Справа № 201/862/18
Провадження № 2/201/258/2019
(заочне)
08 січня 2019 року Жовтневий районний суд
м. Дніпропетровська
У складі: головуючого судді - Федоріщева С.С.,
при секретарі - Разумняк К.П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, законним представником якого є ОСОБА_2, треті особи: департамент адміністративних послуг і дозвільних процедур Дніпровської міської ради, управління-служба у справах дітей Соборної районної у місті Дніпрі ради про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням,-
До Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська 29 січня 2018 року надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, законним представником якого є ОСОБА_2, треті особи: департамент адміністративних послуг і дозвільних процедур Дніпровської міської ради, управління-служба у справах дітей Соборної районної у місті Дніпрі ради про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
У поданому позові ОСОБА_1 просить визнати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим приміщенням, а саме квартирою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.
Позивач у позовній заяві в обґрунтування своїх позовних вимог посилалася на те, що він є власником квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, на підставі дубліката свідоцтва про право власності від 05 травня 2015 року (на 1/4 частину квартири) та дублікату договору купівлі-продажу від 23 липня 2015 року (на 3/4 частини квартири). На теперешній час в квариті зареєстрований попередній власник ? частини квартири та його син ОСОБА_3, місцезнаходження яких позивачу не відомо. Реєстрація відповідачів у вказаній квартирі порушує права позивача.
Представник позивача через канцелярію суду подала заяву про розгляд справи без його участі, позовні вимоги підтримав у повному обсязі, не заперечував проти заочного розгляду справи.
Відповідачі в судове засідання не з'явилися, про день, час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином за адресою їх місця реєстрації, причини неявки не повідомили.
Від представників третіх осіб до суду надійшли заяви з проханням проводити розгляд справи без їх участі та прийняти рішення відповідно до чинного законодавства.
Зважаючи на ці обставини, суд керується ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 4.XI.1950), яка згідно з частиною першою статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, та яка визначає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Відповідно до постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17.10.2014 № 11 «Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних і справ про адміністративні правопорушення» строки, встановлені Цивільним процесуальним кодексом України, є обов'язковими для судів та учасників судових процесів, оскільки визначають тривалість кожної стадії процесу або час, протягом якого має бути вчинено процесуальну дію (наприклад, строк оскарження судового рішення, строк подачі зауважень щодо журналу судового засідання). Зазначене є завданням цивільного судочинства та кримінального провадження (стаття 1 ЦПК, стаття 2 КПК). Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
Європейський суд з прав людини, вирішуючи питання про дотримання права на справедливий суд, передбаченого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованої Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР, у контексті оцінки дій сторони в справі, спрямованих на захист свого права, або її бездіяльності, дійшов з урахуванням принципів, що випливають з прецедентної практики Суду, висновків про те, що: одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності; «право на суд» не є абсолютним, воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави; сторона в розумні інтервали часу має вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їй судового провадження; право на вчинення процесуальних дій стороною або щодо певної сторони не є необмеженим, позаяк обмежується, зокрема, необхідністю дотримання прав іншої сторони в процесі та власне необхідністю забезпечити дотримання права на справедливий суд у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції (рішення від 19.06.2001 у справі «Креуз проти Польщі» (п.п. 52, 53, 57 та ін.); рішення від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України» (п.п. 40, 41, 42 та ін.).У рішенні Європейського Суду з прав людини від 3 квітня 2008 року у справі «Пономарьова проти України» зазначено, що сторони мають вживати заходів, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження.
Верховний Суд України у постанові від 01 лютого 2017 року у справі № 6-1957цс16, яка є обов'язковою для усіх суб'єктів правозастосування та судів, вказав на те, що розумність тривалості судового розгляду має визначатися з огляду на обставини справи та наступні критерії: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмета позову для заявника у справі (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Фрідлендер проти Франції»).
Ураховуючи, що відповідач належним чином повідомлявся про призначені у справі судові засідання, судом визнано за можливе розглянути справу за його відсутності і ухвалити заочне рішення суду за правилами ст. 223, ст. 280 ЦПК України.
Згідно з приписами ч. 2 ст. 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Суд, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому їх дослідженні, дійшов до таких висновків.
Як встановлено у ході розгляду справи ОСОБА_1 на підставі підставі дубліката свідоцтва про право власності від 05 травня 2015 року та дублікату договору купівлі-продажу від 23 липня 2015 року, укладеного 17 квітня 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кохан Л.Г., зареєстрованому в реєстрі за №204, належить квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 10-14).
Згідно із довідкою №197 про склад сімї або зареєстрованих у житловому приміщенні /будинку осіб, виданої спеціалістом відділу обліку проживання фізичних осіб ОСОБА_5 за адресою: АДРЕСА_1, зареєстровані ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (а.с.32).
Проте відповідачі за вказаною адресою не проживають.
Факт відсутності відповідачів за адресою реєстрації місця проживання підтверджується поясненнями сусідки позивача (а.с. 75).
Приписами ст. 321 ЦК України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно з ч.1 ст.317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно вимог ст. 319 ЦК України визначено здійснення права власності, а саме власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Крім того, за нормами міжнародного права, зокрема ст. 1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав і основних свобод людини: «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як у громадських інтересах і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права».
Права власника жилого будинку, квартири визначені ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК Української РСР, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання у право власника можливе лише з підстав, передбачених законом.
Статтею 72 ЖК Української РСР передбачено, що визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Відповідно до п. 34 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 07 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист прав власності та інших речових прав» передбачено, що усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом зняття особи з реєстраційного обліку, залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (наприклад, статті 71, 72, 116, 156 ЖК УРСР; стаття 405 ЦК), а саме: від вирішення однієї із таких вимог: про позбавлення права власності на жиле приміщення; про позбавлення права користування жилим приміщенням; про визнання особи безвісно відсутньою; про оголошення фізичної особи померлою.
Відповідно до ст. 7 Закону України від 11 грудня 2003 року «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть, тобто зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено на підставі рішення суду виключно про: 1) позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) визнання особи безвісно відсутньою; 4) оголошення фізичної особи померлою.
Виходячи з того, що вищезазначений Закон є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, пов'язані із зняттям з реєстрації місця проживання, вбачається, що положення ст. 7 цього Закону підлягають застосуванню до усіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов'язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання.
Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред'явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою.
Таким чином, вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (ст. ст. 71, 72, 116, 156 ЖК України, ст. 405 ЦК України).
Саме таку правову позицію висловила колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у рішенні від 16 січня 2012 року у справі № 6-57цс11.
Таким чином, відповідачі без поважних причин понад не проживають в квартирі, що розташована за адресоюАДРЕСА_1, де право власності належить позивачу на підставі дубліката свідоцтва про право власності від 05 травня 2015 року (на 1/4 частину квартири) та дублікату договору купівлі-продажу від 23 липня 2015 року (на 3/4 частини квартири).
З урахуванням викладеного суд дійшов до висновку, що вимоги позивача про визнання відповідачей таким, що втратили право користування житловим приміщенням за указаною адресою, підлягають задоволенню.
На підставі викладеного, керуючись ст. 4, 12, 13, 76-81, 89, 141, 263-265, 280 ЦПК України, суд, -
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, законним представником якого є ОСОБА_2, треті особи: департамент адміністративних послуг і дозвільних процедур Дніпровської міської ради, управління-служба у справах дітей Соборної районної у місті Дніпрі ради про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням - задовольнити.
Визнати ОСОБА_2 (ІНФОРМАЦІЯ_1) та ОСОБА_3 (ІНФОРМАЦІЯ_2), законним представником якого є ОСОБА_2 такими, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.
Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Відповідач має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд, якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Заочне рішення суду може бути оскаржене позивачем протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення шляхом подання апеляційної скарги до Дніпровського апеляційного суду через Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська.
Суддя С.С. Федоріщев