Справа № 159/1951/18 Головуючий у 1 інстанції: Логвинюк І.М.
Провадження № 22-ц/802/306/18 Категорія: 48 Доповідач: Карпук А. К.
26 грудня 2018 року місто Луцьк
Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Карпук А.К.
суддів - Бовчалюк З.А., Здрилюк О.І.,
секретар Концевич Я.О.,
з участю: позивача ОСОБА_2,
представника позивача ОСОБА_3,
відповідача ОСОБА_4,
представника відповідача ОСОБА_5
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про поділ спільного сумісного майна подружжя за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_4 на рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 04 жовтня 2018 року,-
встановив:
У квітні 2018 року позивач ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_4 про поділ спільного сумісного майна подружжя.
Позов обґрунтовано тим, що сторони з 07.03.2000 р. перебували у шлюбі, який був розірваний рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 29.09.2014 р. За час шлюбу у сторін народилось троє дітей: дочка ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, сини ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3 Під час шлюбу сторонами за договором купівлі - продажу від 25.08.2004 р. було придбано квартиру АДРЕСА_1. Зазначає, що добровільно провести поділ майна вони не можуть. Просив позов задовольнити та визнати за ним право власності на ? частину спірної квартири.
Рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 04 жовтня 2018 року позов задоволено.
Постановлено визнати за ОСОБА_2 право власності на ? частку у квартирі АДРЕСА_1.
Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 судові витрати у справі в розмірі грн. 37 коп.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції відповідач ОСОБА_4 подала апеляційну скаргу, у якій просить рішення суду скасувати та постановити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
В апеляційній скарзі відповідач вказує на помилковість висновків суду першої інстанції щодо дотримання позивачем строку позовної давності. Також ОСОБА_4 зазначає, що троє неповнолітніх дітей сторін проживають з нею, позивач вихованням дітей не займається, що відповідно до положень ст. 70 СК України є підставою для відступу від засад рівності часток подружжя.
У відзиві на апеляційну скаргу позивач ОСОБА_2 зазначає, що доводи апелянта безпідставні, оскільки припинення шлюбу не є свідченням порушення його майнового права на спірну квартиру.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких мотивів.
Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив із того, що спірна квартира є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, їх частки у цьому майні є рівними і підстав для відступу від засад рівності часток відповідачка не навела.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи та вимогах закону.
Судом першої інстанції встановлено, що з 07.03.2000 року по 29.09.2014 року ОСОБА_2 та ОСОБА_4 перебували в зареєстрованому шлюбі, у період якого у них народилися діти: дочка ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, сини ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3
У періодс шлюбу вони придбали квартиру АДРЕСА_1, що підтверджується договором купівлі-продажу квартири від 25.08.2004, посвідченим приватним нотаріусом Ковельського райнотокругу ОСОБА_1
Встановлено, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки придбана за час шлюбу за спільні кошти подружжя про, що зазначено у п. 5.8. договору купівлі-продажу.
У заяві, поданій 04.10.2018 року, відповідачка вказала, що з нею проживають спільні діти її та позивача, а тому відповідно до положень ч. 3 ст. 70 СК України, просила суд при поділі спірної кварти збільшити її частку до 3/4 частини квартири.
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно з положеннями статті 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до вимог статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
За змістом частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
Відповідно до роз'яснень, що містяться в абзаці третьому пункту 30 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» при вирішенні спору про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, суд згідно з частинами другою, третьою статті 70 СК України в окремих випадках може відступити від засади рівності часток подружжя, враховуючи обставини, що мають істотне значення для справи, а також інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх дітей (за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування). Під обставинами, що мають істотне значення для справи, потрібно розуміти не тільки випадки, коли один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї, але і випадки коли один із подружжя не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку чи доходу (частина перша статті 60 СК України).
Аналізуючи наведені вище норми, можна дійти висновку, що майно, яке набуте подружжям під час перебування у шлюбі, є об'єктом права спільної сумісної власності цього подружжя та у випадку вирішення питання про його розподіл підлягає поділу між сторонами у рівних частках.
Водночас за наявності обставин, передбачених частинами другою, третьою статті 70 СК України, які стосуються неналежного виконання одним із подружжя батьківських обов'язків та неналежного матеріальне забезпечення сім'ї, частку іншого з подружжя у такому майні може бути збільшено.
Обов'язок, передбачений статтях 12, 81 ЦПК України, щодо доведення обставин, які б вказували на наявність підстав, передбачених частинами другою, третьою статті 70 СК України, у такому випадку покладається на особу, яка ініціює питання про збільшення частки у спільному сумісному майні подружжя.
ОСОБА_4 не довела наявність обставин, передбачених частиною другою статті 70 СК України, для відступлення від засад рівності часток подружжя, що є її процесуальним обов'язком відповідно до положень статей 12, 81 ЦПК України, оскільки сам лише факт проживання з нею спільних дітей не може слугувати належним доказом наявності для відступу від засад рівності часток подружжя
Надані відповідачем суду докази (характеристика на позивача ОСОБА_2, довідки з навчальних закладів, а.с. 72-14) вказують лише на те, що останній пасивно відноситься до своєї участі у шкільному житті дітей, проте не підтверджують про ухилення батька від участі в утриманні дітей.
Таким чином, доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції помилково не застосовано до спірних правовідносин положення частин другої та третьої статті 70 СК України, є необґрунтованими.
Аргументи ОСОБА_4 про сплив строку позовної давності, є помилковими, оскільки сам по собі факт розірвання шлюбу не є свідчення порушення права власності одного з подружжя.
Такий висновок суду узгоджується з правовою позицією викладеною в постанові Верхового Суду України від 23.09.2015 року у справі №6-258цс15.
Інші доводи апеляційної скарги зводяться до суб"єктивної переоцінки відповідачем доказів у справі та висловлення необгрунтованої незгоди з висновками суду тому апеляційним судом відхиляються.
Суд першої інстанції, врахувавши те, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю та кожен з подружжя має рівні права володіння, встановивши відсутність підстав для відступу від начала рівності часток співвласників, дійшов обґрунтованого висновку про визнання за позивачем права власності 1/2 частини квартири.
На підставі наведеного колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, висновки суду є обґрунтованими, передбачених законом підстав для його скасування при апеляційному розгляді не встановлено, тому відповідно до ст. 375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Керуючись статтями 374, 375, 381, 382, 384 ЦПК України, суд, -
постановив:
Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 04 жовтня 2018 року в даній справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту даної постанови.
Головуючий
Судді: