13 грудня 2018 року Справа №160/8384/18
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді ОСОБА_1
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Головного управління Пенсійного Фонду України в Дніпропетровській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, -
08.11.2018 року ОСОБА_2 (далі - позивач) звернулась до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (далі - відповідач) , в якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо не поновлення виплати пенсії за віком ОСОБА_2;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області перерахувати розмір та поновити виплату пенсії за віком ОСОБА_2, починаючи з 07.10.2009 року, як непрацюючому пенсіонеру, з врахуванням всього стажу з додержанням п. 4-1 розділу XV "Прикінцеві положення" Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" та заробітної плати для обчислення пенсії, але в розмірі не меншому ніж прожитковий мінімум для непрацездатних осіб, з нарахуванням компенсації втрати частини доходів, з підвищенням та індексацією пенсії відповідно до ст.ст. 27, 42 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", доплатою до пенсії за понаднормовий стаж відповідно до ч. 1 ст. 28 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", з надбавкою як дитині війни, здійснити осучаснення пенсії відповідно до пенсійної реформи України.
13.11.2018 року ухвалою судді Дніпропетровського окружного адміністративного суду було відкрито провадження по справі та призначено розгляд даної справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами на 05.12.2018 року відповідно до ч. 5 ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України та зобов'язано відповідача надати відзив на позов та докази в обґрунтування відзиву (а.с. 2).
Зазначена ухвала суду отримана представником відповідача за довіреністю Погребною 19.11.2018 року, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення, наявного у матеріалах справи (а.с. 21).
26.11.2018 року ухвалою судді було відкладено розгляд даної справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами на 06.12.2018 року у зв'язку із участю участі у проведенні навчальних занять у Дніпропетровському апеляційному суді (а.с. 24).
06.12.2018 року ухвалою суду відкладено розгляд справи на 13.12.2018 року та зобов'язано повторно відповідача надати відзив на позов та докази в обґрунтування відзиву (а.с. 28).
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що до листопада 1996 року позивач проживала у ІНФОРМАЦІЯ_1 та отримувала пенсію за віком, в подальшому виїхала на постійне місце проживання до Ізраїлю, у зв'язку з чим виплату пенсії було припинено.
18.05.2018 року представник позивача звернувся із заявою про перерахунок та поновлення виплати пенсії за віком з 07.10.2009 року. Проте, листом №Р8087-18 від 31.05.2018 року відповідачем на підставі п. 2.9 Порядку №22-1 було відмовлено у поновленні виплати пенсії у зв'язку із не наданням документу, що підтверджує попередню адресу реєстрації або проживання в Кіровському районі м. Дніпропетровська, підставу та дату зняття з обліку, факт звільнення. Крім того, відповідач зазначив, що між Україною та Державою Ізраїль не укладено договір щодо пенсійного забезпечення. Позивач не погоджується із такою відмовою та вважає, що вона суперечить обставинам справи та положенням Рішення Конституційного Суду України №25-рп/2009 від 07.10.2009 року.
10.12.2018 року на адресу суду надійшов письмовий відзив на позов, у якому представник відповідача в задоволенні позовних вимог просив відмовити в повному обсязі, посилаючись на те, що позивачем порушено строк для звернення до суду, передбачений ст.ст. 122, 123 Кодексу адміністративного судочинства України. Щодо вимоги позивача відновити виплату раніше призначеної пенсії за віком, то представник відповідача зазначив, що 18.05.2018 року уповноваженим представником позивача при зверненні до відповідача з питанням поновлення пенсії позивачу, як громадянці України, яка оформила виїзд на постійне місце проживання до держави Ізраїль було порушено приписів п. 2.9, п. 2.21 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», 18.05.2018 року уповноваженим представником позивача при зверненні до відповідача з питанням поновлення пенсії позивачу, як громадянці України, яка оформила виїзд на постійне місце проживання до держави Ізраїль. Враховуючи зазначене, позивачу для поновлення виплати пенсії на території України не має законних підстав, у зв'язку з виявленням наступних недоліків: звернулася не особисто, не надано документів, підтверджуючих постійне місце проживання (реєстрації) в Україні, а тому обставин, призначати та виплачувати пенсію позивачу на інших умовах ніж ті, які передбачені Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», немає законних підстав.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 263 Кодексу адміністративного судочинства України, оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг, суд розглядає за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 263 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що справи, визначені частиною першою цієї статті, суд розглядає у строк не більше тридцяти днів з дня відкриття провадження у справі.
Згідно ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи, або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази у сукупності з нормами чинного законодавства України, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що ОСОБА_3 є громадянкою України та з 27.03.1994 року перебуває на пенсійному обліку, що підтверджується копією паспорту громадянина України для виїзду за кордон та матеріалами справи (а.с. 16, 30-33).
Так, у листопаді 1996 року позивач виїхала на постійне місце проживання до Ізраїлю, у зв'язку з чим виплату призначеної позивачу пенсії було припинено.
18.05.2018 року позивач через свого представника звернулася до відповідача із заявою про призначення/перерахунок пенсії з 07.10.2009 року, із застосуванням всіх підвищень, індексацій, надбавок та доплат, передбачених пенсійним законодавством України, як не працюючому пенсіонеру, дитині війни, до якою було долучено нотаріально засвідчені копії довіреності, паспорта, картки платника податків, копія паспорта представника, що підтверджується копією відповідної заяви та розписки-повідомлення (а.с. 11-11зв.).
Проте, листом №Р8087-18 від 31.05.2018 року відповідач повідомив про відмову у поновленні виплати пенсії, посилаючись на порушення вимог Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», оскільки позивачем не надані документи, що підтверджують попередню адресу реєстрацій проживання в Кіровському районі м. Дніпропетровська, визначають період виплати пенсії Кіровським відділом соціального захисту населення, підставу та дату зняття з обліку як одержувача пенсії зазначеним відділом, факт звільнення, а тому звернення до нашого управління безпідставне. Крім того, за даними закордонного паспорту, місце постійного проживання позивача за межами України є Ізраїль, проте між Україною та Державою Ізраїль договору щодо пенсійного забезпечення на теперішній час не укладено (а.с. 9-10).
Отже, спір між сторонами виник з підстав відмови відповідача у поновленні виплати пенсії за віком, яку позивач отримувала до виїзду в державу Ізраїль.
Правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються положеннями Конституції України та Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” (далі - Закон №1058-IV).
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із частиною першою статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Таким чином, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується міжнародними зобов'язаннями України.
Відповідно до ч. 1 ст. 49 Закону №1058-IV виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється:
1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;
2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною ОСОБА_4 України (положення пункту 2 частини першої статті 49 втратили чинність як такі, що є неконституційними, на підставі Рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009);
3) у разі смерті пенсіонера;
4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;
5) в інших випадках, передбачених законом.
Наведений перелік підстав для припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, прямо передбачених законом.
Згідно зі статтею 51 цього Закону у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною ОСОБА_4 України.
Рішенням Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 (далі - Рішення №25-рп/2009) пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону № 1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною ОСОБА_4 України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону №1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Як зазначено в Рішенні №25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону №1058-ІV держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.
Крім того, як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).
У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі «Пічкур проти України», як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».
З огляду на наведене, з дня набрання чинності Рішенням №25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону №1058-ІV виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону. З цього часу управління ПФУ має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.
Отже, проживаючи в Ізраїлі, як громадянин України, позивач має такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни цієї держави, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема права на отримання пенсії за ознакою місця проживання.
Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у постанові від 20.09.2018 року у зразковій справі №754/3047/17.
За змістом ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Суд зазначає, що є необґрунтованими посилання представника відповідача щодо не дотримання позивачем строку для звернення до суду, передбаченого ст.ст. 122, 123 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки після прийняття та опублікування Рішення №25-рп/2009 від 07 жовтня 2009 року та невідновлення виплати пенсії, позивач повинен був дізнатися про порушення свого права, а відтак відлік строку звернення до суду розпочався у 2016 році з моменту припинення виплати пенсії.
При цьому, той факт, що із заявою про поновлення пенсії позивач звернулася до відповідача 18.05.2018 року не змінює моменту, з якого вона повинна була дізнатись про порушення прав. Вказана дата, 15.05.2018 року, свідчить лише про час, коли позивач почав вчиняти дії щодо реалізації свого права і ця дата не пов'язується з початком перебігу строку звернення до суду.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 24.04.2018 року у справі №127/15035/17.
Щодо вимоги позивача про поновлення виплати пенсії за віком позивачу, починаючи з 07.10.2009 року, суд зазначає наступне.
Частиною 2 статті 49 Закону № 1058-ІV передбачено, що поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.
Таким чином, норма вказаної статті пов'язує час поновлення пенсії не з датою звернення до органів Пенсійного фонду України, а з настанням обставин для відновлення її виплати.
Відповідно до положень частини 2 статті 46 Закону №1058-ІV нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Оскільки після виїзду позивача з України пенсія йому не нараховувалась, то зазначені положення частини 2 статті 46 Закону щодо спірних правовідносин застосуванню не підлягають.
Рішенням № 25-рп/2009 п. 2 ч. 1 ст. 49, друге речення ст. 51 Закону № 1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною ОСОБА_4 України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Як зазначено в Рішенні № 25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.
Таким, з 07 жовтня 2009 року порядок виплати пенсії громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон, регулюється нормами Закону України «Про загальнообов'язкове пенсійне страхування» з урахуванням рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності положень п. 2 ч. 1 ст. 49, другого речення ст. 51 Закону України «Про загальнообов'язкове пенсійне страхування».
Отже, з дня набрання чинності Рішенням № 25-рп/2009 щодо неконституційності положень п. 2 ч. 1 ст. 49, другого речення ст. 51 Закону № 1058-ІV виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплату якою було припинено на підставі положень зазначеного Закону. З цього часу Управління ПФУ має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 17.07.2018 року у справі № 263/3644/17.
Водночас, суд вважає за необхідне відповідно до частини 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України вийти за межі позовних вимог, з метою ефективного захисту прав, свобод, інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень та, окрім визнання бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо не поновлення виплати пенсії за віком ОСОБА_2 протиправною, ще й скасувати відмову у поновленні пенсії, оформлену листом №Р8087-18 від 31.05.2018 року.
Також, суд дійшов висновку, що підлягають і задоволенню похідні позовні вимоги позивача про зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області перерахувати розмір та поновити виплату пенсії за віком ОСОБА_2, починаючи з 07.10.2009 року, як непрацюючому пенсіонеру, з врахуванням всього стажу з додержанням п. 4-1 розділу XV "Прикінцеві положення" Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" та заробітної плати для обчислення пенсії, але в розмірі не меншому ніж прожитковий мінімум для непрацездатних осіб, з нарахуванням компенсації втрати частини доходів, з підвищенням та індексацією пенсії відповідно до ст.ст. 27, 42 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", доплатою до пенсії за понаднормовий стаж відповідно до ч. 1 ст. 28 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", з надбавкою як дитині війни, здійснити осучаснення пенсії відповідно до пенсійної реформи України.
Під дискреційними повноваженнями слід розуміти надання органу або посадовій особі повноважень діяти на власний розсуд в межах закону. Зокрема, дискреційні повноваження полягають у тому, що суб'єкт владних повноважень може обирати у конкретній ситуації альтернативне рішення, яке є законним.
Дискреційні повноваження - це комплекс прав і зобов'язань представників влади, як на державному, так і на регіональному рівнях, у тому числі представників суспільства, яких уповноважили діяти від імені держави чи будь-якого органу місцевого самоврядування, що мають можливість надати повного або часткового визначення і змісту, і виду прийнятого управлінського рішення. Також ця особа може вибирати рішення у передбачених для конкретних ситуацій нормативно-правових актах або схожих документах.
Відповідно до ОСОБА_4 Європи №R(80)2 щодо здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої ОСОБА_5 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Тобто, коли орган може обрати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за конкретних обставин, та яке захистить або відновить порушене право.
Адміністративний суд під час розгляду справи та вирішення публічно-правових спорів перевіряє, чи рішення суб'єкта владних повноважень прийняте у межах законної дискреції. При цьому, відповідно до правил правозастосування практики Європейського Суду з прав людини, суд не може своїм рішенням підмінити рішення суб'єкта владних повноважень.
Відповідно до абзацу 3 пункту 10.3 постанови Пленуму Вищого адміністративного Суду України “Про судове рішення в адміністративній справі” від 20.05.2013р. №7 суд може ухвалити постанову про зобов'язання відповідача прийняти рішення певного змісту за винятком випадків, коли суб'єкт владних повноважень відповідно до закону приймає рішення на власний розсуд.
Суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, і давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, що належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.
Отже, адміністративний суд у справах щодо оскарження рішень суб'єкта владних повноважень, виконуючи цілі, встановлені адміністративним судочинством щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення) передбаченим ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається і не може втручатися в дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень за межами перевірки за названими критеріями.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій.
За приписами пункту 3 ч. 2 ст. 245 вказаного Кодексу, встановлено, що у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій.
Також слід зазначити, що за приписами ч. 2 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Статтею 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини” суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Суду як джерело права.
Так, Європейський Суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011р. (остаточне) по справі “Чуйкіна проти України” констатував: “50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює “право на суд”, в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів ( див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі “Голдер проти Сполученого Королівства” (Golder v. The United Kingdom), п.п. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє всіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати “вирішення” спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені.
Таким чином, з урахуванням наведеної судового практики, суд дійшов висновку, що задоволення похідних позовних вимог позивача про зобов'язання Головного управління Пенсійного Фонду України в Дніпропетровській області з 07.10.2009 року відновити виплату раніше призначеної пенсії за віком, яку позивач отримувала до виїзду в Ізраїль, відповідно до чинного на день поновлення пенсії законодавства України є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.
Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Частина 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.
В той же час, і ч. 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України покладено обов'язок на позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги та заперечення.
Так, позивачем були надані суду достатні докази, на підтвердження безпідставного, всупереч чинному законодавству припинення виплати раніше призначеної пенсії, як особі, яка проживає за кордоном.
Водночас, є безпідставними посилання представника відповідача на п. 2.9 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» як підставу для відмови у поновленні виплати пенсії, оскільки із змісту вказаної норми вбачається, що вона застосовується виключно при звернення особи за призначенням пенсії.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат відповідно до ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, суд виходить із того, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
За таких обставин, підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області на користь позивача судові витрати по сплаті судового збору у сумі 704,80 грн., понесені позивачем згідно дублікату квитанції №0.0.1174944097 від 01.11.2018 року (а.с. 4).
Оцінуючи усі докази, які були досліджені судом у їх сукупності, а також обставини, встановлені у ходу судового розгляду справи, суд дійшов висновку, що при прийнятті рішення про відмову у поновленні раніше призначеної пенсії, оформлене листом №Р8087-18 від 31.05.2018 року, відповідач діяв всупереч Конституції України та чинному законодавству України, а тому позовні вимоги підлягають задоволенню.
Керуючись ст.ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 132, 139, 193, 241-246, 250, 251, 257-263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_2 до Головного управління Пенсійного Фонду України в Дніпропетровській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.
Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо не поновлення виплати пенсії за віком ОСОБА_2.
Скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про відмову у поновленні пенсії ОСОБА_2, оформлену листом №Р8087-18 від 31.05.2018 року.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області перерахувати розмір та поновити виплату пенсії за віком ОСОБА_2, починаючи з 07.10.2009 року, як непрацюючому пенсіонеру, з врахуванням всього стажу з додержанням п. 4-1 розділу XV "Прикінцеві положення" Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" та заробітної плати для обчислення пенсії, але в розмірі не меншому ніж прожитковий мінімум для непрацездатних осіб, з нарахуванням компенсації втрати частини доходів, з підвищенням та індексацією пенсії відповідно до ст.ст. 27, 42 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", доплатою до пенсії за понаднормовий стаж відповідно до ч. 1 ст. 28 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", з надбавкою як дитині війни, здійснити осучаснення пенсії відповідно до пенсійної реформи України.
Стягнути на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 21910427) сплачені позивачем судові витрати, пов'язані зі сплатою судового збору у розмірі 704,80 грн.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Н.Є. Сліпець