Постанова
Іменем України
16 січня 2019 року
м. Київ
справа № 339/250/16-ц
провадження № 61-18881св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Лесько А. О., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сімоненко В. М., Штелик С. П.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_3,
представники позивача: ОСОБА_4, ОСОБА_5,
відповідачі: ОСОБА_6, ОСОБА_7,
представник відповідачів - ОСОБА_8,
третя особа - орган опіки та піклування Виконавчого комітету Болехівської міської ради,
представник третьої особи - Досяк ТетянаМечиславівна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_7 на рішення Болехівського міського суду Івано-Франківської області від 20 грудня 2016 року в складі судді Головенко О. С. та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 09 лютого 2017 року в складі колегії суддів: Василишин Л. В., Мелінишин Г. П., Пнівчук О. В.,
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У серпні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_6, ОСОБА_7 про визнання договору дарування недійсним.
Позовна заява мотивована тим, що з 2004 року він є власником будинку АДРЕСА_1 та з 2002 року проживає один.
Відповідач у справі ОСОБА_7 є його родичкою і проживає недалеко від його будинку. ОСОБА_7 переконала позивача віддати їй будинок взамін на те, що вона буде доглядати його в старості. Крім того, ОСОБА_7 переконала позивача оформити будинок на ім'я її малолітнього сина ОСОБА_10.
04 червня 2015 року був оформлений спірний договір дарування належного позивачеві житлового будинку на ім'я її малолітнього сина ОСОБА_10.
Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_3 зазначав, що договір дарування був укладений ним під впливом помилки та не відповідає його внутрішній волі, оскільки він вважав, що підписує договір довічного утримання, іншого житла у нього немає.
З огляду на ці обставини, а також на статтю 229 ЦК України, ОСОБА_3, уточнивши позовні вимоги, просив визнати недійсним договір дарування житлового будинку від 04 червня 2015 року.
Ухвалою Болехівського міського суду Івано-Франківської області від 10 листопада 2016 року до участі у справі залучено орган опіки та піклування Виконавчого комітету Болехівської міської ради.
Рішенням Болехівського міського суду Івано-Франківської області від 20 грудня 2016 року позов задоволено.
Визнано недійсним укладений між ОСОБА_3 та малолітнім ОСОБА_10, інтереси якого представляли законні представники: ОСОБА_6, ОСОБА_7, договір дарування житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться на АДРЕСА_1 посвідчений приватним нотаріусом Долинського районного нотаріального округу Івано-Франківської області Барабаш Р. С. 04 червня 2015 року, зареєстрований в реєстрі за № 1288. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що при укладенні договору ОСОБА_3 помилився у правовій природі правочину, неправильно сприймав предмет та інші умови договору, оскільки не мав наміру дарувати житловий будинок, вважав, що укладає договір довічного утримання.
Ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 09 лютого 2017 року рішення Болехівського міського суду Івано-Франківської області від 20 грудня 2016 року залишено без змін.
Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції в повному обсязі встановив права та обов'язки сторін, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін та надав їм належну правову оцінку.
У касаційній скарзі ОСОБА_7 просить ухвалені в справі рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, ухвалити нове рішення про відмову в позові.
Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_3 мав на меті укладання саме договору дарування; договір довічного утримання не міг бути укладений, оскільки обдаровуваним є малолітня дитина; відповідачі у справі є неналежними, оскільки сторонами договору дарування є ОСОБА_3 та малолітній ОСОБА_10, інтереси якого представляли його батьки, а відповідачами зазначено ОСОБА_6 та ОСОБА_7
У червні 2017 року ОСОБА_5 в інтересах ОСОБА_3 надав заперечення на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу відхилити, ухвалені у справі судові рішення залишити без змін.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Суд установив, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 28 травня 2004 року ОСОБА_3 був власником будинку АДРЕСА_1.
Рішенням Виконавчого комітету Болехівської міської ради від 26 березня 2015 року № 30 надано згоду ОСОБА_7, ОСОБА_6 на укладення договору дарування житлового будинку АДРЕСА_1 з господарськими будівлями і спорудами від імені малолітнього сина ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1.
04 червня 2015 року сторони уклали спірний договір дарування, за умовами якого ОСОБА_3 (дарувальник) з однієї сторони та ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1, від імені якого діють його законні представники - батьки ОСОБА_6 та ОСОБА_7, на підставі рішення Виконавчого комітету Болехівської міської ради від 26 березня 2015 року № 30 (обдаровуваний), з другої сторони, разом та окремо, підтверджуючи обізнаність із загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину, володіючи повним обсягом цивільної дієздатності, повністю усвідомлюючи значення своїх дій, діючи добровільно та перебуваючи при здоровому розумі і ясній пам'яті та згідно із вільним волевиявленням, яке відповідає їх внутрішній волі, маючи на меті реальне настання правових наслідків, уклали цей договір про таке:
дарувальник безоплатно передає у власність обдаровуваного в особі законних представників, належний дарувальнику на праві приватної власності житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами АДРЕСА_1.
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 04 червня 2015 року на підставі договору дарування від 04 червня 2015 року за ОСОБА_10 зареєстровано право власності на житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодися суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що при укладенні договору ОСОБА_3 помилився у правовій природі правочину, неправильно сприймав предмет та інші умови договору, оскільки не мав наміру дарувати житловий будинок і вважав, що укладає договір довічного утримання.
Суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій огляду на таке.
Статтею 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Статтею 229 ЦК України визначено правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.
Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Відповідно до частини другої статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Як встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_3, будучи на момент укладення спірного договору одинокою людиною похилого віку (ІНФОРМАЦІЯ_2) внаслідок ряду захворювань потребував сторонньої допомоги, виявив бажання передати майно своїй родичці ОСОБА_7 за умови, що вона доглядатиме його, надаватиме підтримку та допомогу у старості.
З огляду на встановлені судом обставини, оцінені письмові докази та показання свідків, за відсутності такої умови договір з відчуження майна не був би укладеним.
Через необізнаність з правовою природою та юридичними наслідками угоди в силу об'єктивних причин: похилий вік, немічність та потреба стороннього догляду, позивач підписав угоду у формі договору дарування, фактично відчуживши своє єдине житло.
Із нотаріально посвідченої заяви ОСОБА_6 та ОСОБА_7 від 04 червня 2015 року вбачається, що останні підтверджують, що ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1, є їхнім сином, діючи як законні представники малолітнього на підставі рішення Виконавчого комітету Болехівської міської ради від 26 березня 2015 року № 30 надали згоду на прийняття в дарунок їхнім малолітнім сином житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами АДРЕСА_1. Крім того, цією заявою ОСОБА_6 та ОСОБА_7 зобов'язались надати ОСОБА_3 довічне проживання у цьому будинку.
Заява складена після укладення спірного договору дарування у зв'язку з тим, що ОСОБА_3 усвідомив, що фактично позбувся єдиного свого житла.
Разом з тим договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового чи немайнового характеру не є договором дарування.
Не спростованою залишилася також обставина щодо подальшого фактичного проживання ОСОБА_3 після укладення договору у будинку, непереоформлення договорів з надання послуг та інше, чого не заперечували відповідачі.
З огляду на встановлені обставини та наявні у матеріалах справи докази, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку, що спірний договір було укладено внаслідок помилки позивача щодо предмета договору та інших його умов, за яких він, маючи намір отримати допомогу від відповідачів у спосіб укладення договору не розумів правильно його правову природу.
Наведене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України у постановах від 16 березня 2016 року № 6-93цс16 та від 27 квітня 2016 року № 6-372цс16.
Посилання в касаційній скарзі на те, що малолітнього ОСОБА_10 не притягнуто до участі у справі як відповідача колегія суддів не бере до уваги, оскільки відповідачами є його законні представники ОСОБА_6 та ОСОБА_7
Законне представництво мало місце на підставі закону за наявності факту спорідненості.
Відповідно до частини першої статті 39 ЦПК України в редакції, яка діяла на момент виникнення правовідносин, права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до чотирнадцяти років, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом.
Законні представники доручили ведення справи у суді іншій особі, скориставшись процесуальними правами, наданими їм частиною п'ятою статті 39 ЦПК України.
Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають та зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції згідно зі статтею 400 ЦПК України.
При вирішенні справи суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначили характер правовідносин між сторонами, застосували закон, що їх регулює, повно і всебічно дослідили матеріали справи та надали належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам.
Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення - без змін.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_7 залишити без задоволення.
Рішення Болехівського міського суду Івано-Франківської області від 20 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 09 лютого 2017 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. С. Висоцька
Судді: А. О. Лесько
С.Ю. Мартєв
В.М. Сімоненко
С.П. Штелик