 06 травня 2014 року та 01 липня 2014 року, тобто вже після зазначених дат лікування. Позивачем не доведено, що її знаходження на амбулаторному лікуванні у вказаній клініці перебуває причинному зв'язку із прийняттям наказів про накладення на неї дисциплінарних стягнень та звільнення з роботи.
Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Обставини справи встановлені судом першої інстанції на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суд дотримався встановленого 89 ЦПК України 2017 року принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін. З огляду на викладене суд першої інстанції виходив з достатності досліджених доказів для того, щоб зробити висновки по суті спору.
Інші доводи апеляційної скарги спростовуються встановленими судом обставинами справи і по суті зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно установлення цих обставин, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищезгаданої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ)вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
Колегія суддів перевірила доводи апеляційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв'язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що знаходиться поза межами повноважень суду апеляційної інстанції інстанції.
Висновки суду першої інстанції відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, наданим суду доказам дана належна правова оцінка. Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають.
Враховуючи вищенаведене, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу ОСОБА_5 слід залишити без задоволення, а судове рішення без змін.
Керуючись ст.ст.367, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд апеляційної інстанції,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_5 - залишити без задоволення.
Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 01 жовтня 2018 року - залишити без змін.
Постанова Тернопільського апеляційного суду набирає законної сили з моменту прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.
Дата складання повного тексту постанови - 11 лютого 2019 року.
Головуючий: Сташків Б.І.
Храпак Н.М.
Судді: Щавурська Н.Б.