Постанова
Іменем України
27 грудня 2018 року
місто Київ
справа № 381/269/16-ц
провадження № 61-28096св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПРИВАТБАНК»,
відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4, ОСОБА_5 на рішення Апеляційного суду Київської області від 27 квітня 2017 року у складі колегії суддів: Журби С. О., Коцюрби О. П., Таргоній Д. О. та касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПРИВАТБАНК» на рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 14 вересня 2016 року у складі судді Соловей Г. В. та рішення Апеляційного суду Київської області від 27 квітня 2017 року у складі колегії суддів: Журби С. О., Коцюрби О. П., Таргоній Д. О.,
У липні 2016 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПРИВАТБАНК» (далі - ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», банк) звернулося до суду із позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості у розмірі 36 259, 66 дол. США, що за курсом НБУ становило 851 376, 84 грн за кредитним договором від 28 серпня 2008 року №KIF0GK00833601.
Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що 28 серпня 2008 року між Закритим акціонерним товариством Комерційний банк «ПРИВАТБАНК»
(далі - ЗАТ КБ «ПРИВАТБАНК»), правонаступником якого є ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», та ОСОБА_4 укладено кредитний договір №KIF0GK00833601, відповідно до умов якого позичальник отримала кредит у розмірі 44 404, 00 дол. США, з яких 37 000, 00 дол. США - на придбання двокімнатної квартири та 7 404, 00 дол. США - на сплату страхових платежів, строком до 27 серпня 2027 року зі сплатою відсотків за його користування у розмірі 0, 84 % річних на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом.
28 серпня 2008 року між ЗАТ КБ «ПРИВАТБАНК» та ОСОБА_5 укладено договір поруки № KIF0GK00833601/1, відповідно до умов якого поручитель поручився перед кредитором за належне виконання ОСОБА_4 зобов'язання, що випливають із кредитного договору. Відповідачі свої зобов'язання належним чином не виконували, чергові платежі не сплачували, у зв'язку з чим станом на 18 грудня 2015 року заборгованість за кредитом становила 36 259, 66 дол. США, що за курсом НБУ склало 851 376, 84 грн, яка складається з: 31 565, 43 дол. США - заборгованості за кредитом, 2 487, 14 дол. США - заборгованості за процентами за користування кредитом, 237, 96 дол. США - заборгованості за комісією за користування кредитом, 232, 34 дол. США - пені за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором, а також штрафи відповідно до договору: 10, 65 дол. США - штраф (фіксована частина), 1 726, 14 дол. США - штраф (процентна складова).
У березні 2016 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 звернулися до суду із зустрічним позовом до ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» про визнання недійсними кредитного договору від 28 серпня 2007 року № KIF0GK00833601 та договору поруки від 28 серпня 2007 року № KIF0GK00833601/1.
Вимоги зустрічного позову обґрунтовувались тим, що умовами кредитного договору від 10 жовтня 2007 року порушено законні права та інтереси відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_5, оскільки укладений кредитний договір за своїм змістом і текстом не відповідає законодавству України, інтересам та волі позичальника та поручителя. Посилаючись на статті 11, 19 Закону України «Про захист прав споживачів» та на Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджені Постановою Правління Національного банку України 10 травня 2007 року № 168, наголошували, що умови кредитного договору є несправедливими і суперечать принципу добросовісності, оскільки банк при укладанні договору ввів їх в оману щодо істотних умов кредитного договору.
Ухвалою Фастівського міськрайонного суду Київської області від 07 квітня 2016 року зазначені позови об'єднано в одне провадження.
Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 14 вересня 2016 року відмовлено у задоволенні первісного позову
ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», зустрічний позов ОСОБА_4 та ОСОБА_5 В задоволено; визнано кредитний договір від 28 серпня 2007 року № KIF0GK00833601 недійсним; визнано договір поруки
від 28 серпня 2007 року № KIF0GK00833601/1 недійсним. Стягнуто з ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» на користь ОСОБА_4 грошові кошти в сумі 299 545, 16 грн та витрати за проведення судової експертизи в розмірі 3 000, 00 грн.
Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що при укладенні договору банком позичальнику не надана уся передбачена статтею 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та Правилами надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затвердженими постановою Правління НБУ від 10 травня 2007 року № 168, інформація, що свідчить про недійсність такого договору.
Іншою підставою для визнання недійсним кредитного договору суд зазначив той факт, що під час виконання його умов банк в односторонньому порядку підвищив відсоткову ставку за користування кредитними коштами, що суперечить умовам договору та вимогам закону. Також як підставу для недійсності кредитного договору суд визначив встановлені договором обмеження для позичальника у вільному виборі страхової компанії, що оцінене як порушення положень статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». На підставі наведеного, суд першої інстанції прийшов висновку про обґрунтованість вимоги про визнання кредитного договору недійсним. Оскільки недійсним є основне зобов'язання, недійсним є й правочин щодо його забезпечення, відтак суд задовольнив вимогу про визнання недійсним й договору поруки. Оскільки недійсний правочин не породжує правових наслідків, суд першої інстанції відмовив у задоволенні первісного позову банку.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 27 квітня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні первісного та зустрічного позовів.
Рішення апеляційного суду обґрунтовувалось тим, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що відповідно до положень зазначеного закону, у разі ненадання інформації, наведеної у статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», суб'єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону, які передбачають право потерпілого на відшкодування збитків, спричинених йому ненаданням такої інформації, проте не передбачають правового наслідку у формі визнання з цих підстав договору недійсним. За таких умов висновки суду в цій частині не відповідають вимогам закону.
Підставою для визнання недійсним кредитного договору також не є посилання суду на односторонню зміну банком розміру відсоткової ставки, оскільки ця обставина може стосуватися лише виконання договору, однак не може обґрунтовувати дійсність або недійсність самого правочину.
Обґрунтуванням недійсності кредитного договору не може слугувати й порядок вибору страховика, оскільки обмеження свободи страхувальника з цього приводу може бути підставою для оспорювання договору страхування, а не кредитного договору. На переконання апеляційного суду, висновки суду першої інстанції про обґрунтованість посилань ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на недійсність оспорюваних кредитного договору та договору поруки не відповідають положенням закону та матеріалам справи, відтак такий позов задоволенню не підлягає.
Апеляційний суд вважав, що позов банку про стягнення заборгованості за кредитом також не підлягає задоволенню, однак з інших, не врахованих судом першої інстанції, підстав. Надані позивачем до суду розрахунки заборгованості не відповідають вимогам укладеного кредитного договору та закону, що встановлено висновками експерта від 12 серпня 2016 року №№ 1377, 1378 за результатами проведення у справі судової економічної експертизи. Інших розрахунків заборгованості за кредитом, які б відповідали умовам договору та положенням закону, позивачем до суду не надано. З урахуванням наведеного, апеляційний суд дійшов висновку, що банком не обґрунтовано належним чином та не доведено позовних вимог, а отже вони не підлягають задоволенню.
ОСОБА_4 та ОСОБА_5, не погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції, звернулися до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій просили скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга ОСОБА_4 та ОСОБА_5 обґрунтовувалась тим, що за змістом частини шостої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» тільки у випадку, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним в цілому. Апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази та внаслідок неправильного застосування норм матеріального права скасував рішення суду першої інстанції, яке відповідало вимогам законності та обґрунтованості.
Банк також, не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення первісного позову, звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій просив скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в наведеній частині, справу в цій частині направити на новий судовий розгляд.
На обґрунтування вимог касаційної скарги заявник зазначив, що суд не надав йому можливості надати скорегований розрахунок заборгованості, суд не роз'яснив право надання додаткових доказів та не попередив про наслідки невчинення таких процесуальних дій. На переконання заявника, відмовляючи у задоволенні позову, суд тим самим повністю позбавив банк, як кредитора, права на захист своїх порушених прав.
Відзиви на касаційні скарги не надходили.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 червня 2017 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 та ОСОБА_5 та витребувано з Фастівського міськрайонного суду Київської області зазначену цивільну справу.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК».
15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у травні 2018 року.
За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Згідно зі статтею 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах доводів касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
За правилом частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-ІV, далі - ЦПК України 2004 року) рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення апеляційного суду відповідає вимогам законності та обґрунтованості, визначеним у статті 213 ЦПК України 2004 року, а касаційні скарги не підлягають задоволенню.
За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Обставини справи
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 28 серпня 2007 року між ЗАТ КБ «ПРИВАТБАНК», правонаступником якого є
ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», та ОСОБА_4 укладено кредитний договір № KIF0GK00833601, відповідно до умов якого ОСОБА_4 отримала кредит у розмірі 37 000, 00 дол. США на придбання двокімнатної квартири, а також у розмірі 7 404, 00 дол. США на сплату страхових платежів на термін до 27 серпня 2027 року зі сплатою відсотків за його користування у розмірі 0, 84 % річних на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом.
Відповідно до умов договору, погашення заборгованості здійснюється щомісяця, у випадку порушення зобов'язань за кредитним договором, позичальник сплачує відсотки за користування кредитом у подвійному розмірі на місяць, нараховані від суми непогашеної в строк заборгованості за кредитом.
Відповідно до пункту 7.1 кредитного договору (Особливі умови), кредит надається позичальнику на наступні цілі: придбання двокімнатної квартири, за адресою: АДРЕСА_1, а також з метою оплати страхових платежів згідно з договором страхування заставного майна (квартири).
З метою забезпечення виконання зобов'язання ОСОБА_4 за договором № KIF0GK00833601 між ЗАТ КБ «ПРИВАТБАНК» та ОСОБА_5 укладено договір поруки від 28 серпня 2007 року № KIF0GK00833601/1, відповідно до умов якого поручитель відповідає перед кредитором за виконання обов'язків за кредитним договором у тому ж розмірі, що і боржник, включаючи сплату кредиту, відсотків за користування кредитом, комісій, винагород, штрафів, пені та інших платежів, відшкодування збитків, що обумовлено у пункті 2 зазначеного договору поруки.
Згідно з розрахунком позивача станом на 18 грудня 2015 року відповідачі мають прострочену заборгованість в розмірі 36 259, 66 дол. США, що відповідно до службового розпорядження НБУ від 18 грудня 2015 року (за курсом 23, 48 гривень за долар США) складало 851 376, 84 грн, яка складається з: 31 565, 43 дол. США - заборгованості за кредитом, 2 487, 14 дол. США - заборгованості за процентами за користування кредитом, 237, 96 дол. США - заборгованості за комісією за користування кредитом, 232, 34 дол. США - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором, а також штрафи відповідно до договору: 10, 65 дол. США - штраф (фіксована частина), 1 726, 14 дол. США - штраф (процентна складова).
Ухвалою Фастівського міськрайонного суду Київської області від 20 липня 2016 року призначено судово-економічну експертизу, за результатами проведення якої 25 серпня 2016 року до суду надано висновок експерта від 12 серпня 2016 року № 1377,1378 судово-економічної експертизи.
Згідно з наведеним висновком експерта, розрахунок заборгованості ОСОБА_4 за кредитним договором від 28 серпня 2007 року № KIF0GK00833601 в сумі 36 259, 66 дол. США, здійснений ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» станом на 18 грудня 2015 року, не відповідає умовам кредитного договору та вимогам чинного законодавства, зокрема:
- ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» необґрунтовано підвищено процентну ставку з 28 жовтня 2008 року до 13, 2 % річних без дотримання письмової форми щодо оформлення змін до кредитного договору про нову процентну ставку за користування кредитом;
- у зв'язку з необґрунтованим підвищенням процентної ставки прострочена заборгованість позичальника, обрахована банком в розрахунку до позовної заяви, не підтверджується, так як не відповідає умовам кредитного договору;
- кредитний договір не містить методику розрахунку ануїтетного платежу, методики, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов'язаних з конвертацією валют платежу у валюту зобов'язання під час погашення заборгованості за кредитом та процентами за користування ним;
- графік погашення платежів не складено, а кредитний договір не містить інформацію про сукупну вартість кредиту.
Норми права, що регулюють спірні правовідносини
Зобов'язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема із договорів.
За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).
За статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Визначення поняття «зобов'язання» міститься у частині першій статті 509 ЦК України.
Відповідно до цієї норми зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін).
Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно з частиною другою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції Закону, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про кредитні умови, зокрема: мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; форми його забезпечення; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; тип відсоткової ставки; суму, на яку кредит може бути виданий; орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); строк, на який кредит може бути одержаний; варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; можливість дострокового повернення кредиту та його умови; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; переваги та недоліки пропонованих схем кредитування. У разі ненадання зазначеної інформації суб'єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону.
За змістом частини п'ятої статті 11, статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції Закону України від 01 грудня 2005 року № 3161-IV, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім процентної ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким із моменту укладення договору. Положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення є несправедливими і це є підставою для визнання таких положень договору недійсними.
Під час застосування положення статті 18 названого Закону до спірних правовідносин для судів є обов'язковою правова позиція, викладена Верховним Судом України у справі № 6-40цс13, згідно із якою визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 цього Закону - умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Аналізуючи норму статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві. Застосовуючи цю норму, суди зазначених положень не врахували та не зазначили, на підставі яких ознак, визначених у частини другої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», кваліфікували умови договору несправедливими, і чи тягне несправедливість цих умов недійсність договору в цілому. Неправильне застосування норм матеріального права призвело до ухвалення касаційним судом у справі, яка переглядається, незаконного судового рішення.
Згідно зі статтею 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Апеляційним судом встановлено, що оспорюваний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх його істотних умов; позивач на момент укладання договору не заявляла додаткових вимог щодо умов договору та в подальшому виконувала їх, договір містить повну інформацію щодо умов кредитування: про строк кредитування, процентну ставку за користування кредитом, строки сплати платежів, мету, для реалізації якої споживчий кредит може бути витрачений, а також права та обов'язки сторін, порядок розрахунків, відповідальність за порушення зобов'язань; тривалий час позивачем виконувались умови договору.
За змістом статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає: 1) вчинення дій, що кваліфікуються законодавством як прояв недобросовісної конкуренції; 2) будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.
Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.
Після укладення договору між сторонами виникають зобов'язальні правовідносини.
Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд не врахував, що пунктом 7.1 договору кредиту передбачено сплату винагороди за надання фінансового інструменту. Такі умови кредитного договору є несправедливими відповідно до правил частини п'ятої статті 11, частин першої-п'ятої та сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», що є підставою для визнання такого положення недійсним. Проте, враховуючи, що відповідачем було заявлено клопотання про застосування наслідків пропуску строку позовної давності, вимоги зустрічного позову про визнання кредитного договору недійсним у наведеній частині також не підлягають задоволенню.
Проте, зазначені недоліки рішення суду апеляційної інстанції на впливають на правильність правового результату ухваленого у справі рішення.
Щодо розподілу між сторонами тягаря доведення під час вирішення спору
Відповідно до змісту статті 230 ЦК України у контексті та взаємозв'язку зі статтею 10 ЦПК України 2004 року наявність умислу в діях банку, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.
Обравши способом захисту своїх прав визнання кредитного договору недійсним з підстав, передбачених статтею 230 ЦК України та статтями 11, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), позивач відповідно до положення частини третьої статті 10 ЦПК України 2004 року зобов'язаний довести правову та фактичну підстави своїх позовних вимог.
Апеляційний суд, встановивши, що оспорюваний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли домовленості з усіх його істотних умов, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним й відповідало їхній внутрішній волі; ОСОБА_4 на момент укладення договору не заявляла додаткових вимог щодо умов зазначеного договору та в подальшому виконувала його умови, чим фактично визнала умови договору, правильно застосував положення статей 203, 215 ЦК України та статей 11, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції Закону, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання оспорюваних договорів недійсними.
Верховний Суд відхиляє доводи ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про те, що апеляційний суд не надав належної оцінки доказам, наявним у матеріалах справи, зокрема висновку експерта за результатами проведення судово-економічної експертизи від 12 серпня 2016 року № 1377, 1378, оскільки апеляційний суд оцінив докази відповідно до частини першої статті 212 ЦПК України 2004 року за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги позову, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, апеляційний суд свої процесуальні дії належним чином обґрунтував, врахувавши при цьому, що доказування не може ґрунтуватися виключно на припущеннях. Оцінка доказів у справі відповідно до статті 400 ЦПК України перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваних судових рішень.
Апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог банку про стягнення кредитної заборгованості, адже висновком експерта від 12 серпня 2016 року № 1377, 1378 встановлено, що наданий позивачем розрахунок заборгованості не відповідає вимогам укладеного кредитного договору та закону, тобто банк не довів обґрунтованості пред'явлених вимог.
Наведені висновки апеляційного суду також відповідають правилам частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин згідно із Законом України від 01 грудня 2005 року № 3161-IV), зокрема у договорі про надання споживчого кредиту може зазначатися, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися залежно від зміни облікової ставки НБУ або в інших випадках. Про зміну відсоткової ставки за споживчим кредитом споживач повідомляється кредитодавцем письмово протягом семи календарних днів із дати її зміни. Без такого повідомлення будь-яка зміна відсоткової ставки є недійсною.
Позивач не довів, що банк дотримався вимог щодо збільшення відсоткової ставки, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про недоведеність розміру позовних вимог, що здійснений у тому числі за підвищеними відсотковими ставками.
Верховний Суд відхиляє доводи банку, наведені у його касаційній скарзі про те, що суд не надав йому можливості надати скорегований розрахунок заборгованості, суд не роз'яснив право надання додаткових доказів та не попередив про наслідки невчинення таких процесуальних дій, оскільки суд роз'яснював сторонам їх процесуальні права та обов'язки, при цьому банк є професійним учасником ринку надання банківських послуг та має бути обачним і розсудливим у ведені своїх справ.
Звертаючись до суду з відповідним позовом кожна особа має вчиняти таку дію виважено та розсудливо, оцінюючи власні правові перспективи, виходячи з реалізації таких принципів цивільного судочинства як принципів диспозитивності та змагальності цивільного процесу, надавши суду усі необхідні та достатні докази на обґрунтування власної правової позиції.
Верховний Суд встановив, що оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційні скарги необхідно залишити без задоволення, а рішення апеляційного суду без змін.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційні скарги Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПРИВАТБАНК», ОСОБА_4 та ОСОБА_5 залишити без задоволення.
Рішення Апеляційного суду Київської області від 27 квітня 2017 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді С. О. Погрібний
О. В. Ступак
Г. І. Усик