Справа № 826/1380/17 Суддя (судді) суду 1-ї інст.:
Кузьменко В.А.
Іменем України
04 грудня 2018 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Сорочка Є.О.,
суддів Коротких А.Ю.,
Федотова І.В.,
за участю секретаря с/з Грисюк Г.Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Перший Український Міжнародний банк" на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 серпня 2018 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_5 до Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни, за участю третьої особи - Публічного акціонерного товариства "Перший Український Міжнародний банк" про визнання протиправним та скасування рішення,
Позивач звернулася до суду з адміністративним позовом про визнання протиправним та скасування рішення відповідача від 02 грудня 2016 року індексний номер: 32744817 про державну реєстрацію права власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 43,10 кв. м., житловою площею 17,30 кв. м., за ПАТ "Перший Український Міжнародний Банк".
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 серпня 2018 року позов задоволено повністю.
ПАТ "Перший Український Міжнародний банк" в апеляційній скарзі просить скасувати вказане судове рішення а провадження у справі закрити, оскільки вважає, що спір у даній справі не є публічно-правовим та не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджується, що 27 лютого 2007 року між позивачем (позичальник) та ЗАТ "Перший Український Міжнародний Банк" (банк) укладено кредитний договір №5276545, за умовами якого банк надає позичальнику кредит у розмірі 81 000,00 доларів США.
В забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором між сторонами укладено договір іпотеки від 27 лютого 2007 року, відповідно до умов якого в іпотеку передана квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2.
Згідно з пунктом 4.2 договору іпотеки передбачено, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється за вибором іпотекодержателя зокрема шляхом позасудового врегулювання відповідно до передбачених цим договором застережень про задоволення вимог іпотекодержателя.
Надані відповідачем матеріали реєстраційної справи свідчать, що 02 грудня 2016 року ПАТ "Перший Український Міжнародний Банк" подало до нотаріуса Кобелєвої А.М. заяву про державну реєстрацію права на нерухоме майно, за наслідками розгляду якої та доданих до неї документів відповідачем прийнято оскаржуване рішення.
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відповідачем внесено повідний запис про державну реєстрацію права власності за ПАТ "Перший Український Міжнародний Банк" на підставі договору іпотеки від 27 лютого 2007 року №699.
Вважаючи свої права порушеними, позивач звернулась до суду з позовом.
Суд першої інстанції розглядаючи справу за правилами адміністративного судочинства в оскаржуваному рішенні дійшов висновків про те, що позовна заява ОСОБА_5 не містить доводів стосовно виконання/невиконання умов цивільно-правової угоди, а питання про визнання права на предмет іпотеки позивач перед судом не порушує і своїх вимог цими обставинами не обґрунтовує.
Колегія суддів суду апеляційної інстанції при прийнятті цієї постанови виходить з такого.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 1 частини першої статті 3 КАС в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 17 КАС в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.
У пункті 7 частини першої статті 3 КАС в наведеній вище редакції визначено, що суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Водночас помилковим є застосування статті 17 КАС та поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Публічно-правовим, вважається, зокрема, спір, у якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
Необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб'єкт повинен виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір.
До юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17.
Спір, що розглядається, не є спором між учасниками публічно-правових відносин, оскільки відповідач, приймаючи оскаржуване рішення про державну реєстрацію, не мав публічно-правових відносин саме з позивачем. Прийняте відповідачем оскаржуване рішення про державну реєстрацію стосувалось реєстрації прав іншої особи, а не позивача.
Натомість, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.
Визнання протиправним і скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за третьою особою є захистом прав позивача на земельну ділянку від їх порушення іншою особою, за якою зареєстровано аналогічне право щодо того ж самого нерухомого майна.
Отже, ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції помилково вважав, що спір у справі, що розглядається є публічно-правовим.
Наведений висновок відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, що викладена у постанові від 04 вересня 2018 року по справі № 823/2042/16.
Велика Палата у вказаному рішенні наголосила, що оскільки позивач не був заявником стосовно оскаржуваних реєстраційних дій, тобто останні були вчинені за заявою іншої особи, такий спір є спором про цивільне право незалежно від того, чи здійснено державну реєстрацію прав на нерухоме майно з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства та чи заявляються, окрім вимог про скасування оспорюваного рішення, запису в державному реєстрі прав, також вимоги про визнання недійсними правочинів, на підставі яких прийнято оспорюване рішення, здійснено оспорюваний запис.
Звертаючись до суду з позовом, позивач наполягав саме на істотному недотриманні позивачем процедури реєстрації. Проте, Велика Палала Верховного Суду у наведеній вище постанові, відійшла від своєї раніше викладеної позиції про те, що при визначенні юрисдикції спору мають враховуватися підстави звернення до суду з позовом, зокрема порушення процедури реєстрації.
Велика Палала Верховного Суду наголосила, що такий критерій визначення юрисдикції спору як наявність порушень вимог чинного реєстраційного законодавства у діях державного реєстратора під час державної реєстрації прав на земельну ділянку не завжди є достатнім та ефективним, адже наявність цих порушень можна встановити лише при розгляді справи по суті, а не на момент звернення позивача з позовною заявою.
Крім того, скасування державної реєстрації права, належного одній особі, за заявою іншої особи в порядку адміністративного судочинства не дозволяє остаточно вирішити спір між цими особами. Тож не виконується основне завдання судочинства.
У таких спорах питання правомірності укладення цивільно-правових договорів, на підставі яких відбулись реєстраційні дії, а у даному випадку переходу права власності на підставі рішення суду, обов'язково постають перед судом, який буде вирішувати спір.
Отже, в зазначеній категорії справ вирішуються спори про цивільне право між особами, які вимагають скасування державної реєстрації, й особами, за якими зареєстровано право чи обтяження. А тому мають розглядатися судами господарської або цивільної юрисдикції залежно від суб'єктного складу сторін спору.
Таким чином, вказані позивачем підстави звернення до суду у спорах зазначеної категорії не можуть бути причиною віднесення спору до тієї чи іншої юрисдикції.
Велика Палала Верховного Суду з метою забезпечення єдності та сталості судової практики у постанові від 04 вересня 2018 року по справі № 823/2042/16 сформувала досить чіткий та зрозумілий висновок про те, що спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. А тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін.
Отже, спір у цій справі не є публічно-правовим та з огляду на суб'єктний склад має розглядатися за правилами господарського судочинства.
Отже, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про належність розгляду даного спору за правилами адміністративного судочинства.
Згідно частини першої статті 319 КАС (тут і далі у чинній редакції) судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню повністю або частково в апеляційному порядку і позовна заява залишається без розгляду або провадження у справі закривається у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 238 КАС суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
За таких обставин, оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню а провадження у справі закриттю у зв'язку із належністю розгляду даного спору за правилами цивільного судочинства.
Керуючись статтями 34, 238, 243, 319, 317, 321, 325, 328, 329, 331 КАС, суд
Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Перший Український Міжнародний банк" задовольнити.
Скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 серпня 2018 року.
Провадження у справі за адміністративним позовом ОСОБА_5 до Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни, за участю третьої особи - Публічного акціонерного товариства "Перший Український Міжнародний банк" про визнання протиправним та скасування рішення - закрити.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя Є.О. Сорочко
Суддя А.Ю. Коротких
Суддя І.В. Федотов
Повний текст постанови складений 10.12.2018.