Житомирський апеляційний суд
Справа №296/10601/16-ц Головуючий у 1-й інст. Галасюк Р. А.
Категорія 26 Доповідач Григорусь Н. Й.
26 грудня 2018 року
Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Григорусь Н.Й.
суддів Галацевич О.М., Микитюк О.Ю.
секретаря судового засідання Гайдамащук Т.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу № 296/10601/16-ц за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ВЕНДІНО-ЗАХІД» про визнання договору безпроцентної грошової позики недійсним,
за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «ВЕНДІНО-ЗАХІД» на заочне рішення Корольовського районного суду міста Житомира від 05 грудня 2017 року, яке ухвалено суддею Галасюком Р.А. у м. Житомирі,
У грудні 2016 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати договір безпроцентної грошової позики, укладений із ТОВ «ВЕНДІНО-ЗАХІД» 10 листопада 2014 року недійсним на підставі ст.ст. 229, 234 ЦК України.
Заочним рішенням Корольовського районного суду міста Житомира від 05 грудня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір безпроцентної грошової позики, укладений 10.11.2014 між ТОВ «ВЕНДІНО-ЗАХІД» та ОСОБА_1 з моменту укладання. Стягнуто з ТОВ «ВЕНДІНО-ЗАХІД» на користь ОСОБА_1 551,20 грн судового збору та 5 000,00 грн витрат на правову допомогу.
08 серпня 2018 року представник відповідача подав заяву про перегляд заочного рішення, у задоволенні якої ухвалою Корольовського районного суду міста Житомира від 29 жовтня 2018 року відмовлено.
В апеляційній скарзі, представник відповідача ТОВ «ВЕНДІНО-ЗАХІД», посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати заочне рішення та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити. Так, судом при винесенні рішення не враховано клопотання товариства про відкладення розгляду справи, яке подано у день судового засідання до канцелярії суду та не враховані їх заперечення проти позову. Зазначає, що при укладенні договору позики, сторонами дотримано вимог законодавства, що підтверджується наявними в матеріалах справи документами, а саме договором позики, розпискою, видатковим касовим ордером про отримання позивачем коштів. Вказані документи ОСОБА_1 не оскаржені. Повноваження ОСОБА_2 на укладення договору позики підтверджуються матеріалами справи. Посилання позивача на неотримання ним грошових коштів і небажанні підписувати вказаний договір позики є необґрунтованими та недоведеними. Тому, рішення суду є безпідставним та не ґрунтується на доказах.
До суду надійшов відзив представника позивача ОСОБА_3 на апеляційну скаргу, в якому зазначено, що договір позики є фіктивним, оскільки укладений сторонами в забезпечення від можливих фінансових зловживань працівника на робочому місці. Фактично кошти не видавались, а після звільнення ОСОБА_1 почали надходити вимоги про повернення коштів. Договір позики мав бути підписаний директором товариства, а саме ОСОБА_4, а не директором Вінницької філії ТОВ «ВЕНДІНО-ЗАХІД» ОСОБА_2 Підписання вказаного договору не відповідало внутрішній волі позивача. Представник вказує, що з моменту укладення договору 10 листопада 2014 року до дати повернення позики 10 листопада 2015 року товариство, як податковий агент, мало б сплатити ПДФО працівника ОСОБА_1 за всю неповернену суму, цього зроблено не було. Заочне рішення було обґрунтовано винесено за відсутності представника відповідача, оскільки про дату слухання справи останній був повідомлений належним чином, у клопотанні про відкладення справи доказів поважності причини неявки суду не надав. Враховуючи викладене, рішення суду першої інстанції вважає законним та обґрунтованим, а апеляційну скаргу - такою, що не підлягає задоволенню.
В судовому засіданні представник відповідача підтримав апеляційну скаргу на доводах, викладених в ній.
Представник позивача заперечив проти доводів апеляційної скарги, просив відмовити у її задоволенні, а рішення Корольовського районного суду міста Житомира залишити без змін, оскільки воно є законним, обґрунтованим та прийнятим у повній відповідності з нормами матеріального та процесуального права.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд доходить наступного висновку.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 уклав договір позики під впливом психічного тиску, без вільного волевиявлення та всупереч внутрішній волі.
Апеляційний суд не погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Статтею 627 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладені договору, виборі контрагента та визначені умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ч. 1 ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобові повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Згідно із ч. 2 ст. 1046 ЦК України договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Договір позики укладається в письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа , - незалежно від суми (ч.1 ст.1047 ЦК України).
Частина 2 ст. 1047 ЦК України допускає пред'явлення на підтвердження укладення договору позики та його умов розписки позичальника або іншого документа, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної суми грошей або кількості речей.
Як роз'яснено в п. 8 постанови Пленуму ВС України від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» - відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину.
Частиною 1 ст. 1049 ЦК України визначено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Позичальник має право, відповідно до абз. 1 ст. 1051 ЦК України, оспорювати договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж установлено договором.
При цьому, за змістом абз. 2 цієї ж статті, якщо договір позики має бути укладений в письмовій формі (крім випадків укладення його під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини), рішення суду не може ґрунтуватися на поясненнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж установлено договором. Безгрошовість у даному випадку може бути підтверджена, відповідно до ч. 2 ст. 58, ст. 59 ЦПК України (що діяла на час розгляду справи в суді), лише належними і допустимими доказами.
Виходячи з положень статей 6, 626-631, 526 ЦК України, укладений договір є обов'язковим для належного виконання сторонами, відповідно до його умов, вимог Цивільного Кодексу та інших актів цивільного законодавства.
Судом встановлено, що з травня 2014 року позивач перебував у трудових відносинах з ТОВ «ВЕНДІНО-ЗАХІД».
10 листопада 2014 року позивач ОСОБА_1 на ім'я директора ТОВ «ВЕНДІНО-ЗАХІД» подав заяву про надання йому у зв'язку зі скрутним матеріальним становищем грошової позики в сумі 50 000,00 грн та терміном на один рік (а.с. 6).
Згідно Наказу № 330 по ТОВ «ВЕНДІНО-ЗАХІД» заяву ОСОБА_1 задоволено, доручено директору Вінницької філії ТОВ «ВЕНДІНО-ЗАХІД» ОСОБА_2 укласти з останнім договір безпроцентної позики на суму 50 000,00 грн (а.с. 46).
10 листопада 2014 року між ТОВ «ВЕНДІНО-ЗАХІД» в особі директора ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір безпроцентної грошової позики на суму 50 000,00 грн строком на 12 місяців, з датою остаточного повернення коштів 10 листопада 2015 року. Договір підписаний сторонами та скріплений печаткою Вінницької філії товариства (а.с. 7).
Відповідно до видаткового касового ордеру від 10 листопада 2014 року ОСОБА_1 отримав 50 000,00 грн, що підтверджується підписом останнього (а.с. 8).
У присутності свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6 складено розписку позивача про отримання в касі товариства позики в сумі 50 000,00 грн та зобов'язання повернути вказані кошти до 10 листопада 2015 року (а.с. 9). Факт підписання власноруч зазначених вище документів позивачем не оспорюється.
11 листопада 2015 року за вих. № 244 ТОВ «ВЕНДІНО-ЗАХІД» направило на адресу ОСОБА_1 письмову вимогу про сплату заборгованості в сумі 50 000,00 грн за вказаним договором (а.с. 10).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Позивач у позовній заяві просив визнати договір безпроцентної грошової позики від 10 листопада 2014 року недійсним, оскільки він укладений у період перебування з відповідачем у трудових відносинах, вказаний договір та супутні документи підписав зі страху втратити роботу, але фактично кошти не отримував. Після звільнення позивача у березні 2016 року, відповідач пред'явив претензію про повернення боргу.
З матеріалів справи вбачається, що на виконання умов укладеного договору позики, грошові кошти були отримані позивачем через касу товариства, що підтверджується наявними матеріалами справи. Факт отримання позичальником в борг коштів оформлено, як і передбачено договором про надання позики, розпискою та видатковим касовим ордером, які містять власноручний підпис ОСОБА_1 (а.с. 8, 9, 46, 47)
Враховуючи вищевикладене, поза увагою суду першої інстанції залишилась та обставина, що отримання коштів у позику є підтвердженням факту укладення договору, оскільки ОСОБА_1 отримав кошти за поданою ним заявою і договір позики є реальним, належних та допустимих доказів на спростування зазначених обставин позивач (його представник) не надав.
Посилання представника позивача на те, що договір позики є фіктивним, укладеним проти його (позивача) справжньої волі внаслідок застосування до нього психічного тиску з боку другої сторони не знайшло свого підтвердження під час розгляду справи.
Згідно зі ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Відповідно до ч. 1 ст. 231 ЦК України правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.
Для визнання правочину недійсним, через вчинення його під впливом насильства або погрози в порядку ст. 231 ЦК України, необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину.
Частиною першої статті 234 ЦК України передбачено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлені цим договором.
У п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснено, що при вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (стаття 231 ЦК), судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов'язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім'ї, родичів тощо або їх майна. Факт насильства не обов'язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці докази встановлюються такими способами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст.ст. 79, 80 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності ст. 89 ЦПК України).
Частиною 1 ст. 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Позивачем (його представником) не надано суду доказів про те, що саме на момент вчинення правочину - 10 листопада 2014 року - на нього чинився психічний тиск, внаслідок якого він уклав оспорюваний договір позики без вільного волевиявлення і всупереч внутрішній волі, а також без наміру створення правових наслідків, обумовленого цим договором.
Не заслуговують на увагу, доводи представника позивача, що містяться у відзиві на апеляційну скаргу, про неотримання позивачем грошових коштів та те, що договір позики мав бути підписаний безпосередньо директором ТОВ «ВЕНДІНО-ЗАХІД» ОСОБА_4, а не директором його Вінницької філії ОСОБА_2, оскільки такі доводи спростовуються матеріалами справи, зокрема статутом товариства, витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, копіями довіреностей на ім'я ОСОБА_2, положенням про Вінницьку філію товариства тощо (а.с. 12-15, 16-21, 36-39, 40-44, 45, 46-47).
Враховуючи вищевикладене та те, що 10 листопада 2014 року між сторонами було укладено договір безпроцентної позики, що підтверджує факт не лише укладання договору, а й факт передавання коштів позичальнику, позивач на підтвердження своїх доводів щодо безгрошовості спірної позики, як і її фіктивності та укладання під психологічним тиском не надав, апеляційний суд вважає, що заочне рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, з ухваленням нового про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у повному обсязі.
Відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України на користь апелянта підлягають стягненню фактично понесені та документально підтверджені судові витрати, а саме сплачений судовий збір за подання апеляційної скарги.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу задовольнити.
Рішення Корольовського районного суду міста Житомира від 05 грудня 2017 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ВЕНДІНО-ЗАХІД» (10019, м. Житомир, вул. Комерційна, 4, Код ЄДРПОУ 34900785) понесені витрати по сплаті судового збору за подачу апеляційної скарги в розмірі 828 (вісімсот двадцять вісім) гривень.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий Судді
Повний текст складений 27.12.2018.