вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@nag.court.gov.ua
"18" грудня 2018 р. Справа№ 910/5102/18
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Михальської Ю.Б.
суддів: Скрипки І.М.
Тищенко А.І.
секретар судового засідання: Ніконенко Ю.А.
за участю представників: згідно протоколу судового засідання від 18.12.2018.
розглянувши апеляційну скаргу Державної фіскальної служби України
на рішення Господарського суду міста Києва від 24.07.2018 (повний текст складено 30.07.2018)
у справі №910/5102/18 (суддя Васильченко Т.В.)
за позовом Київського міського центру зайнятості
до Державної фіскальної служби України
про стягнення 30 568,14 грн.
Київський міський центр зайнятості (далі, позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва із позовною заявою до Державної фіскальної служби України (далі, відповідач) про стягнення 30 568,14 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що громадянка ОСОБА_2 перебувала на обліку в Оболонському районному центрі зайнятості, що є структурним підрозділом позивача, як безробітна. У подальшому, за рішенням суду, вона була поновлена на роботі у відповідача, у зв'язку з чим виплачена позивачем сума допомоги по безробіттю підлягає поверненню останнім.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 24.07.2018 у справі №910/5102/18 позовні вимоги задоволено.
Присуджено до стягнення з Державної фіскальної служби України на користь Київського міського центру зайнятості грошові кошти у розмірі 30 568 (тридцять тисяч п'ятсот шістдесят вісім) грн. 14 коп. та судовий збір у розмірі 1 762 (одна тисяча сімсот шістдесят дві) грн. 00 коп.
Рішення суду мотивоване тим, що Державна фіскальна служба України є роботодавцем по відношенню до громадянки ОСОБА_2 в розумінні частини 4 статті 35 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», а тому саме на відповідача покладено обов'язок відшкодувати суми виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг безробітному у разі поновлення його на роботі за рішенням суду.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням, Державна фіскальна служба України звернулась до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 24.07.2018 у справі №910/5102/18 та прийняти нову постанову, якою у задоволенні позову Київського міського центру зайнятості відмовити в повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції неповністю з'ясовано обставини, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, порушено норми матеріального та процесуального права.
Доводи апеляційної скарги відповідача зводяться до того, що кошти, які були виплачені Київським міським центром зайнятості за період з вересня 2016 року по березень 2017 року, повинні стягуватися саме з ОСОБА_2, а не з Державної фіскальної служби України.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28.08.2018 апеляційну скаргу Державної фіскальної служби України було передано на розгляд колегії суддів Київського апеляційного господарського суду у складі: головуючий суддя Мартюк А.І., судді: Алданова С.О., Зубець Л.П.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 29.08.2018 у справі №910/5102/18 апеляційну скаргу Державної фіскальної служби України на рішення Господарського суду міста Києва від 24.07.2018 у справі №910/5102/18 залишено без руху. Протягом десяти днів з дня вручення цієї ухвали Державна фіскальна служба України мала право усунути недоліки, а саме, подати до Київського апеляційного господарського суду докази про сплату судового збору за подачу апеляційної скарги в сумі 2 643,00 грн.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 17.09.2018 у справі №910/5102/18, за клопотанням апелянта, продовжено Державній фіскальній службі України строк для виконання вимог ухвали Київського апеляційного господарського суду від 29.08.2018 щодо усунення недоліків апеляційної скарги на рішення Господарського суду міста Києва від 24.07.2018 у справі №910/5102/18.
Указом Президента України «Про ліквідацію апеляційних господарських судів та утворення апеляційних господарських судів в апеляційних округах» №454/2017 від 29.12.2017 ліквідовано Київський апеляційний господарський суд.
Відповідно до частини 6 статті 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду.
03.10.2018 в газеті «Голос України» №185 (6940) опубліковано повідомлення голови Північного апеляційного господарського суду про початок роботи новоутвореного суду. Зважаючи на викладене, Київський апеляційний господарський суд припинив здійснення правосуддя.
Частиною 5 статті 31 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що у разі ліквідації або припинення роботи суду справи, що перебували у його провадженні, невідкладно передаються до суду, визначеного відповідним законом або рішенням про припинення роботи суду, а якщо такий суд не визначено - до суду, що найбільш територіально наближений до суду, який ліквідовано або роботу якого припинено.
Згідно частини 7 статті 31 Господарського процесуального кодексу України справа, передана з одного суду до іншого в порядку, встановленому цією статтею, повинна бути прийнята до провадження судом, якому вона надіслана.
Актом прийняття-передачі судових справ від 02.10.2018 справу №910/5102/18 та апеляційну скаргу Державної фіскальної служби України передано до Північного апеляційного господарського суду.
Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15.11.2018 справу №910/5102/18 передано на розгляд колегії суддів у складі головуючого судді Михальської Ю.Б., суддів: Тищенко А.І., Скрипки І.М.
15.11.2018 Державна фіскальна служба України за допомогою засобів поштового зв'язку направила на адресу суду заяву про усунення недоліків апеляційної скарги у справі №910/5102/18, до якої було додано платіжне доручення №2717 від 25.10.2018 про сплату судового збору у розмірі 2 643, 00 грн.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 20.11.2018 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Державної фіскальної служби України на рішення Господарського суду міста Києва від 24.07.2018 у справі №910/5102/18, встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу, а також для надання можливості сторонам скористатися правами, наданими статтею 267 Господарського процесуального кодексу України, протягом 10-ти днів з дня вручення даної ухвали про відкриття провадження у справі; розгляд справи призначено на 18.12.2018.
04.12.2018 від позивача через відділ документального забезпечення Північного апеляційного господарського суду надійшов відзиву на апеляційну скаргу, у якому позивач проти її задоволення заперечував, просив залишити оскаржене рішення суду без змін.
Представник позивача у судовому засіданні заперечував проти доводів апеляційної скарги з підстав, викладених у відзиві на апеляційну скаргу, просив у її задоволенні відмовити, оскаржене рішення суду залишити без змін.
Представник відповідача у судовому засіданні підтримував доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити, оскаржене рішення суду скасувати, у позові відмовити.
У відповідності до вимог частин 1, 2, 4, 5 статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Суд, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, заслухавши пояснення представників сторін, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскарженого рішення, дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржене рішення місцевого господарського суду не підлягає зміні або скасуванню з наступних підстав.
Як вбачається із матеріалів справи, 25.07.2016, на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України громадянка ОСОБА_2 згідно наказу №2723-о була звільнена Державною фіскальною службою України з посади головного державного інспектора відділу митно-логістичної інфраструктури Департаменту розвитку митної справи ДФС України.
06.09.2016 ОСОБА_2 звернулась із заявами до Оболонського районного центру зайнятості в місті Києві про надання статусу безробітного та призначення виплати по безробіттю, якими просила до вирішення питання її працевлаштування надати їй статус безробітного відповідно до Закону України «Про зайнятість населення» і Порядку реєстрації, перереєстрації безробітних та ведення обліку осіб, які шукають роботу, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 20 березня 2013 року №198, та призначити виплату допомоги по безробіттю в розмірі, передбаченому Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття».
Наказами центру зайнятості №НТ160912 від 12.09.2016 та №НТ160913 від 13.09.2016 громадянці ОСОБА_2 надано статус безробітної з 06.09.2016 та призначено допомогу по безробіттю.
Втім, 13.04.2017 постановою Київського апеляційного адміністративного суду у справі №826/13270/16 адміністративний позов ОСОБА_2 задоволено, скасовано наказ Державної фіскальної служби України №2723-о від 25.07.2016 «Про звільнення ОСОБА_2.», поновлено ОСОБА_3 на службі на посаді головного державного інспектора відділу митно-логістичної інфраструктури Департаменту розвитку митної справи Державної фіскальної служби України, стягнуто з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 82 496 грн. 49 коп. та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 1 576 грн. 84 коп.
У зв'язку із цим, на підставі наказів Оболонського районного центру зайнятості в місті Києві Київського міського центру зайнятості №НТ170424 від 24.04.2017 та №47 від 16.05.2017 було припинено виплату по безробіттю громадянці ОСОБА_2 та визнано виплачене їй матеріальне забезпечення за період з вересня 2016 по березень 2017 в сумі 30 568,14 грн. безпідставним та таким, що підлягає стягненню з роботодавця - Державної фіскальної служби України.
01.11.2017 позивач звернувся до Державної фіскальної служби України з претензією, в якій просив повернути кошти, які були виплачені громадянці ОСОБА_2
Втім, відповідачем кошти не були перераховані позивачу, у зв'язку з чим позивач і звернувся до суду з даним позовом.
Колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про задоволення позовних вимог Київського міського центру зайнятості у даній справі, а доводи скаржника, викладені в апеляційній скарзі, не приймає до уваги з огляду на наступне.
Відповідно до пункту 1 статті 1 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття - система прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає матеріальне забезпечення на випадок безробіття з незалежних від застрахованих осіб обставин та надання соціальних послуг за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.
Пунктом 8 статті 1 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» передбачено, що страховий випадок - це подія, через яку: застраховані особи втратили заробітну плату (грошове забезпечення) або інші передбачені законодавством України доходи внаслідок втрати роботи з незалежних від них обставин та зареєстровані в установленому порядку як безробітні, готові та здатні приступити до підходящої роботи і дійсно шукають роботу; застраховані особи опинилися в стані часткового безробіття.
Згідно пунктом 2 частини 1 статті 45 Закону України «Про зайнятість населення» реєстрація безробітного в територіальному органі центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, припиняється у разі поновлення на роботі за рішенням суду, що набрало законної сили.
Виплата допомоги по безробіттю також припиняється у разі поновлення безробітного на роботі за рішенням суду (пункт 2 частини 1 статті 31 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття»).
При цьому, частиною 1 статті 34 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» визначено, що Фонд має право, зокрема, стягувати з роботодавця суму страхових коштів та вартість соціальних послуг, наданих безробітному в разі поновлення його на роботі за рішенням суду, а також незаконно виплачені безробітному суми матеріального забезпечення в разі неповідомлення роботодавцем Фонду про прийняття його на роботу.
Із роботодавця утримується, зокрема, сума виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг безробітному у разі поновлення його на роботі за рішенням суду (частина 4 статті 35 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття»).
Отже, як вірно встановив суд першої інстанції, нормами чинного законодавства, зокрема, положеннями статей 34, 35 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», визначено право Фонду стягувати з роботодавця суму страхових коштів і вартість соціальних послуг, наданих безробітному в разі поновлення його на роботі за рішенням суду та обов'язок роботодавця відшкодувати суму виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг безробітному у разі поновлення його на роботі за рішенням суду.
Частинами 2 та 3 статті 36 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» визначено, що застраховані особи, зареєстровані в установленому порядку як безробітні, зобов'язані своєчасно подавати відомості про обставини, що впливають на умови виплати їм забезпечення та надання соціальних послуг.
Сума виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг застрахованій особі внаслідок умисного невиконання нею своїх обов'язків та зловживання ними стягується з цієї особи відповідно до законодавства України з моменту виникнення обставин, що впливають на умови виплати їй забезпечення та надання соціальних послуг (частина 3 статті 36 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття»).
Пред'явлення громадянкою ОСОБА_2 позову до суду про поновлення її на роботі не позбавляло останню права на отримання допомоги по безробіттю до її поновлення на роботі за рішенням суду, а тому не звільняє відповідача від обов'язку компенсувати вартість фактично здійснених громадянці ОСОБА_2 соціальних виплат на підставі частини 4 статті 35 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття».
Таким чином, оскільки постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 13.04.2017 у справі №826/13270/16 скасовано наказ відповідача про звільнення ОСОБА_2, який став підставою для втрати заробітної плати, а в подальшому ця подія стала підставою для призначення та виплати їй допомоги по безробіттю, позивач має право на відшкодування відповідачем суми виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг безробітному у відповідності до статей 34, 35 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття».
При цьому, суд не приймає до уваги посилання відповідача в апеляційній скарзі на статтю 36 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», оскільки жодних доказів умисного невиконання громадянкою ОСОБА_2 своїх обов'язків та зловживання ними, суду не надано.
Як вже зазначалось судом вище, у відповідності до абз. 2 частини 4 статті 35 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» із роботодавця утримується, зокрема, сума виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг безробітному у разі поновлення його на роботі за рішенням суду.
Згідно з абз. 2 частини 1 статті 1 Закону України «Про організації роботодавців, їх об'єднання, права і гарантії їх діяльності» визначено, що роботодавець - юридична особа (підприємство, установа, організація) або фізична особа - підприємець, яка в межах трудових відносин використовує працю фізичних осіб.
Матеріалами справи підтверджується, що саме Державна фіскальна служба України є роботодавцем по відношенню до громадянки ОСОБА_2 в розумінні частини 4 статті 35 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», а тому саме на неї покладено обов'язок відшкодувати суми виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг безробітному у разі поновлення його на роботі за рішенням суду.
Посилання скаржника на те, що оскільки з нього стягнуто оплату за час вимушеного прогулу без вирахування суми допомоги по безробіттю, то заявлені до стягнення кошти повинні стягуватись безпосередньо з громадянки ОСОБА_2, є безпідставними.
Так, згідно з абз. 2 пункту 32 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.1992 «Про практику розгляду судами трудових спорів» при присудженні оплати за час вимушеного прогулу зараховується заробіток за місцем нової роботи (одержана допомога по тимчасовій непрацездатності, вихідна допомога, середній заробіток на період працевлаштування, допомога по безробіттю), який працівник мав в цей час.
З наведеного пункту вбачається, що саме оплата за час вимушеного прогулу зменшується, в тому числі, на отриману допомогу по безробіттю, а не навпаки.
Відповідно до частин 2-3 статті 36 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» застраховані особи, зареєстровані в установленому порядку як безробітні, зобов'язані своєчасно подавати відомості про обставини, що впливають на умови виплати їм забезпечення та надання соціальних послуг. Сума виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг застрахованій особі внаслідок умисного невиконання нею своїх обов'язків та зловживання ними стягується з цієї особи відповідно до законодавства України з моменту виникнення обставин, що впливають на умови виплати їй забезпечення та надання соціальних послуг.
Тобто, на безробітного покладено обов'язок повідомляти центри зайнятості лише про обставини, що впливають на умови виплати йому забезпечення.
Відповідачем не наведено суду жодної норми чинного законодавства, яка б передбачала обов'язок безробітного повідомляти центри зайнятості саме про стягнення на його користь коштів за час вимушеного прогулу, і, що таке стягнення якимось чином впливає на виплату допомоги по безробіттю, зокрема і на її розмір, а саме, що сума чи розмір допомоги по безробіттю, які виплачуються безробітному, мають бути зменшені на суму коштів, стягнутих в якості оплати за час вимушеного прогулу.
Частина 4 статті 35 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», покладена в основу даного позову, також не передбачає жодних підстав чи можливостей зменшити суму виплаченого забезпечення безробітному та вартості наданих йому соціальних послуг, які підлягають відшкодуванню роботодавцем у разі поновлення його на роботі за рішенням суду, в тому числі, і на суму коштів, стягнутих в якості оплати за час вимушеного прогулу.
Аналогічна правова позиція викладена у Постановах Верховного Суду у справах №914/1875/17 від 09.07.2018 та №914/2087/17 від 12.06.2018.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції правомірно задовольнив позовні вимоги Київського міського центру зайнятості про стягнення з Державної фіскальної служби України коштів в сумі 30 568,14 грн. у повному обсязі та, вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, повно та всебічно дослідив обставини справи, дав їм належну правову оцінку, дійшов правильних висновків щодо прав та обов'язків сторін, які ґрунтуються на належних та допустимих доказах.
Доводи апеляційної скарги відповідача не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки не спростовують висновків суду першої інстанції. Скаржником не надано суду доказів, які б свідчили про необґрунтованість позовних вимог, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не можуть бути підставою для зміни чи скасування рішення місцевого господарського суду.
Позивачем доведено порушення його прав та законних інтересів зі сторони відповідача.
Відповідно до частини 1, 3 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Згідно пункту 1 частини 1 статті 275 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до статті 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає рішення суду у даній справі обґрунтованим, прийнятим з додержанням норм матеріального та процесуального права та таким, що відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам та матеріалам справи, підстав для його скасування чи зміни не вбачається. Апеляційна скарга Державної фіскальної служби України є необґрунтованою та задоволенню не підлягає.
Порушень норм процесуального права, які могли бути підставою для скасування або зміни оскарженого рішення у відповідності до норм статті 277 Господарського процесуального кодексу України, судом апеляційної інстанції не виявлено.
Судові витрати за подання зазначеної апеляційної скарги згідно статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на відповідача.
Керуючись статтями 129, 269, 270, 273, пунктом 1 частини 1 статті 275, статтями 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу Державної фіскальної служби України на рішення Господарського суду міста Києва від 24.07.2018 у справі №910/5102/18 залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду міста Києва від 24.07.2018 у справі №910/5102/18 залишити без змін.
Матеріали справи №910/5102/18 повернути до місцевого господарського суду.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у порядку, передбаченому статтями 286-291 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 21.12.2018.
Головуючий суддя Ю.Б.Михальська
Судді І.М. Скрипка
А.І. Тищенко