10 жовтня 2018 року
м. Київ
справа № 500/47/15-ц
провадження № 61-8494св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - судді Стрільчука В. А.,
суддів: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Кузнєцова В. О., Ступак О. В., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4,
відповідачі: ОСОБА_5, ОСОБА_6,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_7, ОСОБА_8, орган опіки та піклування виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради Одеської області,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 3 лютого 2016 року, ухвалене у складі судді Пепеляшкова С. М., та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 17 травня 2016 року, постановлену колегією у складі суддів: Сєвєрової Є. С., Процик М. В., Дрішлюка А. І.,
У січні 2015 року ОСОБА_4 звернувся з позовом, уточненим у вересні 2015 року, до ОСОБА_5 і ОСОБА_6, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_7, ОСОБА_8, орган опіки та піклування виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради Одеської області, про встановлення факту проживання чоловіка і жінки однією сім'єю без шлюбу і визнання права власності.
В обґрунтування позову зазначив, що з 2005 року мав особисті стосунки, притаманні подружжю, з ОСОБА_5, а з 2010 року вони почали постійно проживати разом однією сім'єю.
Вказує, що у 2010 році вони домовилися з ОСОБА_7 про будівництво нею за їх кошти будинку на земельній ділянці, яка належать ОСОБА_6 Всього протягом року з метою фінансування будівництва він і ОСОБА_5 передали ОСОБА_7 38 000 доларів США, які є їх спільними коштами.
Позивач зазначає, що у 2011 році він, ОСОБА_5 і двоє її неповнолітніх дітей почали проживати у новозбудованому будинку по АДРЕСА_1.
У 2013 році їх взаємовідносини з відповідачем погіршилися і вона звернулася до нього з вимогою про виселення із будинку, мотивуючи це тим, що відокремлена частина будинку, в якому вони проживають, що складає 31/100 частки, є її особистою власністю, оскільки ця частка набута нею за договором дарування від 18 липня 2013 року.
Посилаючись на те, що спірний будинок збудовано за рахунок їх спільних з ОСОБА_5 коштів у період проживання однією сім'єю без шлюбу, ОСОБА_4 просив встановити факт спільного проживання з ОСОБА_5 з 14 січня 2011 року і визнати за ним право власності на 31/200 частки будинку по АДРЕСА_1.
Рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 3 лютого 2016 року ОСОБА_4 у задоволені позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з недоведеності факту спільного проживання сторін однією сім'єю без шлюбу, тобто їх пов'язаності спільним побутом і наявності у них взаємних прав і обов'язків. Оскільки 31/100 частки будинку ОСОБА_5 набула у власність за договором дарування, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав вважати дане майно спільним майном сторін і визнати за позивачем право власності на нього відповідно до статті 74 СК України.
Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 17 травня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено, рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 3 лютого 2016 року залишено без змін.
Відхиляючи апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції про недоведеність позовних вимог, оскільки вважав, що до таких висновків суд першої інстанції дійшов на підставі всебічного і повного з'ясування обставин справи.
У липні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій просить рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 3 лютого 2016 року і ухвалу апеляційного суду Одеської області від 17 травня 2016 року скасувати та ухвалити у справі нове рішення про задоволення позовних вимог.
Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з порушення норм процесуального права і неправильним застосуванням норм матеріального права.
Заявник зазначає, що суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки показам свідків, допитаних судом першої інстанції, які підтвердили факт його проживання однією сім'єю без шлюбу з ОСОБА_5 з 2011 року, спільне будівництво будинку, виконання у ньому ремонтних і оздоблювальних робіт.
Посилався на те, що судами помилково не застосовано до спірних правовідносин статтю 74 СК України, яка визначає, що майно, набуте за час спільного проживання чоловіком і жінкою, які проживають однією сім'єю без шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності.
Вказав на допущені судом апеляційної інстанції порушення процесуального законодавства, які полягають у тому, що суд безпосередньо в судовому засіданні не заслухав звукозапис засідання суду першої інстанції, в ході якого допитано свідків.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 12 вересня 2016 відкрито касаційне провадження у справі.
У жовтні 2016 року ОСОБА_5 подала заперечення на касаційну скаргу, у яких послалася на безпідставність її доводів. Зазначила, що однією сім'єю без шлюбу у розумінні положень СК України з ОСОБА_4 вона ніколи не проживала, спільним побутом з ним не була пов'язана, вони завжди мали роздільний бюджет і не мали взаємних прав і обов'язків. Вказала, що спірна частка будинку набута нею у власність на підставі договору дарування, тому є її особистим майном. Вважає, що допитані за клопотанням позивача свідки достовірно підтвердили лише наявність у них особистих стосунків у певний період, проте не підтвердили факт їх постійного спільного проживання, ведення спільного господарства і наявність взаємних прав та обов'язків.
Також у жовтні 2016 року ОСОБА_6 подала заперечення на касаційну скаргу, у яких послалася на безпідставність її доводів. Зазначила, що жодних правовідносин з ОСОБА_4 не мала, будь-які його майнові права вона не порушувала.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 22 грудня 2016 року справу призначено до судового розгляду.
Відповідно до пункту 6 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діяв в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.
15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.
Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 18 липня 2013 року ОСОБА_6 подарувала ОСОБА_8 32/100 часток будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1, ОСОБА_7 - 37/100 часток цього будинку, а ОСОБА_5 - 31/100 частку будинку.
Будівництво даного будинку здійснювала ОСОБА_6; докази участі ОСОБА_4 у будівництві відсутні, існування домовленостей щодо здійснення будівництва їх спільними зусиллями не підтверджено.
Оцінивши подані ОСОБА_4 квитанції і видаткові накладні щодо придбання будівельних матеріалів, суди попередніх інстанцій встановили, що у більшості документів не зазначено отримувача товару, його адресу, а також відсутній підпис про отримання, тому ці документи не підтверджують купівлю ОСОБА_4 будівельних матеріалів для будівництва спірного будинку.
Судами також встановлено, що у період з 2011 по 2013 роки ОСОБА_4 і ОСОБА_5 мали особисті відносини.
Оцінивши покази свідків ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, суд першої інстанції встановив, що їх покази достовірно не підтверджують, що у період з 2011 року ОСОБА_4 і ОСОБА_5 вели спільне господарство, були пов'язані побутом, мали спільний бюджет і взаємні права та обов'язки, тобто проживали однією сім'єю без шлюбу.
Відповідно до статті 256 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій, суд розглядає справи про встановлення фактів, які мають юридичне значення, зокрема, факти проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу.
У судовому порядку підлягають встановленню факти, які породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян.
Стаття 3 СК України визначає, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Оскільки ОСОБА_4 не доведено, що у період з 2011 року він і ОСОБА_5 були пов'язані спільним побутом, вели спільне господарство і мали взаємні права та обов'язки, тобто проживали однією сім'єю без шлюбу, суди попередніх інстанції обґрунтовано відмовили у встановленні цього факту.
Якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу (стаття 74 СК України).
Згідно з положеннями статті 57 СК України майно, набуте чоловіком і жінкою, які проживають однією сім'єю без шлюбу, за час спільного проживання, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування, є їх особистою приватною власністю.
Встановивши, що ОСОБА_5 набула у власність спірну 31/100 частку будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 за договором дарування, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав вважати вказане майно спільною сумісною власністю ОСОБА_5 і ОСОБА_4
Доводи заявника про те, що факт його з ОСОБА_5 проживання однією сім'єю без шлюбу підтверджується показами свідків, відхиляються касаційним судом, оскільки суд першої інстанції оцінив покази свідків і дійшов висновку, що свідки достовірно не підтвердили ведення ОСОБА_4 і ОСОБА_5 з 2011 року спільного господарства, пов'язаність побутом, наявність у них спільного бюджету і взаємних прав та обов'язків.
Фактично доводи касаційної скарги у цій частині зводяться до переоціни доказів і встановлення на їх підставі нових обставин, що відповідно до статті 400 ЦПК України не відноситься до повноважень касаційного суду під час касаційного перегляду справи.
Твердження заявника про те, що суд апеляційної інстанції не заслухав в судовому засіданні покази свідків, допитаних під час розгляду справи у суді першої інстанції, не свідчить про порушення цивільного процесуального законодавства, оскільки заявник відповідного клопотання про прослуховування звукозапису судового засідання не заявляв. Зі змісту судового рішення суду апеляційної інстанції встановлено, що апеляційний суд надав оцінку доводам апеляційної скарги про те, що покази свідків підтверджують обґрунтованість позовних вимог, проте, оскільки спірне майно набуте відповідачем за договором дарування і є її особистою приватною власністю, суд дійшов висновку, що надані свідками покази не мають правового значення для вирішення справи.
Твердження заявника про безпідставне незастосування судами попередніх інстанцій статті 74 СК України до спірних правовідносин помилкове, так як суди, встановивши, що спірна 31/100 частка будинку набута ОСОБА_5 за договором дарування, дійшли обґрунтованого висновку про те, що дана норма на правовідносини не поширюється.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень (рішення у справі Проніна проти України).
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 410 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій без змін.
Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 3 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 17 травня 2016 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийВ. А. Стрільчук
Судді: С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов О. В. Ступак Г. І. Усик