Постанова
Іменем України
18 грудня 2018 року
м. Київ
справа № 654/1790/16-ц
провадження № 61-18238св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого -Стрільчука В. А.,
суддів:Кузнєцова В. О., Ступак О. В. (суддя-доповідач),Погрібного С. О., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_6,
відповідачі: ОСОБА_7, ОСОБА_8,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_7 - ОСОБА_9 на рішення Голопристанського районного суду Херсонської області від 05 грудня 2016 року у складі судді Францішко Ю. В. та рішення Апеляційного суду Херсонської області від 13 лютого 2017 року у складі колегії суддів: Вейтас І. В., Радченка С. В., Склярської І. В.,
У травні 2016 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_7, ОСОБА_8 про визнання договору купівлі-продажу автомобіля недійсним.
Позов обґрунтовано тим, що під час шлюбу з ОСОБА_7 придбано автомобіль «Mercedes-Benz», 2007 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1. 19 червня 2015 року вказаний автомобіль ОСОБА_7 зняв з обліку та переоформив на ОСОБА_8 Вказуючи на те, що вона не давала дозвіл на реалізацію автомобіля, позивач просила суд визнати недійсним договір купівлі-продажу автомобіля «Mercedes-Benz», 2007 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1.
Рішенням Голопристанського районного суду Херсонської області від 05 грудня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_6 задоволено. Визнано договір купівлі-продажу автомобіля «Mercedes-Benz Sprinter» 313 CDI, фургон малотоннажний В, 2007 року випуску, придбаного 10 квітня 2012 року, державний номерний знак НОМЕР_1, знятого з обліку та переоформленого 19 червня 2015 року на ОСОБА_8, без згоди дружини ОСОБА_6, недійсним.
Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції виходив із того, що відчуження спірного автомобіля, який є спільним сумісним майном подружжя, відбулося без згоди другого з подружжя, що є порушенням вимог статті 65 СК України та підставою для визнання такого договору недійсним.
Рішенням Апеляційного суду Херсонської області від 13 лютого 2017 року рішення Голопристанського районного суду Херсонської області від 05 грудня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 відмовлено.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення у справі, апеляційний суд виходив із того, що позивачем не доведено, а судом першої інстанції не встановлено, що ОСОБА_7, укладаючи договір щодо спільного майна, та ОСОБА_8 діяли недобросовісно, зокрема, що ОСОБА_8 знав, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і, що ОСОБА_7 не отримав згоди на це другого з подружжя.
У березні 2017 року представник ОСОБА_7 - ОСОБА_9 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Голопристанського районного суду Херсонської області від 05 грудня 2016 року та рішення Апеляційного суду Херсонської області від 13 лютого 2017 року, в якій просить скасувати зазначені судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосування норм матеріального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не враховано те, що позивачем обраний неналежний спосіб захисту, оскільки визнання недійсним договору купівлі-продажу спірного автомобіля за таким складом відповідачів не поновлює її право на спірне майно, заявлені вимоги не можуть бути вирішені окремо від вирішення питання правомірності володіння спірним майном добросовісним набувачем, та у задоволенні позовних вимог необхідно відмовити; висновки, які зроблені судами обох інстанцій про те, що спірний автомобіль є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, без перевірки джерела його набуття, наявності фактичної згоди іншого члена подружжя, використання отриманих коштів в інтересах сім'ї (набуття за отримані кошти іншого транспортного засобу, який на цей час використовується позивачем) є передчасним.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 травня 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 04 вересня 2017 року справу призначено до судового розгляду.
15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У травні 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначену справу передано до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 26 вересня 2018 року зупинено провадження у справі до розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 372/504/17.
03 грудня 2018 року у Єдиному державному реєстрі судових рішень оприлюднено постанову Великої палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.
Ухвалою Верховного Суду від 18 грудня 2018 року поновлено касаційне провадження у справі.
Станом на час розгляду справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надходило відзивів на касаційну скаргу.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.
Судом встановлено, що 22 жовтня 1994 року ОСОБА_6 та ОСОБА_7 зареєстрували шлюб.
Під час перебування у шлюбі сторони придбали автомобіль «Mercedes-Benz Sprinter» 313CDI, фургон малотоннажний В, 2007 року випуску, який 10 квітня 2012 року був зареєстрований на ОСОБА_7
Згідно з інформацією, наданою Територіальним сервісним центром № 6544 регіонального сервісного центру в Херсонській області, спірний автомобіль перереєстровано на ОСОБА_8 на підставі довідки-рахунку від 19 червня 2015 року.
05 липня 2017 року спірний автомобіль зареєстрований за ОСОБА_10, на підставі договору купівлі-продажу від 05 липня 2016 року № 3756/07/6541/2016.
Рішенням Голопристанського районного суду Херсонської області від 30 липня 2015 року шлюб між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 розірвано.
Звертаючись до суду із позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля, ОСОБА_6 вказувала на те, що вказаний автомобіль відчужений відповідачем без її згоди.
Відмовляючи у задоволенні позову та скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із відсутності достатніх правових підстав вважати такий договір недійним.
Оскаржуючи в касаційному порядку рішення судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач вказував на те, що позивачем неправильно обрано спосіб захисту своїх прав, оскільки він є неефективним, а також судом безпідставно встановлено, що спірний автомобіль є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звертатися до суду за захистом свої порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Із урахуванням цих норм, право на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду, органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси осіб або державні та суспільні інтереси.
Отже, при розгляді спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого - вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визначається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.
Крім того, Європейський суд з прав людини в своїй практиці, а саме: у рішенні від 13 травня 1980 року в справі «Артіко проти Італії» (п. 35), визначає, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.
З урахуванням викладеного, Верховний Суд приходить до висновку про відсутність порушених прав ОСОБА_7 оскаржуваними судовими рішеннями, оскільки рішенням суду апеляційної інстанції у задоволенні позову ОСОБА_6 відмовлено.
При цьому безпідставним є твердження заявника про те, що позивачем неправильно обраний спосіб захисту свої прав, оскільки спосіб захисту свої порушених, невизнаних чи оспорюваних прав є виключно правом позивача, який звертається до суду із матеріально-правовою вимогою. Виступаючи процесуальною формою права на позов, право на пред'явлення позову шляхом обрання конкретного способу захисту користується певною самостійністю. Це виявляється в тому, що процесуальний порядок реалізації права на позов та обрання саме позивачем способу захисту своїх прав, виступає як особливий вид діяльності, яка регулюється цивільним процесуальним законом, що надає позивачу особливі процесуальні права і обов'язки, які забезпечують можливість вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який позивач вважає прийнятним, та в залежності від вимог матеріального та процесуального права отримати відповідне судове рішення.
Отже, з урахуванням того, що у задоволенні позову ОСОБА_6 відмовлено, Верховний Суд приходить до висновку про необґрунтованість вимог касаційної скарги, оскільки обраний позивачем спосіб захисту свої прав не впливає на обсяг права відповідача, з огляду на те, що рішенням суду апеляційної у задоволенні позову ОСОБА_6 відмовлено.
Інші доводи касаційної скарги щодо передчасності висновків судів щодо належності спірного автомобіля на праві спільної сумісної власності подружжю, є необґрунтованими, оскільки зводяться до переоцінки доказів, що згідно з частини першої статті 400 ЦПК України на стадії перегляду справи у касаційному порядку не передбачено.
При цьому Верховний Суд зазначає, що у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
Оскільки апеляційним судом обґрунтовано скасоване рішення суду першої інстанції, то відсутні підстави залишати останнє без змін згідно зі статтею 410 ЦПК України.
Керуючись статтями 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_7 - ОСОБА_9 залишити без задоволення.
Рішення Апеляційного суду Херсонської області від 13 лютого 2017 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. А. Стрільчук
Судді:В. О. Кузнєцов С. О. Погрібний О. В. Ступак Г. І. Усик