справа № 758/8332/16-ц Головуючий у 1 інстанції: Неганова Н.В.
провадження №22-ц/824/3472/2018 Суддя-доповідач: Олійник В.І.
Іменем України
12 грудня 2018 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів:
Судді-доповідача: - Олійника В.І.,
суддів: Ігнатченко Н.В., Кулішенка Ю.М.,
при секретарі Задорожній О.Д.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Подільського районного суду м.Києва від 25 січня 2017 року у складі судді Неганової Н.В. у справі за позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» про визнання кредитного договору недійсним та зобов'язання прийняти суму залишкової заборгованості, -
У липні 2016 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зазначеним позовом, який обґрунтовувала тим, що 09 жовтня 2014 року між нею та ПАТ «Альфа-Банк» укладено кредитний договір №500521131.
Відповідно до п.1 кредитного договору цей договір складається з двох розділів, які нероздільно пов'язані між собою та складають єдиний документ, а саме розділ №1 «Базові умови кредитування» та розділ №2 «Загальні умови кредитування фізичних осіб в ПАТ «Альфа-Банк».
За умовами кредитного договору банк надає для споживчих потреб позичальнику кредит в сумі 12 173 грн. 38 коп. зі сплатою за користування кредитом 11,99% річних та з терміном повернення кредиту 10.10.2017 року.
Згідно з пунктом 2.4 кредитного договору кредит надається позичальнику шляхом безготівкового перерахування: на рахунок позичальника НОМЕР_1 суми грошових коштів в розмірі 10 011 грн.; на рахунок НОМЕР_2 для оплати страхового платежу згідно з умовами комплексного договору добровільного страхування ризиків позичальника №006.500521131.111 від 09.10.2014 року - суми 2 162 грн. 38 коп.; на рахунок НОМЕР_3 - грошових коштів у сумі, що вказана в п.2.8.5. розділу №1 договору, для оплати комісійної винагороди банку за надання кредиту.
Позивачка вважала, що при укладанні кредитного договору порушені її права як споживача. Порушення своїх прав вбачала в наступному.
Так, вважала, що банком були порушені норми частин 2 і 4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки працівники банку з умовами кредитування належним чином її не ознайомлювали, оформлення кредитного договору проходило протягом пів години, після чого було вручено кредитний договір з додатками до нього, які вона, не читаючи через дрібний шрифт, підписала, надіючись на добросовісність працівника банку.
Зазначала, що скориставшись її необізнаністю, відповідач навмисно не дотримав та грубо порушив імперативні вимоги діючого законодавства України, не надав їй повної, всебічної, об'єктивної та достовірної інформації про умови кредиту перед укладенням та під час укладення договору про надання споживчого кредиту. Будь-яку довідку чи повідомлення, як окремого документу, із інформацією, встановленою відповідно до ч.2 статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», якими умови кредитного договору були б їй роз'яснені, вона не отримувала, в усній формі ця інформація їй не доводилася, і підпис свій про отримання нею такої інформації не ставила.
ОСОБА_2 вважала, що відповідач проігнорував вказані вимоги законодавства, що є однією з підстав визнання договору недійсним, так як згідно з ч.2 п.2 ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів» підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілій або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. Стверджувала, що не мала часу детально ознайомитися з кредитним договором за короткий строк і не могла це зробити фізично через дуже дрібний шрифт тексту кредитного договору.
Крім цього, працівник банку не надав достовірної інформації, завіривши в тому, що всі істотні умови договору їй роз'яснено, спонукаючи таким чином підписати договір. Це, на її думку, призвело до того, що вона не могла у повному обсязі оцінити умови договору кредиту на предмет їх вигідності.
Також ОСОБА_2 зазначала, що вона взагалі не отримувала документ під назвою розділ №2 «Загальні умови кредитування фізичних осіб в ПАТ «Альфа-Банк», а отже не ознайомлена з його умовами.
Позивачка вважала, що банком порушені норми ч.5 ст.11 і ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів», п.3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10.05.2007 року №168, оскільки несправедливими і незаконними є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміну витрат, зокрема, щодо плати за управління кредитними грошовими коштами, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.
Позивачка також вважала, що пункт 4 кредитного договору прямо суперечить нормам ч.1 ст.61 Конституції України щодо подвійної відповідальності за невиконання зобов'язання, оскільки цим пунктом передбачено фактично за одне правопорушення, а саме, прострочення платежу п'ять і більше днів, сплату штрафу двічі відповідно у розмірі 50 гривень та 150 гривень.
З огляду на це позивачка вважала, що є підстави для визнання такого пункту договору не дійсним. На думку ОСОБА_2, відповідачем порушені норми п.14 ч.1 ст.6 Закону України «Про третейські суди», оскільки в пункті 6 договору зазначено застереження, яке є третейською угодою в розумінні ст.12 Закону України «Про третейські суди», про те, що судовий захист прав та законних інтересів, які мають сторони в зв'язку з кредитним договором, та розгляд і вирішення всіх невирішених сторонами спорів відбувається у постійно діючому третейському суді при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз».
Між тим на час укладення третейського застереження Закон України «Про третейські суди» містив заборону розгляду третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів, а тому позивачка вважала, що умова кредитного договору про третейське застереження згідно з ч.1 ст.215 ЦК України є недійсною.
ОСОБА_2 також зазначала, що 09.10.2014 року між нею та ПрАТ «СК «Альфа Страхування» в інтересах ПАТ «Альфа-Банк» укладено комплексний договір добровільного страхування ризиків позичальника №006.500521131.111, яким встановлено сплату страхових сум при добровільному страхуванні від нещасних випадків, при добровільному страхуванні здоров'я на випадок хвороби, при добровільному страхуванні фінансових ризиків, пов'язаних з втратою роботи. При цьому позивачці пояснили в банку, що якщо вона не погоджується на послуги з добровільного страхування, то кредит не отримає. Хоча вона (позивачка) начебто повідомлена про те, що кредит отримала б і без укладення договору страхування, але насправді через дрібний шрифт тексту пропозиції, умов, швидкоплинність процедури розгляду пропозиції та її підписання вона не змогла адекватно і виважено підійти до прийняти рішення при підписанні договору.
На думку позивачки, умови кредитного договору щодо послуг страхування із нав'язаною відповідачем страховою компанією є несправедливими відповідно до п.2 ч.5 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки вона не отримувала від відповідача коштів для оплати такої страховки. Крім цього, спірні положення кредитного договору є порушенням законодавства про банки та банківську діяльність, так як згідно ч.3 ст.55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів або послуг від банку або від спорідненої або пов'язаної особи банку як обов'язкову умову надання банківських послуг.
Позивачка просила на підставі Конституції України, статей 203, 215, 216, 236, 524, 548 ЦК України, Закону України «Про захист прав споживачів», Закону України «Про третейські суди», Закону України «Про банки і банківську діяльність» визнати недійсним кредитний договір №500521131 від 09.10.2014 року та зобов'язати ПАТ «Альфа-Банк» прийняти від неї суму залишкової заборгованості у розмірі 4 358 грн. 12 коп. у термін, що передбачався сторонами для погашення кредиту.
Рішенням Подільського районного суду м.Києва від 25 січня 2017 року відмовлено в задоволенні позову.
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 з підстав порушення судом норм матеріального і процесуального права ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення, яким повністю задовольнити позовні вимоги.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.
Відповідно до вимог ч.ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка на час укладання договору була обізнана щодо умов кредитування та орієнтовної сукупної вартості кредиту, підписала кредитний договір, а отже погодилась з його умовами, та отримала свій примірник договору.
Ухвалене судом рішення зазначеним вимогам відповідає.
Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За ч.2 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
За п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Судом встановлено, що 09 жовтня 2014 року між сторонами укладено кредитний договір №500521131, за умовами якого банк надав позичальниці кредит в сумі 12 173 грн. 38 коп. зі сплатою за користування кредитом 11,99% річних терміном до 10.10.2017 року (а.с.52-55).
В пункті 2.6 вказаного договору сторони погодили порядок повернення кредиту, сплату процентів за користування кредитом та інших платежів за цим договором, зокрема, що повернення здійснюється щомісячно, рівними частинами у сумах та в терміни, в порядку та на умовах, визначених цим договором та відповідно до графіку платежів, який є додатком №1 до цього договору та його невід'ємною частиною.
Згідно з п.7 розділу №1 кредитного договору сторони визначили, що цей договір вважається укладеним та набуває чинності з моменту підписання сторонами розділу №1 договору та скріплення його печаткою банку. Інші аркуші не потребують додаткового (окремого) проставлення підписів сторін.
Відповідно до частин 2 і 4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту (в процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних з одержанням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту; е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування. У разі ненадання зазначеної інформації суб'єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону. Договір про надання споживчого кредиту укладається у письмовій формі, один з оригіналів якого передається споживачеві. Обов'язок доведення того, що один з оригіналів договору був переданий споживачеві, покладається на кредитодавця.
Позивачка в позові стверджувала, що відповідач в порушення норм ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» не надав їй достовірну інформацію про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту, не надав документ під назвою «розділ №2 «Загальні умови кредитування фізичних осіб в ПАТ «Альфа-Банк». Крім того, вона не мала змоги детально ознайомитися з договором, оскільки оформлення кредиту проходило протягом півгодини, через дрібний шрифт договору вона його не читала і підписала, надіючись на добросовісність працівника банку.
Проте такі твердження не відповідають дійсності.
Встановлено, що банком надана анкета-заява на отримання кредиту за підписом ОСОБА_2 (а.с.53), в п.5 якої позичальник підтверджує, що письмово ознайомлений з інформацією про умови кредитування, орієнтовну сукупну вартість споживчого кредиту, про всі його переваги та недоліки.
Крім того, позивачкою підписаний графік платежів та розрахунок сукупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки з урахуванням вартості всіх супутніх послуг (а.с.54).
Також, як вірно зазначив суд першої інстанції, відповідно до п.5 кредитного договору підписанням цього договору позичальник стверджує, що він попередньо ознайомлений у письмовій формі з умовами надання кредиту, в тому числі вартістю кредиту, його особливостями, перевагами та недоліками, інформацією про сукупну вартість кредиту з урахуванням реальної процентної ставки та значення абсолютного подорожчання кредиту, вартості, видів та предметів супутніх послуг, а також будь-якою іншою інформацією, надання якої вимагає чинне в Україні законодавство, в тому числі інформацією, надання якої передбачене нормами Закону України «Про захист прав споживачів» та нормативними документами НБУ, які йому роз'яснені, зрозумілі, не потребують додаткового тлумачення та з якими він цілком згодний, що він отримав свій примірник цього договору, що складається з першого та другого розділів та додатків до нього, в дату його укладення; що він в письмовій формі ознайомлений з Загальними умовами кредитування фізичних осіб в ПАТ «Альфа-Банк», які оприлюднені на Інтернет-сторінці банку за електронною адресою alfabank.com.ua та які йому роз'яснені і зрозумілі.
Виходячи з наведеного, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що твердження позивачки щодо ненадання їй інформації про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту і документу під назвою «розділ №2 «Загальні умови кредитування фізичних осіб в ПАТ «Альфа-Банк» не відповідають дійсності.
Щодо відсутності часу на ознайомлення з документами та дрібного шрифту договору, то суд вірно зазначав, що всі документи договору виготовлені єдиним шрифтом і позивачка в разі неможливості його прочитати могла запропонувати виготовити їй документи більшим шрифтом. А щодо часу на ознайомлення з документами, то позивачкою не надано жодних доказів на підтвердження того, що вона була обмежена у часі працівником банку при укладенні договору.
Пунктом 2.4 кредитного договору передбачено сплату позичальником комісійної винагороди банку.
ОСОБА_2 вважала таку умову договору несправедливою згідно з ч.5 ст.11 та ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміну витрат.
Банківська комісія - це винагорода за здійснення банком банківських операцій. Правова основа комісійної винагороди за банківські послуги - договір, за яким одна сторона - банк - зобов'язується здійснювати банківські операції від свого імені в інтересах клієнтів, які, у свою чергу, беруть на себе зобов'язання за здійснення цих операцій сплачувати на користь банку комісійну винагороду за банківські послуги згідно з банківськими тарифами. Банк відповідає за якість і оперативність здійснених операцій.
Відповідно до ч.14 ст.47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк самостійно встановлює процентні ставки та комісійну винагороду за надані послуги.
Таким чином, суд вірно вважав, що умови договору щодо сплати комісійної винагороди банку не суперечать чинному законодавству.
ОСОБА_2 в позові стверджувала, що пунктом 4 кредитного договору фактично передбачено за одне правопорушення, а саме прострочення платежу на п'ять і більше днів, подвійну відповідальність - сплату штрафу в розмірі 50 грн. та 150 грн. і згідно з ч.1 ст.61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
За приписами частин 1 і 2 ст.549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.
За змістом ст.611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов'язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди.
Пунктом 4 розділу №1 кредитного договору передбачено, що позичальник зобов'язується у разі повного або часткового прострочення повернення кредиту та/або сплати процентів за користування ним та/або комісій, якщо сплата комісій передбачена розділом №1 цього договору, та/або інших платежів за договором, сплата яких передбачена цим договором (прострочення платежу) сплатити банку штраф у розмірі 50 грн. за кожне допущене позичальником прострочення платежу, що триває від одного до чотирьох календарних днів (включно) з моменту виникнення прострочення платежу. При цьому у випадку, якщо прострочення платежу триває 5 і більше календарних днів, додатково до штрафу, визначеному попереднім абзацом цього пункту, позичальник зобов'язаний сплатити кредитору штраф у розмірі 150 грн. за кожний випадок допущеного прострочення платежу. Всі інші умови сплати штрафних санкцій за цим договором визначені сторонами у розділі №2 цього договору.
Даючи аналіз пункт 4 розділу №1 кредитного договору суд вірно зазначив, що розмір штрафу передбачений за різні порушення договору в залежності від строку, на який позичальником прострочено виконання зобов'язання, відповідно до 5 днів - 50 грн, а 5 і більше днів - 150 грн., а тому твердження позивачки про подвійну відповідальність за одне й теж правопорушення є помилковими.
Частиною 3 ст.55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачено, що банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов'язаної особи банку як обов'язкову умову надання банківських послуг.
Позивачка в позові звертала увагу на те, що в банку під час укладання кредитного договору їй пояснили, що вона не отримає кредит, якщо не погоджується на послуги з добровільного страхування в конкретній страховій компанії. За цих обставин вона змушена була укласти договір добровільного страхування ризиків позичальника із нав'язаною відповідачем страховою компанією. Ці дії відповідача, на її думку, суперечать ст.55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та статтям 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів».
09 жовтня 2014 року між ОСОБА_2 та ПрАТ «СК «Альфа Страхування», вигодонабувач - ПАТ «Альфа-Банк», укладено комплексний договір добровільного страхування ризиків позичальника №006.500521131.111, яким встановлено сплату страхових сум при добровільному страхуванні від нещасних випадків, при добровільному страхуванні здоров'я на випадок хвороби, при добровільному страхуванні фінансових ризиків, пов'язаних з втратою роботи.
Як вірно зазначив суд, позивачкою не надано суду жодних доказів того, що договір добровільного страхування ризиків позичальника вона уклала на вимогу відповідача, а зі змісту кредитного договору не вбачається, що кредит надається за умови обов'язкового страхування ризиків позичальника. За таких обставин твердження ОСОБА_2 про порушення банком її прав в цій частині є безпідставними.
Підтримуючи позов, ОСОБА_2 також зазначала, що відповідач ПАТ «Альфа-Банк» порушив її права, зазначивши у пункті 6 кредитного договору застереження, яке є третейською угодою в розумінні ст.12 Закону України «Про третейські суди».
В пункті 6 розділу №1 кредитного договору зазначено, що сторони погодилися внести до кредитного договору застереження, яке є третейською угодою в розумінні ст.12 Закону України «Про третейські суди», про те, що судовий захист прав та законних інтересів, які мають сторони у зв'язку з кредитним договором, та розгляд і вирішення всіх не вирішених сторонами шляхом переговорів спорів відбувається у постійно діючому третейському суді при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» відповідно до його регламенту, який є невід'ємною частиною цієї третейської угоди.
Згідно з ч.1 ст.12 Закону України «Про третейські суди» третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди.
Відповідно до пункту 14 статті 6 Закону України «Про третейські суди» третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).
Суд вірно зазначив про те, що неможливо вважати, що укладення третейської угоди у вигляді третейського застереження в кредитному договорі є порушенням прав позивачки, оскільки угода про передання справи на розгляд третейського суду не є відмовою від права на звернення до суду та не перешкоджає реалізації сторонами права на судовий захист (пункт 2 Постанови Пленуму Верховного суду України №2 від 12.06.2009 року «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції»).
За ст.509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Статтею 626 ЦК України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно зі ст.627 ЦК України та відповідно до ст.6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.
Так, ст.628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (стаття 638 ЦК України).
Частиною 1 ст.1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
За приписами частин 1 - 5 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Пункт 14 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 року №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» роз'яснює, що при вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ЦК (статті 215, 1048 - 1052, 1054 - 1055), статті 18 - 19 Закону України «Про захист прав споживачів». Зокрема, кредитний договір обов'язково має укладатися у письмовій формі (стаття 1055 ЦК); недодержання письмової форми тягне його нікчемність та не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його нікчемністю. При вирішенні справ про визнання кредитного договору недійсним суди повинні враховувати роз'яснення, наведені у постанові Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».
З огляду на вищенаведене, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що укладення сторонами третейської угоди не порушує норми статті 55 Конституції України та прав позивачки на судовий захист, а позивачка на час укладання договору була обізнана щодо умов кредитування та орієнтовної сукупної вартості кредиту, підписала кредитний договір, а отже погодилася з його умовами, та отримала свій примірник договору.
Згідно зі ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Таким чином, доводи апеляційної скарги про порушення судом норм матеріального і процесуального права безпідставні, спростовуються матеріалами справи та висновками суду, викладеними в рішенні.
Інших доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції чи доводили б порушення ним норм цивільного або цивільно-процесуального законодавства, апеляційна скарга не містить.
Обґрунтовуючи судове рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та враховуючи, що обставини справи судом встановлені відповідно до наданих пояснень сторін та письмових доказів, що містяться в матеріалах справи, колегія суддів приходить до висновку, що рішення постановлене з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст.263, 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Подільського районного суду м.Києва від 25 січня 2017 рокузалишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 13 грудня 2018 року.
Суддя-доповідач:
Судді: