Постанова
Іменем України
05 грудня 2018 року
м. Київ
справа № 233/783/17
провадження № 61-33737св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),
суддів: Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Хопти С. Ф., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач: публічне акціонерне товариство «Українська залізниця», державне підприємство «Донецька залізниця»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 26 червня 2017 року у складі судді Мартиненко В. С. та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 31 липня 2017 року у складі колегії суддів: Соломахи Л. І., Мальованого Ю. М., Мірути О. А.,
Відповідно до пункту 4 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - ПАТ «Українська залізниця»), державного підприємства «Донецька залізниця» (далі - ДП «Донецька залізниця») про визнання права користування жилим приміщенням.
Позовна заява мотивована тим, що з 12 листопада 1988 року він перебував у шлюбі з ОСОБА_3 та разом вони проживали у квартирі АДРЕСА_1 яка знаходиться на балансі Костянтинівської дистанції колії регіональної філії «Донецька залізниця» ПАТ «Укрзалізниці».
ІНФОРМАЦІЯ_1 його дружина померла. На час смерті вона була єдиним наймачем цієї квартири, проте квартира приватизована не була.
Вказував, що він іншого житла немає та проживає у спірній квартирі постійно з 1988 року, проте місце його проживання у ній не зареєстровано і відповідач його право користування жилим приміщенням не визнає.
Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просив суд визнати за ним право користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1
Рішенням Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 26 червня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано за ОСОБА_1 право користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на підставі статті 65 ЖК Української РСР ОСОБА_3 мала право вселити позивача у займане жиле приміщення, як члена своєї сім'ї. Інші члени сім'ї, які там проживали раніше, померли, у зв'язку з чим посилання представника відповідача щодо обов'язкової наявності письмової згоди на вселення позивача від інших членів сім'ї суд вважав необґрунтованим. Суд дійшов висновку про правомірність вселення ОСОБА_1 у спірне жиле приміщення, оскільки під час судового розгляду встановлено, що подружжя тривалий час проживало разом у спірній квартирі, вело спільне господарство та підтримувало сімейні стосунки. Отже, на підставі статті 64 ЖК Української РСР ОСОБА_1 набув право користування вказаною квартирою, у зв'язку з чим позовні вимоги щодо визнання за позивачем вказаного права є обґрунтованими.
Разом з тим, оскільки суд встановив, що квартира АДРЕСА_1 знаходиться на балансі структурного підрозділу «Костянтинівська дистанція колії» регіональної філії «Донецька залізниця» ПАТ «Укрзалізниця», а постановою Кабінету Міністрів України від 25 червня 2014 року № 200 «Про утворення публічного акціонерного товариства «Українська залізниця», у тому числі, затверджено перелік підприємств та установ залізничного транспорту загального користування, на базі яких утворюється ПАТ «Українська залізниця», до якого входить також ДП «Донецька залізниця», суд дійшов висновку про те, що належним відповідачем по справі має бути саме ПАТ «Укрзалізниця». Отже, позов у частині вимог до ДП «Донецька залізниця» не підлягає задоволенню.
Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 31 липня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ «Українська залізниця» відхилено. Рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 26 червня 2017 року залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що позивач, як чоловік ОСОБА_3, є членом її сім'ї, вселився у спірну квартиру зі згоди її наймачів, з дружиною вів спільне господарство, на час смерті ОСОБА_4 (ІНФОРМАЦІЯ_1) постійно проживав у спірній квартирі протягом 26 років та вів з нею спільне господарство, іншого житла з 2010 року немає, спірна квартира є його постійним місцем проживання, тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого та правильного висновку про те, що позивач відповідно до статті 64 ЖК Української РСР набув рівного з іншими членами сім'ї права користування квартирою АДРЕСА_1
Апеляційний суд вважав, що наявність боргів по квартплаті, на що посилався відповідач, не впливає на вирішення питання щодо набуття позивачем права користування жилим приміщенням. Набувши рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, позивач відповідно несе й усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення й відповідач не позбавлений можливості у спосіб, передбачений законом, звернутися до нього з вимогами щодо стягнення заборгованості за надані комунальні послуги.
У касаційній скарзі, поданій у серпні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПАТ «Українська залізниця», посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди не звернули увагу на положення частини першої статті 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання», відповідно до якого громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов'язані протягом тридцяти календарних днів після зняття з реєстрації місця проживання та прибуття до нового місця проживання зареєструвати своє місце проживання.
Посилається, що на підставі статті 65 ЖК Української РСР особа має право вселити у житло члена своєї сім'ї в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, проте ОСОБА_1 не отримував такої згоди ні від дружини, ні від членів сім'ї, які проживали у спірній квартирі на час його вселення. Крім того, у його приватній власності перебуває інша квартира.
У жовтні 2017 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення на касаційну скаргу, в яких вказує про те, що рішення судів попередніх інстанцій є законними та обґрунтованими, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Посилається на те, що його дружина мала право вселити його у займане нею жиле приміщення на підставі статті 65 ЖК Української РСР.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
У травні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.
Касаційна скарга підлягає задоволенню.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.
Судами встановлено, що на підставі ордеру № 267, виданого виконавчим комітетом Ради народних депутатів м. Костянтинівка на підставі рішення від 08 липня 1987 року № 268, у квартиру АДРЕСА_1 вселився ОСОБА_2 (водій дрезини), разом із членами своєї сім'ї: ОСОБА_5 - дружина, ОСОБА_6 - дочка, ОСОБА_7 - зять, ОСОБА_3 - дочка, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 - онуки. Вказані обставини підтверджуються копією ордера, копією корінця вказаного ордера та визнаються сторонами.
Згідно із довідкою від 23 червня 2017 року № 06/987, наданою структурним підрозділом «Костянтинівська дистанція колії» регіональної філії «Донецька залізниця» ПАТ «Укрзалізниця» спочатку у вказаній квартирі було зареєстроване місце проживання ОСОБА_2, який був знятий з реєстрації у 1996 році, ОСОБА_5, яка була знята з реєстрації у 2007 році у зв'язку зі смертю, ОСОБА_3, яка була знята з реєстрації у 2016 році у зв'язку із смертю.
На час розгляду справи у вказаній квартирі місце проживання інших осіб зареєстровано не було, наймачі відсутні.
У судовому засіданні сторони визнали обставини щодо смерті попередніх наймачів квартири: ОСОБА_2 у 1996 році та ОСОБА_5 у 2007 році, тому ці обставини не підлягали доказуванню на підставі частини першої статті 61 ЦПК України у редакції 2004 року, чинній на час розгляду справи судами.
Сторонами також була визнана обставина щодо того, що останнім наймачем квартири була ОСОБА_3, що підтверджується особистими рахунками щодо комунальних послуг, складеними на її ім'я.
12 листопада 1988 року ОСОБА_3 уклала шлюб з позивачем - ОСОБА_1, що підтверджується копією повторного свідоцтва про шлюб від 06 грудня 2016 року НОМЕР_1 (актовий запис від 12 листопада 1988 року № 796, складений відділом реєстрації актів цивільного стану по м. Костянтинівці Костянтинівського міськрайонного управління юстиції Донецької області). Після реєстрації шлюбу прізвище дружини - «ОСОБА_3».
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, що підтверджується копією повторного свідоцтва про смерть від 02 грудня 2016 року НОМЕР_2 (актовий запис від ІНФОРМАЦІЯ_1 № 1418, складений Костянтинівським міським відділом реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Донецькій області).
Задовольняючи частково позов ОСОБА_1,суди виходили з того, що на підставі статті 65 ЖК Української РСР дружина позивача -ОСОБА_3, мала право вселити його у займане жиле приміщення, як члена своєї сім'ї. Інші члени сім'ї, які там проживали раніше - померли, тому не потрібно встановлювати наявність письмової згоди на вселення позивача від інших членів сім'ї. Суди дійшли висновку про правомірність вселення ОСОБА_1 у спірне жиле приміщення, оскільки подружжя тривалий час проживало разом у спірній квартирі, вело спільне господарство та підтримувало сімейні стосунки. Отже, на підставі статті 64 ЖК Української РСР ОСОБА_1 набув право користування вказаною квартирою.
Проте з таким висновком судів повністю погодитися не можна.
Відповідно до частини першої статті 64 ЖК Української РСР Члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору.
Згідно з положеннями статті 65 ЖК Української РСР наймач вправі в установленому законом порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб.
Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
Наймач жилого приміщення та члени його сім'ї, які проживають разом з ним, можуть за взаємною згодою дозволити тимчасове проживання в жилому приміщенні, що є в їх користуванні, інших осіб без стягнення плати за користування приміщенням (тимчасових жильців), в тому числі опікуна чи піклувальника, який не є членом сім'ї наймача. Тимчасові жильці на вимогу наймача або членів сім'ї, які проживають разом з ним, зобов'язані негайно звільнити приміщення, а в разі відмовлення - підлягають виселенню в судовому порядку без надання іншого жилого приміщення (стаття 98 ЖК Української РСР).
У пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 (з наступними змінами) «Про деякі питання, що виникли у практиці застосування судами Житлового кодексу України» судам роз'яснено, що Вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім'ї наймача, чи приписані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.
При цьому, як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в пункті 15 постанови від 01 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», наявність чи відсутність прописки сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім'ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.
Однак відсутність письмової згоди членів сім'ї наймача на вселення сама по собі не свідчитьпро те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.
Верховний Суд України у постанові від 11 липня 2012 року у справі № 6-60цс12 виклав правовий висновок про те, що під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім'ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.
У статті 212 ЦПК України 2004 року визначено, щосуд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність та взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови в їх прийнятті.
Частиною першою статті 57 ЦПК України 2004 року, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 58 ЦПК України 2004 року).
Відповідно до положень частини третьої статті 10 та частин першої та четвертої статті 60 ЦПК України 2004 року, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суди попередніх інстанцій не звернули увагу на наведені норми матеріального й процесуального права, не врахували доводів відповідача та не надали їм належної правової оцінки. Зокрема, суди не звернув увагу на те, що на дату смерті наймача спірної квартири - ОСОБА_4 (ІНФОРМАЦІЯ_1) вона була єдиною зареєстрованою у квартирі особою та після її смерті у спірній квартирі інші особи не зареєстровані.
Посилання ОСОБА_1 на те, що він вселився у спірну квартиру в установленому законом порядку, зі згоди наймача та усіх членів його сім'ї не підтверджені відповідними належними та допустимими доказами, зокрема, відсутня їх письмова заява, а суд не дав цьому належної оцінки та не встановив, що за обставинами справи безспірно вбачається, що вони висловлювали таку згоду.
Відхиляючи доводи апеляційної скарги ПАТ «Українська залізниця» про те, що позивач має у власності інше житло та не був зареєстрований у спірній квартирі з посиланням на положення частини першої статті 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання», відповідно до якого громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов'язані протягом тридцяти календарних днів після зняття з реєстрації місця проживання та прибуття до нового місця проживання зареєструвати своє місце проживання, апеляційний суд взяв до уваги усні пояснення позивача про те, що він немає іншого житла, після продажу своєї квартири у липні 2010 року його було знято з реєстрації місця проживання та він зі своєю дружиною неодноразово намагалися зареєструвати його місце проживання у спірній квартирі, проте через наявність боргів за комунальні послуги посадові особи житлово-експлуатаційної організації в усній формі відмовляли йому у реєстрації.
Проте, апеляційний суд не звернув увагу на те, що доводи позивача ґрунтуються виключно на припущеннях, що в силу частини четвертої статті 60 ЦПК України 2004 року заборонено, та позивач не підтвердив своїх доводів жодними доказами, що є його процесуальним обов'язком згідно з положеннями статей 10, 60 ЦПК України 2004 року.
Апеляційний суд вказав, що в останнє ОСОБА_1 звертався до СП «Костянтинівська дистанція колії» регіональної філії «Донецька залізниця» ПАТ «Укрзалізниця» з письмовою заявою про реєстрацію місця проживання у вказаній квартирі 16 грудня 2016 року та листом від 06 січня 2017 року за №06/24 йому повідомили, що реєстрація місця проживання здійснюється виконавчим органом сільської, селищної або міської ради, тому йому необхідно звернутися до відповідного органу реєстрації. Проте, суд не встановив та не надав оцінку тому, чи звертався позивач до відповідного органу.
Таким чином, у порушення статей 212-214, 315 ЦПК України 2004 року суди не забезпечили повного та всебічного розгляду справи, на вказані вимоги закону та обставини справи уваги не звернули, не з'ясували, чи дотримано встановленого порядку при вселенні позивача до спірної квартири, зокрема: чи отримував позивач письмову згоду усіх членів сім'ї наймача на вселення у якості члена сім'ї, чи здійснював він усі залежні від нього дії для реєстрації у спірному жилому приміщенні, чи наявне у нього інше житло.
Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, характер правовідносин, що виник між сторонами, та правова норма, яка підлягає застосуванню для їх вирішення судами не встановлені, оскаржувані судові рішення не відповідають вимогам статті 213 ЦПК України 2004 року щодо законності й обґрунтованості.
Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, збирати нові докази та давати їм оцінку, то справу необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» задовольнити.
Рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 26 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 31 липня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: Б. І. Гулько
Є. В.Синельников
С.Ф. Хопта
Ю.В. Черняк