Постанова
Іменем України
17 січня 2019 року
м. Київ
справа № 405/7175/15-ц
провадження № 61-10446св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Висоцької В. С., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Штелик С. П.,
учасники справи:
заявник - ОСОБА_4,
представник заявника - ОСОБА_5,
заінтересована особа - Управління власності та приватизації комунального майна Кіровоградської міської ради,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_6 в інтересах ОСОБА_4 на рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 17 лютого 2016 року у складі судді Іванової Л. А. та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 16 червня 2016 року у складі колегії суддів: Сукач Т. О., Бубличенко В. П., Кривохижі В. І.,
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У жовтні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з заявою, у якій просив встановити факт постійного проживання ОСОБА_7 та ОСОБА_8.
Заява мотивована тим, що він є спадкоємцем третьої черги після смерті ОСОБА_7, який помер у ІНФОРМАЦІЯ_2 року. За життя ОСОБА_7 проживав у квартирі АДРЕСА_1 та здійснював догляд за матір'ю ОСОБА_8, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 року. У зв'язку з пропуском строку для прийняття спадщини після смерті ОСОБА_7 заочним рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 12 березня 2015 року йому визначено додатковий строк в два місяці для подання заяви про прийняття спадщини. Він звертався до Кіровоградської міської державної нотаріальної контори № 1, проте 30 вересня 2015 року державний нотаріус відмовив у видачі свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_7 у зв'язку з відсутністю документів, необхідних для встановлення місця відкриття спадщини, та запропонував встановити цей факт у судовому порядку.
З урахуванням уточнення вимог представник заявника просила встановити факт того, що ОСОБА_7 на час відкриття спадщини ОСОБА_8 проживав з нею за адресою: АДРЕСА_1.
Рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 17 лютого 2016 року заява залишена без задоволення.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що заявник не надав доказів, які б підтверджували той факт, що ОСОБА_7 на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_8 проживав з нею, крім того, він за життя подав заяву про відмову від прийняття спадщини після матері. Також суд зазначив, що закон не передбачає способу захисту спадкових прав шляхом встановлення факту постійного проживання осіб, які померли.
Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 16 червня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що допитані у судах першої та апеляційної інстанцій свідки підтвердили лише той факт, що ОСОБА_7 протягом травня-липня 2007 року допомагав ОСОБА_8, якій було важко пересуватись після перенесення інсульту, що не підтверджує факт його постійного проживання з матір'ю. Висновок суду першої інстанції про те, що закон не передбачає способу захисту спадкових прав шляхом встановлення факту постійного проживання осіб, які померли, є помилковим, проте не впливає на законність ухваленого у справі судового рішення.
У касаційній скарзі, поданій у липні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_9 в інтересах ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 17 лютого 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 16 червня 2016 року і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не взяв до уваги уточнення позовних вимог та не врахував, що заявник не просив встановити факт постійного проживання з матір'ю. На думку представника заявника, невідоме походження наявної у спадковій справі ОСОБА_8 заяви ОСОБА_7 про те, що він не бажає прийняти спадщину, яка подана до нотаріальної контори після закінчення встановленого законом строку для прийняття спадщини, також вважає, що залишилась невстановленою особа, яка подала цю заяву. Крім того, після зняття у 2002 році з державної реєстрації у квартирі АДРЕСА_1 ОСОБА_7 продовжив проживати з ОСОБА_8 за зазначеною адресою, лише у літній період часу за життя останньої та постійно вже після її смерті проживав на АДРЕСА_2.
Відзив на касаційну скаргу не надходив
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
У лютому 2018 року справу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Суди встановили, що ОСОБА_8 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 року, на момент смерті була зареєстрована та проживала у квартирі АДРЕСА_1.
Спадщина, яка відкрилась після смерті ОСОБА_8, прийнята її племінником ОСОБА_10, який отримав свідоцтво про право власності на спадкове майно.
06 березня 2008 року ОСОБА_7 подав до Кіровоградської міської державної нотаріальної контори № 2 заяву, у якій засвідчив, що спадщину після смерті матері ОСОБА_8, він не прийняв і оформлювати не бажає; особа ОСОБА_7 встановлена державним нотаріусом за паспортом громадянина України.
Заявник обґрунтовував необхідність встановлення у цій справі факту проживання ОСОБА_7 з ОСОБА_8 на момент відкриття спадщини (ІНФОРМАЦІЯ_1 року) тим, що він має право на спадкування після смерті ОСОБА_7, який помер у ІНФОРМАЦІЯ_2 року, частини будинку (квартири), яка належала ОСОБА_8
Відповідно до роз'яснень, викладених у пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» справи про спадкування розглядаються судами за правилами позовного провадження, якщо особа звертається до суду з вимогою про встановлення фактів, що мають юридичне значення, які можуть вплинути на спадкові права й обов'язки інших осіб та (або) за наявності інших спадкоємців і спору між ними. Якщо виникнення права на спадкування залежить від доведення певних фактів, особа може звернутися в суд із заявою про встановлення цих фактів, яка, у разі відсутності спору, розглядається за правилами окремого провадження. Зокрема, у такому порядку суди повинні розглядати заяви про встановлення родинних відносин із спадкодавцем, проживання з ним однією сім'єю, постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, прийняття спадщини, яка відкрилася до 01 січня 2004 року тощо.
Місцем проживання фізичної особи згідно зі статтею 29 ЦК України є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання у ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому особа проживає, постійно, переважно або тимчасово.
Відповідно до частини першої статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.
Згідно з частиною третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Отже, прийняття спадщини або відмова у прийнятті спадщини - це дія спадкоємця, яка засвідчує про його згоду або незгоду вступити в спадкові права.
При цьому, за відсутності реєстрації спадкоємця за місцем проживання спадкодавця, обставини, передбачені частиною третьою статті 1268 ЦК України можуть підтверджуються достатністю інших належних і допустимих доказів у справі.
За змістом пункту 211 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року № 20/5, чинної на момент відкриття спадщини, доказом постійного проживання разом зі спадкодавцем можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідного органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом зі спадкодавцем; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; реєстраційний запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, та інші документи, що підтверджують факт постійного проживання разом зі спадкодавцем.
Суди встановили, що ОСОБА_7 з 11 лютого 2003 року до дня смерті був зареєстрований на АДРЕСА_2.
Ухвалюючи рішення про відмову у встановленні факту проживання на час відкриття спадщини, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що докази фактичного проживання ОСОБА_7 без реєстрації у квартирі АДРЕСА_1 у справі відсутні, а показаннями допитаних у справі свідків підтверджено лише обставину того, що ОСОБА_7 доглядав та допомагав матері продовж останніх трьох місяців її життя.
Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_4 не заявляв вимог про встановлення факту постійного проживання, не заслуговують на увагу, оскільки з огляду на частину другу статті 256 ЦПК України 2004 року, в судовому порядку можуть бути встановлені факти від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
У статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» визначено, що місце перебування особи - це адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік; місце проживання - житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини.
Таким чином, місце проживання необхідно відрізняти від місця перебування фізичної особи, тобто місця, де вона не проживає, а тимчасово знаходиться.
Акцентування в уточнені до заяви про встановлення факту лише на момент (день) відкриття спадщини як підставу для виникнення у особи права на спадкування, є помилковим, оскільки відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України у особи виникає право на спадкування лише за умови постійності такого проживання зі спадкодавцем. Тому висновок суду апеляційної інстанції щодо недоведеності факту постійного проживання, не може вважатись помилковим.
Наявна у спадковій справі ОСОБА_8 заява ОСОБА_7, дійсність якої заявником у встановленому законом порядку не оспорювалась, оцінювалась судами попередніх інстанцій при ухвалені судових рішень.
Твердження представника заявника про те, що суди не взяли до уваги пояснення свідка ОСОБА_11 та тієї обставини, що ОСОБА_7 проживав з ОСОБА_8, а на АДРЕСА_2 почав проживати вже після смерті матері, не заслуговують на увагу, оскільки зводиться до переоцінки обставин справи, які були предметом дослідження судів першої та апеляційної інстанцій, що згідно зі статтею 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
За викладених обставин касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 17 лютого 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 16 червня 2016 року - без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_6 в інтересах ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 17 лютого 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 16 червня 2016 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:В. С. Висоцька
С. Ю. Мартєв
С. П. Штелик