Постанова
Іменем України
12 грудня 2018 року
м. Київ
справа № 758/4197/17
провадження № 61-702св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Хопти С. Ф.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4,
відповідачі: публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк», товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект»,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Подільського районного суду міста Києва у складі судді Ларіонової Н. М. від 19 липня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва у складі колегії суддів: Лапчевської О. Ф., Кравець В. А., Мазурик О. Ф., від 06 листопада 2017 року,
У березні 2017 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк»), товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі - ТОВ «Кей-Колект») про визнання правочинів недійсними.
Позовна заява мотивована тим, що 27 жовтня 2006 року між нею та акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «Укрсиббанк»), правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», був укладений договір споживчого кредиту.
На забезпечення виконанням зобов'язань за кредитним договором 31 жовтня 2006 року між нею та АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», був укладений договір іпотеки, згідно з умовами якого вона передала в іпотеку банку нерухоме майно - адміністративно-лабораторний корпус, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, який належить їй на праві власності.
11 червня 2012 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» був укладений договір факторингу № 4 та договір відступлення прав вимоги, за умовами яких відступлено право вимоги за договором кредиту від 27 жовтня 2006 року та договором іпотеки від 31 жовтня 2006 року, укладених між ОСОБА_4 та АКІБ «УкрСиббанк».
Зазначала, що вищевказані договори укладені без її відома та без повідомлення її про укладення таких договорів у встановлений законом термін. ТОВ «Кей-Колект» як фактор не має права на придбання права відступної вимоги до фізичної особи. Крім того, до ТОВ «Кей-Колект» не може перейти право вимоги за укладеним між нею та банком договорм, який є валютним, оскільки ТОВ «Кей-Колект» не має ліцензії на здійснення валютних операцій.
З урахуванням зазначеного, ОСОБА_4 просила визнати недійсними договори факторингу та відступлення прав вимоги, які укладені 11 червня 2012 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект», в частині відступлення права вимоги за договором кредиту від 27 жовтня 2006 року та договором іпотеки від 31 жовтня 2006 року, які укладені між нею та АКІБ «УкрСиббанк».
Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 19 липня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що отримання первісним кредитором згоди боржника на укладення договору купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, передачу документів, які підтверджують дійсність, виникнення і наявність прав грошової вимоги, положеннями статей 516 - 517 ЦК України не передбачено. Умови кредитного договору, укладеного між банком та позивачем, не містять будь-яких застережень чи/або обмежень щодо відступлення права вимоги за кредитним договором. Крім того, положення статей 512, 516 - 517 ЦК України не передбачають укладення договору про зміни до договору, права кредитора за яким передаються іншій особі. Дії ТОВ «Кей-Колект» відповідають положенням Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 06 листопада 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено, рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4, оскільки під час укладання оспорюваних договорів було дотримано вимоги цивільного законодавства.
У лютому 2018 року ОСОБА_4 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не було враховано ту обставину, що оспорювані договори, які за своєю суттю є договорами факторингу, суперечать вимогам законодавства, чинному на момент їх укладення, зокрема, серед іншого і п. п. 2 пункту 1 розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231, а тому підлягають визнанню недійсними.
Ухвалою Верховного Суду від 06 квітня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
У травні 2018 року ТОВ «Кей-Колект» подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити оскаржувані судові рішення без змін, як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
У справі, що переглядається, установлено, що 27 жовтня 2006 року між ОСОБА_4 та АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», був укладений договір про надання кредиту, згідно з умовами якого банк надав позивачу кредит у розмірі 150 000,00 швейцарських франків.
На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 31 жовтня 2006 року між ОСОБА_4 та АКІБ «Укрсиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», був укладений договір іпотеки, за умовами якого позивач передала в іпотеку банку належне їй на праві власності нерухоме майно, а саме: адміністративно-лабораторний корпус, який знаходиться за адресою: вул. Перемоги, 72/1 у с. Довге Іршавського району Закарпатської області.
11 червня 2012 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» був укладений договір відступлення права вимоги за договорами іпотеки та договір факторингу № 4, за умовами якого ПАТ «УкрСиббанк» відступив ТОВ «Кей-Колект» права вимоги за договором кредиту від 27 жовтня 2006 року та договором іпотеки від 31 жовтня 2006 року, укладених між ОСОБА_4 та АКІБ «УкрСиббанк».
Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину; а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).
За змістом статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.
Відмежування вказаного договору від інших подібних договорів, зокрема договору відступлення права вимоги (цесії), визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, у тому числі відносно осіб, які можуть виступати фактором.
Разом з тим розділ І книги п'ятої ЦК України регулює загальні положення про зобов'язання, зокрема положення щодо сторін у зобов'язанні.
Так, відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України).
Законодавством також передбачені порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) у зобов'язанні.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
У частині першій статті 516 ЦК України зазначено, що заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.
За загальним правилом наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов'язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом.
До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України).
Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, із урахуванням вказаних норм матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши докази у їх сукупності, дійшов обґрунтованого висновку щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог, оскільки між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» під час укладання оспорюваних правочинів було дотримано вимоги цивільного законодавства щодо змісту та форми вчинення договорів.
Доводи касаційної скарги про те, що суди не застосували до спірних правовідносин розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 231 від 03 квітня 2009 року «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг», у порушення вимог якого укладено договір факторингу, а саме щодо передачі права вимоги до боржника - фізичної особи, є безпідставними з огляду на таке.
Так, за змістом статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.
Згідно зі статтею 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається.
Таким чином, закон не обмежує передачу прав кредитора у зобов'язанні за договором факторингу категорією боржників, право вимоги до яких відступається за цим договором.
Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 231 від 03 квітня 2009 року «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг», на недотримання якого посилається позивач як на підставу недійсності договору факторингу, прийнято на підставі пункту 6 частини першої статті 28 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», за яким Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України дає висновки про віднесення операцій до того чи іншого виду фінансових послуг.
Тобто, п. п. 2 п. 1 розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 231 від 03 квітня 2009 року «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг» операцію щодо набуття відступленого права грошової вимоги до боржників-суб'єктів господарювання віднесено до фінансової послуги факторингу (набуття відступленого права грошової вимоги до боржників-суб'єктів господарювання є фінансовою послугою факторингу, а не будь-якою іншою фінансовою послугою).
Поняття «факторингу» не обмежується, а доповнюється вчиненням операцій з фінансовими активами, що визначені пунктом 1 вказаного розпорядження.
Враховуючи викладене, розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 231 від 03 квітня 2009 року «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг» не встановлює вимог, які мали бути додержані сторонами договору факторингу від 11 червня 2012 року при його вчиненні, отже не може впливати на правомірність вказаного договору.
Також, слід зазначити, що відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Тобто вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
Обов'язковість доведення наявності факту порушення спірною угодою прав та/або інтересів позивача, який не є стороною правочину, узгоджується з позицією Пленуму Верховного Суду України, викладеною в абзаці 5 пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».
В той же час, ані в позовній заяві, ані в апеляційній та касаційній скаргах, ОСОБА_4, яка не є стороною оспорюваних нею правочинів, не наводить та, відповідно, не доводить, які її права та законні інтереси порушуються оспорюваними правочинами.
Інші доводи касаційної скарги, на які посилається ОСОБА_4, були предметом дослідження судами та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судами були дотримані норми матеріального та процесуального права. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Рішення Подільського районного суду міста Києва від 19 липня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 06 листопада 2017 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: О. В. Білоконь Є. В. Синельников С. Ф. Хопта