Постанова
Іменем України
10 січня 2019 року
м. Київ
справа № 754/19845/13-ц
провадження № 61-20355св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: ЖуравельВ. І. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Крата В. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4,
відповідач - ОСОБА_5,
треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мельник КристинаВолодимирівна, Головне управління юстиції у м. Києві, ОСОБА_7, яка діє як законний представник малолітньої ОСОБА_8, служба у справах дітей Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_5, яка подана представником ОСОБА_9, та касаційну скаргу законного представника малолітньої ОСОБА_8 - ОСОБА_7, яка подана представником ОСОБА_10, на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 29 березня 2017 року у складі судді Шевчука О. П. та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 17 травня 2017 року у складі колегії суддів: Українець Л. Д., Оніщука М. І., Шебуєвої В. А.,
У листопаді 2013 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 та просив визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 21 червня 2013 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мельник К. В. 21 червня 2013 року та зареєстрований в реєстрі за № 914.
Свої вимоги обґрунтовував тим, що 21 червня 2013 року він уклав з раніше йому не знайомим ОСОБА_5 договір дарування квартири АДРЕСА_1. На час укладення договору він за станом здоров'я не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, оскільки після стаціонарного лікування, на якому він перебував у лютому 2012 року, продовжував приймати сильнодіючі психостимулюючі та седативні препарати.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 29 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 17 травня 2017 року, позов ОСОБА_4 задоволено.
Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 21 червня 2013 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 та зареєстрований в реєстрі за № 914.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що волевиявлення ОСОБА_4 при укладенні ним оспорюваного правочину не було вільним, оскільки внаслідок стійкого хронічного психічного розладу він не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
У червні 2017 року представник ОСОБА_7, яка є законним представником малолітньої ОСОБА_8, - ОСОБА_10 подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив рішення Деснянського районного суду м. Києва від 29 березня 2017 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 17 травня 2017 року скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що висновок судів про наявність у позивача станом на 21 червня 2013 року стійкого психічного хронічного розладу, внаслідок якого він не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, не відповідає дійсності та не підтверджується жодними доказами.
Судами безпідставно надано перевагу Акту судово-психіатричної експертизи № 447 від 22 травня 2014 року, а не письмовим поясненням нотаріуса, який посвідчував спірний договір, та показам свідків.
У червні 2017 року представник ОСОБА_5 - ОСОБА_9 подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив рішення Деснянського районного суду м. Києва від 29 березня 2017 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 17 травня 2017 року скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що Акт судово-психіатричної експертизи № 477 від 22 травня 2014 року є сумнівним. Матеріали даної цивільної справи не містять доказів, які б підтверджували перебування позивача на момент підписання оспорюваного правочину у такому стані, коли він не усвідомлював значення своїх дій і не міг керувати ними внаслідок вживання сильнодіючих психостимулюючих та седативних препаратів.
ОСОБА_12М, яка є опікуном позивача ОСОБА_4 М, подала заперечення на касаційні скарги, в якому просила оскаржувані судові рішення залишити без змін.
Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Суди встановили, що 21 червня 2013 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мельник К. В. та зареєстрований в реєстрі за № 914.
31 жовтня 2013 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_11, яка в подальшому зареєструвала шлюб та змінила прізвище на «Кобизська», укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1.
28 листопада 2015 року ОСОБА_7 подарувала належну їй квартиру АДРЕСА_1ОСОБА_8., ІНФОРМАЦІЯ_1, в інтересах якої діяв батько ОСОБА_13
Під час розгляду справи у суді першої інстанції, з метою з'ясування, чи усвідомлював ОСОБА_4 значення своїх дій та чи міг керувати ними в момент підписання договору дарування спірної квартири, судом першої інстанції призначалась судово-психіатрична експертиза, яка проводилась експертами Київського міського центру судово-психіатричних експертиз.
Відповідно до Акту судово-психіатричної експертизи № 477 від 22 травня 2014 року, ОСОБА_4 на момент складання та посвідчення договору дарування квартири від 21 червня 2013 року страждав стійким хронічним психічним розладом у вигляді органічного ураження головного мозку судинного ґенезу (гіпертонічна хвороба, ГПМК, 2007 р.) з вираженим психоорганічним синдромом (F02.8) і за своїм психічним станом не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
Частинами першою та третьою статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно з частиною першою статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Отже, правочин може бути визнаний судом недійсним, якщо буде встановлено, що особа, яка вчинила правочин, не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.
Установивши, що в момент укладення договору дарування 21 червня 2013 року ОСОБА_4 страждав стійким хронічним психічним розладом у вигляді органічного ураження головного мозку судинного ґенезу, у зв'язку з чим не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, зробив правильний висновок про задоволення позовних вимог.
Доводи касаційних скарг зводяться лише до переоцінки доказів, зокрема, акту судово-психіатричної експертизи.
Судами належним чином досліджені всі зібрані у справі докази, які є допустимими, у тому числі, й акт судово-психіатричного експерта. Експертиза проведена на підставі ухвали Деснянського районного суду м. Києва від 13 січня 2014 року експертами, які попереджалися про кримінальну відповідальність за статтями 384, 385 КК України.
Інші доводи касаційної скарги також не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_5, яка подана представником ОСОБА_9, та касаційну скаргу законного представника малолітньої ОСОБА_8 - ОСОБА_7, яка подана представником ОСОБА_10, залишити без задоволення, а рішення Деснянського районного суду м. Києва від 29 березня 2017 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 17 травня 2017 року без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_5, яка подана представником ОСОБА_9, та касаційну скаргу законного представника малолітньої ОСОБА_8 - ОСОБА_7, яка подана представником ОСОБА_10, залишити без задоволення.
Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 29 березня 2017 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 17 травня 2017 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. І. Журавель
Н.О. Антоненко
В.І. Крат