Постанова
Іменем України
14 січня 2019 року
м. Київ
справа № 466/10923/16-ц
провадження № 61-45817св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), БілоконьО. В., Хопти С. Ф.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4,
відповідач - ОСОБА_5,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на заочне рішення Шевченківського районного суду м. Львова, у складі судді Луців-Шумської Н. Л., від 15 травня 2017 року та постанову Апеляційного суду Львівської області, у складі колегії суддів: Ніткевича А. В., Бойко С. М., Копняк С. М., від 11 вересня 2018 року,
У грудні 2016 року ОСОБА_4, діючи через свого представника ОСОБА_6, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором позики в розмірі 20 000 доларів США та судових витрат.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 07 листопада 2014 року ОСОБА_4 надав у позику ОСОБА_5 грошові кошти у розмірі 20 000 доларів США, про що було складено розписку.
Відповідно до умов договору надану позику ОСОБА_5 зобов'язався повернути до 07 листопада 2016 року.
У встановлений розпискою строк відповідач кошти не повернув.
На підставі викладеного ОСОБА_4 просив суд стягнути з ОСОБА_5 суму боргу у розмірі 20 000 доларів США та судові витрати.
Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 15 травня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Львівської області від 11 вересня 2018 року, позов задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 20 000 дол. США, що еквівалентно 529 486 грн боргу за договором позики від 07 листопада 2014 року.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що відповідач не виконав своїх зобов'язань за договором позики, який оформлений розпискою відповідача, оригінал якої було оглянуто у судовому засіданні.
У касаційній скарзі ОСОБА_5 просить скасувати оскаржені судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції всупереч вимогам статті 224 ЦПК України провів заочний розгляд справи без належного повідомлення відповідача про час, дату та місце судового засідання. Разом з цим заявник вказує, що у матеріалах справи наявна заява представника відповідача - ОСОБА_7 про відкладення розгляду справи (а. с. 40), в якій представник відповідача зазначала про неможливість взяти участь у судовому розгляді цієї справи у зв'язку із її перебуванням в іншому судовому засіданні, яке було призначено на ту ж саму дату. За таких обставин відповідач та його представник були позбавлені права подати відзив, зустрічну позовну заяву, оскаржити договір позики та вчинити інші дії для захисту порушеного права. Все вищенаведене у своїй сукупності свідчить про грубе порушення судом першої інстанції норм процесуального права, що є підставою для скасування оскаржуваного рішення. Окрім цього, ОСОБА_5 вважає, що апеляційний суд не врахував майновий стан заявника при вирішенні питання про розмір судового збору, який підлягає сплаті заявником за подання апеляційної скарги. Такі дії суду апеляційної інстанції вважає протиправними та такими, що ставлять особу в скрутне матеріальне становище, обмежують доступ до правосуддя, що грубо порушує права заявника й суперечить практиці Європейського суду з прав людини.
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_4 просить залишити касаційну скаргу ОСОБА_5 без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, посилаючись на те, що місцевий суд належним чином повідомляв відповідача про час і місце розгляду справи. Відповідачем не доведено порушення його прав, оскільки відповідно до статті 74 ЦПК України відповідальність за отримання судових викликів покладена саме на відповідача по справі, обов'язок суду полягає лише у надісланні таких викликів за адресою реєстрації чи проживання відповідача. Посилання відповідача на обмеження останнього у доступі до правосуддя є безпідставними та необґрунтованими.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Під час розгляду справи суди встановили, що 07 листопада 2014 року між позивачем ОСОБА_4 та відповідачем ОСОБА_5 було укладено договір позики грошових коштів.
Договір оформлений розпискою відповідача, оригінал якої досліджувався судом першої інстанції у судовому засіданні.
За умовами договору позивач ОСОБА_4 передав відповідачу ОСОБА_5 грошові кошти в сумі 20 000 дол. США, а останній зобов'язався повернути позивачу вказану суму коштів до 07 листопада 2016 року.
У відповідності до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно частини другої статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Тому письмова форма договору позики у зв'язку із його реальним характером є доказом не лише факту укладення договору, а й факту передачі грошової суми позичальнику.
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства.
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
05 грудня 2016 року позивач ОСОБА_4 надіслав відповідачу ОСОБА_4 повідомлення про повернення заборгованості за договором позики (а.с. 9).
Згідно рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, таке повідомлення ОСОБА_4 отримав 20 грудня 2016 року, однак вимогу не виконав, кошти не повернув, доказів протилежного відповідачем надано не було (а.с. 10).
Зважаючи на те, що строк виконання зобов'язання за договором настав, позивач звернувся до суду з вимогою про стягнення боргу, яку обґрунтовував відмовою зі сторони відповідача в добровільному порядку виконати свої зобов'язання.
За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст його умов, так і факт отримання боржником від кредитора визначеної у розписці грошової суми.
Під час, розгляду справи відповідач не спростував доводів щодо особистого складання і підписання розписки від 07 листопада 2014 року. Достовірність боргової розписки відповідачем не оспорювалась.
Доводи касаційної скарги, які зводяться до порушень судом першої інстанції процесуальних норм при ухваленні оскаржуваного заочного рішення є безпідставними.
Враховуючи неодноразові неявки відповідача у судові засідання 17 лютого, 23 березня 2017 року, виклик до суду в судове засідання, призначене на 20 квітня 2017 року, було здійснено шляхом розміщення оголошення у газеті «Високий Замок».
В судовому засіданні 20 квітня 2017 року був присутній представник відповідача ОСОБА_7, яка заявила клопотання про відкладення розгляду справи для ознайомлення із матеріалами справи. Задовольнивши клопотання представника відповідача, місцевий суд відклав розгляд справи, повідомивши представників сторін під розписку про дату наступного судового засідання, а саме 15 травня 2017 року, яка була узгоджена судом із представниками обох сторін.
Враховуючи неявку відповідача та його представника у судове засідання 15 травня 2017 року, судом було ухвалено заочне рішення.
У судовому засіданні місцевого суду 27 грудня 2017 року під час розгляду заяви про перегляд заочного рішення та у судовому засіданні апеляційного суду 11 вересня 2018 року представник відповідача приймав участь.
З урахуванням наведеного, доводи відповідача про обмеження його процесуальних прав під час розгляду цивільної справи є безпідставними. Право заявника на доступ до правосуддя обмежено не було.
Судовий збір є у тому числі обмежувальним заходом, який попереджає подання необґрунтованих та безпідставних позовів, заяв, скарг. При цьому сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдавати шкоди суті цього права, та має переслідувати законну мету.
Доводи касаційної скарги щодо стягнення судом апеляційної інстанції із заявника судового збору, розмір якого є надмірним і таким, що обмежив йому доступ до правосуддя, відхиляються, оскільки ухвалою Апеляційного суду Львівської області про відкриття апеляційного провадження від 29 березня 2018 року сплату судового збору було відстрочено. Апеляційним судом враховано майновий стан заявника, а також те, що термін дії пенсійного посвідчення про інвалідність заявника закінчився 31 грудня 2016 року.
З урахуванням наведеного, оскаржені судові рішення є такими, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстави для скасування оскаржених судових рішень відсутні.
Законне, обґрунтоване та правильне по суті й справедливе рішення суду не може бути скасоване з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.
Оскільки суд дійшов висновку про відмову у задоволенні касаційної скарги, з ОСОБА_5 підлягає стягненню судовий збір, сплату якого було відстрочено ухвалою Верховного Суду від 26 жовтня 2018 року.
Керуючись статтями 400, 401, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 15 травня 2017 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 11 вересня 2018 року залишити без змін.
Стягнути із ОСОБА_5 в дохід держави судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 5 294 (п'ять тисяч двісті дев'яносто чотири) грн 86 коп.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Є. В. Синельников
О. В. Білоконь
С. Ф. Хопта