ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
13.12.2018Справа № 910/10069/18
Господарський суд міста Києва у складі судді Якименко М.М., розглянувши матеріали господарської справи
за позовом Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Провідна" (03049, м. Київ, пр-т Повітрофлотський, 25; код ЄДРПОУ 23510137)
до Товариства з додатковою відповідальністю "Страхова компанія "Альфа-Гарант" (01132, м. Київ, бульвар Лесі Українки, буд. 26; код ЄДРПОУ 32382598)
про стягнення 21 848,59 грн.
Без повідомлення (виклику) учасників справи
Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "Провідна" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з додатковою відповідальністю Страхова компанія "Альфа - Гарант" про стягнення 21 848,59 грн. страхового відшкодування.
В обґрунтування позовних вимог в позовній заяві позивач посилається на той факт, що в результаті дорожньо-транспортної пригоди майну страхувальника позивача страхувальником відповідача завдано матеріальної шкоди, яка відшкодована позивачем в якості страхового відшкодування за Договором добровільного страхування наземного транспорту №06/0627359/1046/14 від 22.07.2014 року, у зв'язку з чим на підставі ст.ст. 993, 1191 ЦК України та ст. 27 Закону України "Про страхування" позивач просить суд стягнути з відповідача 21848,59 грн. страхового відшкодування.
Відповідно до Протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями головуючим суддею визначено суддю Якименко М.М.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.08.2018 року позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви.
Через відділ діловодства суду від позивача надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви, розглянувши яку суд встановив, що недоліки позовної заяви, які зумовили залишення її без руху, позивачем усунено.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.10.2018 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі; постановлено розгляд справи здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи за наявними у справі матеріалами.
16.10.2018 року через канцелярію суду від Моторного (транспортного) страхового бюро надійшли документи по справі.
26.10.2018 року через канцелярію суду представник відповідача подав відзив на позовну заяву.
02.11.2018 року через канцелярію суду представник позивача подав клопотання про залучення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.11.2018 року в задоволенні клопотання Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "ПРОВІДНА" про залучення третьої особи - відмовлено.
12.11.2018 року через канцелярію суду представник відповідача подав заяву про застосування строку позовної давності.
За таких обставин, оскільки відповідач скористався наданими йому процесуальними правами, за висновками суду у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, в зв'язку з чим справа може бути розглянута за наявними у ній документами.
При цьому, зважаючи на те, що до суду не надходило клопотань учасників справи або одного з них в порядку частини 5 статті 252 Господарського процесуального кодексу України про розгляд справи з повідомленням (викликом) сторін, з огляду на відсутність у суду підстав для виклику сторін з власної ініціативи, господарський суд розглядає справу без проведення судового засідання.
Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Розглянувши надані документи і матеріали, з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
22.07.2014 року між Програмою розвитку організацій об'єднаних націй в Україні (далі по тексту - страхувальник) та Приватним акціонерним товариством "Страхова компанія "Провідна" (далі по тексту - страховик, позивач) укладено Договір добровільного страхування наземного транспорту №06/0627359/1046/14 (далі за текстом - договір страхування, договір), за умовами якого застраховано транспортний засіб марки «ФОРД», державний номер DP201014 (далі по тексту - застрахований транспортний засіб).
Відповідно до Договору страхування страховик повинен відшкодовувати шкоду, що трапилась в результаті страхового випадку, а саме: пошкодження, втрата або знищення транспортного засобу або додаткового обладнання внаслідок ДТП - дорожньо-транспортної пригоди за участю транспортного засобу.
З матеріалів справи слідує, що 27.05.2015 року о 17 год. 00 хв. в м. Ужгород на пл. Б. Хмельницького сталося ДТП, в результаті якого зіткнулися застрахований транспортний засіб, та транспортний засіб марки «Деу Ланос», державний реєстраційний номер НОМЕР_1, яким керував ОСОБА_1, у результаті чого застрахованому транспортному засобу було завдано пошкодження.
Відповідно до Страхового акту №2300078005 від 24.07.2015 року вартість матеріального збитку, завданого застрахованому транспортному засобу, склала 21 848,59 грн.
У зв'язку зі зверненням страхувальника до позивача з заявою про виплату страхового відшкодування в порядку регресу (копія заяви в матеріалах справи), позивачем було визнано вищезазначену дорожньо-транспортну пригоду страховим випадком, про що складено відповідний страховий акт, видано наказ на здійснення виплати страхового відшкодування страхувальникові (зазначені документи містяться в матеріалах справи) у розмірі 21 848,59 грн.
Відповідно до ст. 22, 1166 ЦК України особа, якій завдано збитків в результаті її цивільного права, має право на їх відшкодування. Шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала, і звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду завдано не з її вини.
Згідно ч. 2 ст. 1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
Договір укладений між позивачем та страхувальником за своєю правовою природою є договором страхування. Правовідносини щодо страхування регулюються нормами Цивільного кодексу України, зокрема, главою 67 ЦК України.
Відповідно до ст. 979 ЦК України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.
Майнова шкода, завдана страхувальникові позивача була відшкодована позивачем відповідно до умов Договору, однак постановою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області (суддя Бедбо В.І.) від 19.06.2015 року справа №308/6374/15-п винним у ДТП визнано водія транспортного засобу марки «Деу Ланос», д.р.н. НОМЕР_1 - ОСОБА_1
Відповідно до єдиної централізованої бази даних МТСБУ цивільно-правова відповідальність ОСОБА_2 на момент скоєння ДТП була застрахована в Приватного акціонерного товариства "Київський страховий дім" (далі по тексту - відповідач) відповідно до Полісу серія АІ №607209, що в свою чергу є підставою для відшкодування завданої майнової шкоди відповідачем.
Відносини у сфері обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів регулюються Конституцією України, ЦК України, Законом України "Про страхування", Законом України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" та іншими законами України і нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них.
За змістом пункту 2.1 статті 2 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" якщо норми цього Закону передбачають інше, ніж положення інших актів цивільного законодавства України, то застосовуються норми цього Закону.
Згідно до ст. 27 Закону України «Про страхування» та ст. 993 ЦК України до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.
У відповідності до вимог ст.1191 ЦК України особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.
Згідно з ч. 1 ст. 1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
Відповідно до ч. 1 ст. 22 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» при настанні страхового випадку страховик відповідно до лімітів відповідальності страховика відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, яка була заподіяна у результаті дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров'ю, майну третьої особи.
Судом встановлено, що страховик (позивач) виконав своє грошове зобов'язання у відповідності до лімітів відповідальності та сплатив страхове відшкодування в розмірі 21 848,59 грн., що підтверджується платіжним дорученням №0030974 від 27.07.2018 року на суму 21 848,59 грн. (належним чином завірена копія платіжного доручення міститься в матеріалах справи).
Відповідно до Полісу АІ №607209 ліміт відповідальності відповідача: за шкоду по життю та здоров'ю 100 000,00 грн., за шкоду по майну 50 000,00 грн., франшиза 510,00 грн.
Франшиза - частина збитків, що не відшкодовується страховиком згідно з договором страхування (ст. 9 Закону України «Про страхування»).
Таким чином ліміт відповідальності відповідача (за шкоду по майну) перед позивачем становить 50 000,00 грн. за мінусом франшизу.
Предметом Договору страхування є майнові інтереси страхувальника, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном.
Відповідно до ст. 16 Закону України «Про страхування» договір страхування - це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.
Статтею 27 Закону України «Про страхування» та статтею 993 ЦК України визначено, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток.
Як зазначає Верховний Суд України в листі від 19.07.2011р., перехід права вимоги від страхувальника (вигодонабувача) до страховика називається суброгацією.
При суброгації нового зобов'язання із відшкодування збитків не виникає - відбувається заміна кредитора: потерпілий (а ним є страхувальник або вигодонабувач) передає страховику своє право вимоги до особи, відповідальної за спричинення шкоди. Внаслідок цього страховик виступає замість потерпілого.
Хоч і регрес, і суброгація виникають на підставі закону, проте вказані підстави є різними.
Так суброгація виникає, зокрема, на підставі ст. 993 ЦК України та ст. 27 Закону України "Про страхування", а регрес, зокрема, на підставі ст. 38 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів".
За суброгації відбувається лише зміна осіб у вже наявному зобов'язанні (зміна активного суб'єкта) зі збереженням самого зобов'язання. Це означає, що одна особа набуває прав і обов'язків іншої особи у конкретних правовідносинах. У процесуальному відношенні страхувальник передає свої права страховику на підставі договору і сприяє реалізації останнім прийнятих суброгаційних прав.
Суброгація застосовується щодо будь-якої особи, відповідальної за настання страхового випадку. При суброгації перебіг строку позовної давності починається з моменту виникнення страхового випадку.
Оскільки, Позивач набув права до Відповідача в порядку суброгації, то строк позовної давності за вимогами позивача почав спливати з моменту виникнення страхового випадку, як це зазначає Верховний Суд України в листі від 19.07.2011р.
Аналогічної позиції притримується і Вищий спеціалізований суд України. Зокрема у п. 27 Постанови пленуму від 01.03.2013р. №4 «Про деякі питання застосування судами законодавства при вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки» зазначається, що у випадку суброгації відбувається лише заміна осіб у вже наявному зобов'язанні (заміна активного суб'єкта) зі збереженням самого зобов'язання. У такому разі страхувальник передає свої права страховикові на підставі договору і сприяє реалізації останнім прийнятих суброгаційних прав. У випадку регресу одне зобов'язання замінює собою інше, але переходу прав від одного кредитора до іншого не відбувається.
Оскільки при суброгації відбувається заміна особи в зобов'язанні, тому з урахуванням положення статті 515 ЦК суброгація застосовується лише до майнового страхування.
Відповідно до ст. 515 ЦК України заміна кредитора не допускається у зобов'язаннях, нерозривно пов'язаних з особою кредитора, зокрема у зобов'язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю.
Як вбачається з матеріалів справи позивачем була відшкодована шкода заподіяна майну, а не життю чи здоров'ю.
Таким чином, Позивач виплативши страхувальнику страхове відшкодування, отримав право вимоги про відшкодування шкоди, яке належало страхувальнику. Тобто, в даному випадку відбулася лише заміна сторін у зобов'язанні, що підпадає під ознаки суброгації (Аналогічної правової позиції притримується і Вищий господарський суд України, який у своїй постанові від 06.10.2014р. №922/1265/13 та Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у постанові від 23.09.2015 р. у справі № 910/22731/14).
У спірному зобов'язанні відбулася заміна кредитора - страхувальник передав страховикові, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки. При цьому строк позовної давності у страховому зобов'язанні є загальним (три роки) та його перебіг починається від дня настання страхового випадку.
Згідно ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Враховуючи те, що страховий випадок мав місце 27.05.2015р., то позовна давність спливає 27.05.2018 р.
Позовну заяву №841ПР від 27.07.2018р. було подано до суду 27.07.2018р. Тобто, Позивач звернувся до суду після спливу строку позовної давності.
Згідно з ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Відповідно до пункту 2.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29.05.2013р. "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" за змістом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
З врахуванням вищевикладеного суд дійшов до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, в зв'язку з попуском позивачем строку позовної даності до заявлених вимог.
Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (ч. 1 ст. 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі «Гарсія Руїз проти Іспанії», від 22 лютого 2007 року в справі «Красуля проти Росії», від 5 травня 2011 року в справі «Ільяді проти Росії», від 28 жовтня 2010 року в справі «Трофимчук проти України», від 9 грудня 1994 року в справі «Хіро Балані проти Іспанії», від 1 липня 2003 року в справі «Суомінен проти Фінляндії», від 7 червня 2008 року в справі «Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії») свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.
Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
Відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Статтею 76 ГПК України передбачено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.
Частиною 1 ст. 78 ГПК України визначено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.
Відповідно до п. 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №6 від 23.03.12 року «Про судове рішення» рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.
Обов'язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.
Це стосується позивача, який мав довести наявність тих обставин, на підставі яких він звернувся до господарського суду з позовними вимогами.
З врахуванням вищевикладеного суд дійшов до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, в зв'язку з попуском позивачем строку позовної даності до заявлених вимог.
Відповідно до статті 129 ГПК України судові витрати покладаються судом на позивача.
Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 73-80, 86, 126, 129, 233, 236-241, 256 ГПК України, Господарський суд міста Києва, -
1. В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ст. 241 Господарського процесуального кодексу України)
У разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення (абзац 2 ч. 1 ст. 256 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно з пунктом 17.5 розділу ХІ «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03.10.2017 року №147-VIII до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя М.М.Якименко
Дата складання (підписання) повного тексту рішення: 13.12.2018 року.