Постанова
Іменем України
05 грудня 2018 року
м. Київ
справа № 752/2124/16-ц
провадження № 61-20676св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Погрібного С. О., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивач - Київська міська рада,
відповідач - ОСОБА_1,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 05 вересня 2016 року у складі судді Новак А. В. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 06 грудня 2016 року у складі колегії суддів: Усика Г. І., Ратнікової В. М., Соколової В. В.,
У лютому 2016 року Київська міська рада звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про витребування земельної ділянки, посилаючись на те, що заочним рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 23 травня 2014 року у справі за позовом заступника прокурора міста Києва до Київської міської ради, ОСОБА_3, ОСОБА_1 про визнання незаконним рішення, визнання недійсними державних актів на право власності на земельну ділянку, договору купівлі-продажу, відновлення становища, яке існувало до порушення, залишеним без змін рішенням Апеляційного суду міста Києва від 23 вересня 2015 року у зазначеній нижче частині, було визнано незаконним та скасовано рішення Київської міської ради від 29 жовтня 2009 року № 654/2723 «Про передачу громадянину ОСОБА_3 у приватну власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1», визнано недійсними виданий ОСОБА_3 державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 та виданий ОСОБА_1 державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2. До ухвалення вказаних рішень між ОСОБА_3 та відповідачем було укладено договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки. Враховуючи викладене, на підставі статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) Київська міська рада просила витребувати у ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради земельну ділянку площею 0,1 га, яка розташована на АДРЕСА_1.
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 05 вересня 2016 року позов задоволено. Витребувано від ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради земельну ділянку площею 0,1 га, кадастровий номер НОМЕР_3, яка розташована на АДРЕСА_1.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що вищевказане рішення Київської міської ради від 29 жовтня 2009 року № 654/2723 було визнано незаконним та скасовано у зв'язку з наявними порушеннями, які були допущені при його виконанні. Оскільки спірна земельна ділянка вибула з володіння територіальної громади міста Києва не з її волі, то порушене право власника підлягає захисту шляхом витребування цієї ділянки у відповідача як добросовісного набувача. При цьому суд зазначив, що позивачем не пропущено позовну давність, оскільки Київська міська рада дізналася про порушення свого права після ухвалення 23 травня 2014 року Голосіївським районним судом міста Києва заочного рішення.
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 06 грудня 2016 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 відхилено. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 05 вересня 2016 року залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.
У січні 2017 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 05 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 06 грудня 2016 року і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову Київської міської ради відмовити.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди безпідставно застосували до спірних правовідносин положення статті 388 ЦК України і не врахували, що ОСОБА_1 набув право власності на спірну земельну ділянку на підставі чинного договору купівлі-продажу. Зазначена земельна ділянка вибула з володіння власника - територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради не поза її волею, а на підставі прийнятого рішення про передачу цієї ділянки у власність ОСОБА_3 Тому відсутні правові підстави для витребування спірної земельної ділянки у добросовісного набувача. Крім цього, суди помилково не застосували наслідки пропуску позивачем позовної давності, перебіг якої розпочався з часу прийняття 29 жовтня 2009 року Київською міською радою рішення про передачу земельної ділянки ОСОБА_3 та з часу видачі 22 червня 2010 року ОСОБА_1 державного акта на право власності на земельну ділянку.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 березня 2017 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, а ухвалою від 14 червня 2017 року справу призначено до судового розгляду.
Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
05 травня 2018 року справу № 752/2124/16-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.
Станом на час розгляду справи у Верховному Суді відзивів на касаційну скаргу не надійшло.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Судами встановлено, що рішенням Київської міської ради від 29 жовтня 2009 року № 654/2723 «Про передачу громадянину ОСОБА_3 у приватну власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1» ОСОБА_3 передано у приватну власність зазначену земельну ділянку за рахунок міських земель, не наданих у власність чи користування.
На підставі вказаного рішення Київської міської ради ОСОБА_3 було видано державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку, кадастровий номер НОМЕР_3, зареєстрований 22 грудня 2009 року Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) за № 07-7-05119.
11 лютого 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С. В. і зареєстрований у реєстрі за № 937, за яким ОСОБА_3 передав у власність відповідачу земельну ділянку площею 0,1 га на АДРЕСА_1.
На підставі договору купівлі-продажу 22 червня 2010 року ОСОБА_1 було видано державний акт серії НОМЕР_2 на право власності на зазначену земельну ділянку.
Заочним рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 23 травня 2014 року у справі за позовом заступника прокурора міста Києва до Київської міської ради, ОСОБА_3, ОСОБА_1 про визнання незаконним рішення, визнання недійсними державних актів на право власності на земельну ділянку, договору купівлі-продажу, відновлення становища, яке існувало до порушення, позовні вимоги задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення Київської міської ради від 29 жовтня 2009 року № 654/2723 «Про передачу громадянину ОСОБА_3 у приватну власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1». Визнано недійсним виданий ОСОБА_3 державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, зареєстрований 22 грудня 2009 року Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) за № 07-7-05119. Визнано недійсним укладений 11 лютого 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,1 га. Визнано недійсним виданий ОСОБА_1 державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2, зареєстрований 22 червня 2010 року Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради за № 07-7-05585. Відновлено становище, яке існувало до порушення, шляхом визнання права власності на земельну ділянку на АДРЕСА_1, за територіальною громадою міста Києва в особі Київської міської ради.
Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 23 вересня 2015 року заочне рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 23 травня 2014 року у частині задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу та відновлення становища, що існувало до порушення, шляхом визнання права власності на спірну земельну ділянку за територіальною громадою міста Києва в особі Київської міської ради скасовано і ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову в означеній частині. В решті рішення місцевого суду залишено без змін.
При розгляді вказаної справи судами було встановлено, що спірна земельна ділянка за своїм цільовим призначенням відноситься до рекреаційних земель. Питання про зміну її цільового призначення в установленому законом порядку не вирішувалося.
Звертаючись до суду з цим позовом на підставі частини першої статті 388 ЦК України, Київська міська рада просила витребувати від ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Києва спірну земельну ділянку, оскільки ця ділянка вибула з володіння громади поза її волею.
Відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно з чужого незаконного володіння.
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.
Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.
За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.
Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.
Норма статті 388 ЦК України може застосовуватися як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.
Оскільки добросовісне набуття в розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є повернення майна з чужого володіння.
Зазначений правовий висновок наведений у постановах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі № 6-1203цс15 та від 02 березня 2016 року у справі № 6-3090цс15.
Відповідно до частини п'ятої статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності. В цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).
Таким чином, правовідносини, пов'язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.
Київська міська рада як представницький орган територіальної громади міста Києва, якій ця громада делегувала повноваження щодо здійснення права власності від її імені та в її інтересах, повинна діяти виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом, а відтак воля територіальної громади як власника об'єкта права комунальної власності може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам закону та інтересам територіальної громади.
Враховуючи викладене, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про наявність підстав для задоволення позову, оскільки порушене право власника (територіальної громади) підлягає захисту у спосіб, передбачений частиною першою статті 388 ЦК України, тобто шляхом витребування від ОСОБА_1 як добросовісного набувача земельної ділянки, яка вибула з володіння власника поза його волею.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи касаційної скарги про відсутність у позивача правових підстав для витребування у добросовісного набувача ОСОБА_1 спірної земельної ділянки у зв'язку з тим, що ця ділянка вибула з володіння власника - територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради не поза її волею, а на підставі прийнятого цією ж радою рішення про передачу землі у власність ОСОБА_3, не заслуговують на увагу.
Як зазначалося вище, рішення Київської міської ради як представницького органу територіальної громади міста Києва від 29 жовтня 2009 року № 654/2723 «Про передачу громадянину ОСОБА_3 у приватну власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1» було скасовано, а державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий на ім'я ОСОБА_3 на підставі вказаного рішення, був визнаний недійсним. Тому не можна вважати, що приймаючи зазначене рішення, Київська міська рада діяла з волі та в інтересах територіальної громади.
Тобто, як правильно встановили суди попередніх інстанцій, спірна земельна ділянка була відчужена поза волею її власника - територіальної громади міста Києва, а відтак наявні передбачені статтею 388 ЦК України правові підстави для витребування цієї ділянки на користь позивача.
Аргументи касаційної скарги про те, що суди безпідставно не застосували наслідки пропуску позивачем позовної давності, перебіг якої розпочався з часу прийняття 29 жовтня 2009 року Київською міською радою рішення про передачу земельної ділянки ОСОБА_3 та видачі 22 червня 2010 року ОСОБА_1 державного акта на право власності на земельну ділянку або ж із часу набрання законної сили рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 01 березня 2012 року, яким визнано протиправним та скасовано рішення Київської міської ради від 17 вересня 2009 року № 214/2283 «Про передачу земельних ділянок Товариству з обмеженою відповідальністю «Мегатранс» для будівництва, експлуатації та обслуговування об'єктів рекреаційного призначення (з комплексним інженерно-транспортним облаштуванням та благоустроєм території) та для житлової забудови на Столичному шосе, 24 у Голосіївському районі міста Києва», судом апеляційної інстанції обґрунтовано відхилено з посиланням на те, що територіальна громада міста Києва як власник спірної земельної ділянки набула права вимоги з часу набрання законної сили рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 23 травня 2014 року, яким було визнано незаконним та скасовано рішення Київської міської ради про передачу ОСОБА_3 у приватну власність спірної земельної ділянки.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
З огляду на викладене, суди дійшли правильного висновку, що право на позов виникло у Київської міської ради після скасування в судовому порядку рішення цієї ради про надання спірної земельної ділянки у власність. Тому позовна давність не пропущена.
Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 05 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 06 грудня 2016 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийВ. А. Стрільчук
Судді:С. О. Карпенко
В. О. Кузнєцов
С. О. Погрібний О. В. Ступак