29 листопада 2018 року м. Ужгород№ 807/178/17
Закарпатський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого - судді Рейті С.І., суддів Луцович М.М., Шешеня О.М.
при секретарі судового засідання Павловій О.В.
за участю представників
позивача: ОСОБА_1 (довіреність від 06.10.2017 року)
відповідача 1: Тягур І.І. (довіреність від 04.01.2018 року № 5-29/221-363)
відповідача 2: Тягур І.І. (довіреність від 21.12.2017 року № 12-20/7)
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_3 до Державної казначейської служби України, Головного управління Державної казначейської служби України в Закарпатській області про зміну підстави звільнення, виплату вихідної допомоги, відшкодування моральної шкоди, -
У відповідності до ч.3 ст.243 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 29 листопада 2018 року проголошено вступну та резолютивну частини Рішення. Рішення в повному обсязі складено 10 грудня 2018 року.
ОСОБА_3 (далі - позивач, ОСОБА_3.) звернулася до суду з адміністративним позовом до Закарпатської митниці Державної казначейської служби України (далі - відповідач 1, Держказначейство України), Головного управління Державної казначейської служби України в Закарпатській області (далі - відповідач 2, Головне управління Казначейства), яким просить (в уточненому (збільшеному) предметі позову): змінити формулювання звільнення ОСОБА_3 з "відповідно до ч.1 ст. 86 Закону України "Про державну службу" на "відповідно до ч. 3 ст. 38 Кодексу законів про працю України" і вказати його у точній відповідності до поданої заяви ОСОБА_3 та вимог чинного законодавства; визнати незаконними накази про звільнення від 04.01.2017 року № 6-о та від 05.01.2017 року № 03-о у частині формулювання причини звільнення а саме - про звільнення ОСОБА_3 відповідно до ч.1 ст. 86 Закону України "Про державну службу", зобов'язати Головне управління Казначейства внести виправлення у трудову книжку ОСОБА_3 у частині формулювання причини звільнення та змінити формулювання звільнення ОСОБА_3 з "відповідно до ч.1 ст. 86 Закону України "Про державну службу" на "відповідно до ч.3 ст. 38 Кодексу законів про працю України", стягнути на користь ОСОБА_3 з "відповідно до ч.1 ст. 86 Закону України "Про державну службу": вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку у сумі 27624,24 грн., середній заробіток за весь час затримки виплати вихідної допомоги, завдану моральну шкоду у розмірі 15000,00 грн., матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2016 рік у розмірі середньомісячної заробітної плати та суму компенсації за невикористану відпустку у розмірі 1637,83 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 22.12.2016 року ОСОБА_3 звернулася до Голови Держказначейства України Слюз Т.Я. із заявою про звільнення на підставі ч.3 ст. 38 Кодексу законів про працю України, у зв'язку з порушенням законодавства про працю. У заяві позивач просила здійснити виплату вихідної допомоги у відповідності до ст. 44 КЗпП України у розмірі тримісячного середнього заробітку. Відповідно до наказів Держказначейства України від 04.01.2017 року № 6-о та Головного управління Казначейства від 05.01.2017 року № 03-о, з якими позивача ознайомлено 25.01.2017 року, звільнення ОСОБА_3 з посади заступника начальника Головного управління Державної казначейської служби України у Закарпатській області проведено на підставі ч.1 ст. 86 Закону України "Про державну службу", тобто, незважаючи на відсутність законних повноважень щодо зміни підстави звільнення, роботодавцем звільнено позивача без урахування вимог ч.3 ст. 38 КЗпП України, а також ст. 44 КЗпП України. Такого права, на думку позивача, не передбачено жодною нормою закону. Крім того, на думку позивача, відповідачем 2, без жодних правових підстав утримано 5 календарних днів з основної щорічної відпустки ОСОБА_3 у розмірі 1637,83 грн., а також, не виплачено допомогу для вирішення соціально-побутових питань при звільненні. Вказане і послужило підставою для звернення ОСОБА_3 до суду з метою захисту порушених прав.
В судовому засіданні представником позивача позовні вимоги підтримано в повному обсязі, просить суд їх задовольнити з підстав, викладених у позовній заяві та заяві про збільшення позовних вимог.
Відповідач 1 надав суду відзив на позовну заяву, згідно якого, Казначейство України заперечує проти даного позову, вважає його безпідставним, необгрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню з тих підстав, що заявою від 22.12.2016 року ОСОБА_3 власноруч виявила бажання припинити державну службу шляхом звільнення із займаної посади та щодо остаточного проведення з нею розрахунків, а фактів невиконання Головним управлінням Казначейства законодавства про працю, умов колективного договору, жодними засобами доказування не встановлено на момент подання заяви про звільнення державного службовця, то жодних підстав для утримання працівника на роботі не виникало.
В судовому засіданні представник відповідача 1 заперечив проти задоволення позовних вимог в повному обсязі.
Відповідачем 2 подано відзив на позовну заяву, з якого вбачається, що Головне управління Казначейства заперечує проти задоволення заявлених позовних вимог щодо зміни підстави звільнення ОСОБА_3 відповідно до вимог ч.3 ст. 38 КЗпП України, оскільки, зазначені у заяві ОСОБА_3 про звільнення порушення законодавства про працю жодним законним способом не були встановлені, а отже і не могли братися до уваги Державною казначейської службою України при звільненні заступника начальника Головного управління Казначейства ОСОБА_3 із займаної посади. Крім того, зауважує, що остаточний розрахунок, у зв'язку із відсутністю бюджетних призначень на початку бюджетного року та затвердженого кошторису, проведений Головним управлінням Казначейства 12.01.2017 року із нарахуванням середнього заробітку за весь час затримки виплати. Що стосується ненадання невикористаної додаткової відпустки, зазначає, що позивач просила надати їй відпустку не у відповідності до затвердженого Графіку, який складався з урахуванням її інтересів та пропозицій, а також з метою дотримання рівномірності та ефективного перерозподілу навантаження на працівників, що стало причиною її непогодження керівником. Також, відповідачем 2 дотримано вимог Порядку відкликання державного службовця із щорічної відпустки, з метою підвищення кваліфікації ОСОБА_3 в Національній академії державного управління при Президентові України, згідно самостійно поданої останньою Анкети з вивчення потреб у підвищенні кваліфікації. Аналогічно, відповідачем 2 дотримано вимог Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування" при розгляді поданого ОСОБА_3 листка непрацездатності в межах визначеного строку, не пізніше десяти днів з дня його надходження. Також, незважаючи на пропуск позивачем строку, передбаченого Регламентом роботи Державної казначейської служби України та її територіальних органів, подання заяви щодо надання невикористаної щорічної основної відпустки, роботодавцем вжито усіх заходів та сформоване платіжне доручення для нарахування заробітної плати за час відпустки в межах строку, визначеного ч.1 ст. 21 Закону України "Про відпустки". Відносно тверджень позивача щодо невиплати матеріальної допомоги на соціально-побутові потреби, такі не відповідають дійсності з огляду на те, що останньою не подано заяву про надання матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань до керівника Державної казначейської служби України, у відповідності до положень Порядку надання державним службовцям матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань. Також, ОСОБА_3 здійснено перерахунок та виплату невиплаченої надбавки у розмірі 10 % посадового окладу за роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці.
В судовому засіданні представник відповідача 2 заперечив проти задоволення позовних вимог в повному обсязі з мотивів, наведених у відзиві на позовну заяву.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши думку представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що з грудня 1995 року ОСОБА_3 працювала в обласному органі державного казначейства та обіймала посаду заступника начальника Головного управління Казначейства, що підтверджується копією трудової книжки.
22.12.2016 року ОСОБА_3 подано заяву на ім'я голови Держказначейства України Слюз Т.Я., якою (в зв'язку з порушенням законодавства про працю) просить звільнити її з 05.01.2017 року із займаної посади відповідно до ч.3 ст. 38 КЗпП. Обставинами, що спонукають до звільнення є: ненадання відпустки; відкликання з відпустки всупереч ч.8 ст. 79 КЗпП, ч.3 ст. 12 Закону № 504; порушення строків виплати заробітної плати; не забезпечені належні умови праці (суб'єктивні ознаки - відкриття дисциплінарних проваджень); злісність мотивів, особисті неприязні стосунки - обмеження посадових обов'язків, ненадання матеріальної допомоги та інше. Прошу провести остаточний розрахунок в строки передбачені ст. 116 КЗпП України, в тому числі здійснити виплату вихідної допомоги в розмірі тримісячного середнього заробітку згідно із ст. 44 КЗпП.
26.12.2016 року начальником Головного управління Державної казначейської служби України в Закарпатській області Конджарія Н.В. направлено матеріали щодо звільнення із займаної посади ОСОБА_3, заступника начальника Головного управління Державної казначейської служби України в Закарпатській області, за власним бажанням, відповідно до п. 1 ст. 86 Закону України "Про державну службу" на адресу Державної казначейської служби України.
30.12.2016 року Міністерством фінансів України, за результатом розгляду подання Державної казначейської служби України від 28.12.2016 № 4-05/134-21643, погоджено звільнення ОСОБА_3 з посади заступника начальника Головного управління Державної казначейської служби України в Закарпатській області за власним бажанням за умови дотримання вимог законодавства про працю та державну службу.
Наказом Держказначейства України від 04.01.2017 року № 6-о "Про звільнення ОСОБА_3.", ОСОБА_3 звільнена з посади заступника начальника Головного управління Державної казначейської служби України в Закарпатській області за власним бажанням відповідно до ч.1 ст. 86 Закону України "Про державну службу".
Наказом Головного управління Державної казначейської служби України в Закарпатській області від 05.01.2017 року № 03-о "Про звільнення ОСОБА_3.", відповідно до наказу Державної казначейської служби України "Про звільнення ОСОБА_3." від 04.01.2017 року № 6-о з посади заступника начальника Головного управління Державної казначейської служби України в Закарпатській області за власним бажанням відповідно до ч.1 ст. 86 Закону України "Про державну службу", слід вважати ОСОБА_3 такою, що звільнена з посади заступника начальника Головного управління Державної казначейської служби України в Закарпатській області з 05.01.2017 року; необхідність виплатити ОСОБА_3 грошову компенсацію відповідно до ст. 24 Закону України "Про відпустки" за 10 календарних днів невикористаної додаткової відпустки за стаж державної служби за 2015 рік та вирахувати із заробітної плати ОСОБА_3 кошти за 1 календарний день основної щорічної відпустки за невідпрацьований період з 06 по 23 січня 2017 року відповідно до ст. 127 Кодексу законів про працю України та з врахуванням ч.1 ст. 117 Кодексу законів про працю України.
ОСОБА_3 ознайомлена із вказаним наказом 25.01.2017 року із застереженням, що підстава звільнення не відповідає підставі у заяві на звільнення, в зв'язку з чим, звернулася до суду із даним позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Під час вирішення даного спору пріоритетними є норми спеціального закону, яким є Закон України "Про державну службу", а дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом (ст. 5 Закону "Про державну службу"). У зв'язку з цим, підстави припинення служби діляться на загальні, передбачені Кодексом законів про працю України, та спеціальні, передбачені відповідними спеціальними законами України.
Спеціальні підстави припинення державної служби містяться у ст. 83 Закону України "Про державну службу" від 10.12.2015 року № 889-VIII, яка передбачає, що державна служба припиняється: 1) у разі втрати права на державну службу або його обмеження (стаття 84 цього Закону); 2) у разі закінчення строку призначення на посаду державної служби (стаття 85 цього Закону); 3) за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону); 4) за ініціативою суб'єкта призначення (стаття 87 цього Закону); 5) у разі настання обставин, що склалися незалежно від волі сторін (стаття 88 цього Закону); 6) у разі незгоди державного службовця на проходження державної служби у зв'язку із зміною її істотних умов (стаття 43 цього Закону); 7) у разі досягнення державним службовцем 65-річного віку, якщо інше не передбачено законом; 8) у разі застосування заборони, передбаченої Законом України "Про очищення влади".
До загальних підстав звільнення державних службовців належать підстави, передбачені статтями 36, 38-41, 45 КЗпП . Зокрема, статтею 38 КЗпП України встановлено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник (ч.1).
Відповідно до ч. 1 ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. Відповідно до ч. 3 ст. 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
Відповідно до частини 3 наведеної статті КЗпП України у випадку порушення роботодавцем законодавства про працю, невиконання умов колективного чи трудового договору та наявності волевиявлення працівника на звільнення в зв'язку з цим, у роботодавця виникає обов'язок розірвати трудових договір на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України. Закон не передбачає в такому випадку врахування причин таких порушень чи вини роботодавця, а волевиявлення працівника на розірвання трудового договору за наведеною обставиною є обов'язковим. Роботодавець не має повноважень самостійно змінити підставу звільнення. На це неодноразово вказав Верховний суд України в своїх постановах. Звільнення працівника за ч. 3 ст. 38 КЗпП України тягне негативні наслідки для роботодавця у вигляді обов'язку сплатити вихідну допомогу в порядку і розмірах, встановлених ст. 44 КЗпП України. При звільненні на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП України працівник дійсно не зобов'язаний вказувати мотиви прийняття ним такого рішення.
Разом з тим, суд не може погодитись з твердженням позивачки, що працівник не зобов'язаний вказувати на такі мотиви і при поданні заяви про звільнення на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України, оскільки звільнення за такою підставою закон пов'язує з наявністю порушень трудового законодавства, умов трудового чи колективного договору, а не з самим лише бажанням працівника. З врахуванням вимог ч. 1 ст. 38 КЗпП України суд приходить до переконання, що працівник зобов'язаний письмово повідомити роботодавця про ті порушення законодавства чи умов трудового та колективного договорів, в зв'язку з якими він бажає розірвати трудовий договір.
Як встановлено в судовому засіданні та підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, позивачка подала 22.12.2016 року письмову заяву про звільнення. В заяві повідомлено про порушення роботодавцем відносно неї законодавства про працю, а саме: ненадання відпустки, відкликання з відпустки, порушення строків виплати заробітної плати, незабезпечення належних умов праці і суб'єктивними ознаками відкриття дисциплінарних проваджень, злісність мотивів, особистісної неприязні стосунків, обмеження посадових обов'язків, ненадання матеріальної допомоги. При цьому позивачем не було повідомлено про будь-які конкретні дії чи бездіяльність, що за твердженням позивачки виходять за межі трудових відносин, порушують трудові права позивачки, законодавство України про працю, умови колективного чи трудового договору. Відповідач при розгляді заяви був позбавлений можливості встановити факт порушень законодавства щодо позивачки, а самого лише бажання позивача для звільнення на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України, як було зазначено, недостатньо. За таких обставин, суд вважає правомірною відмову відповідача в задоволенні заяви позивачки про звільнення на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України.
У позовній заяві позивачем вказано на обставини, що не були нею повідомлені в заяві про звільнення від 22.12.2016 року. Дослідженими в судовому засіданні доказами такі обставини не підтверджуються.
Так, ОСОБА_3 зазначає, що перебуваючи у щорічній відпустці з 12.09.2016 року по 06.10.2016 року, втратила працездатність (перебувала на стаціонарному лікуванні та продовжувала хворіти до 09.12.2016 року), що підтверджено відповідними листками непрацездатності, з проханням про отримання копій яких звернулася до відповідача 2 із запитом від 02.02.2017 року, які, відповідно до чинного законодавства України здала роботодавцю. Однак, незважаючи на право продовжити відпустку на відповідну кількість днів непрацездатності, що виникла саме під час відпустки, роботодавцем надіслано телеграму від 12.12.2016 року з повідомленням про непогодження продовження відпустки з 12.12.2016 року, а також про перенесення її на інший період за попереднім погодженням керівника. З 13 по 16 грудня 2016 року позивач отримала телеграми з вимогами про пояснення відсутності на робочому місці. Вказані дії, на думку позивача, не лише порушують трудове законодавство, а і завдали останній сильних душевних страждань, оскільки такі дії могли передувати звільненню за прогул за всіма наслідками.
З наданих відповідачем пояснень та доказів вбачається, що згідно з наказом Головного управління Казначейства від 29.08.2016 року № 215-в ОСОБА_3 з 12.09.2016 року по 06.10.2016 року перебувала у основній щорічній відпустці тривалістю 10 календарних днів та додатковій оплачуваній відпустці тривалістю 15 календарних днів. та необхідністю стати до роботи 07.10.2016 року. Як вбачається із наявних в матеріалах справи копій листків непрацездатності з відмітками про їх прийняття, 02.11.2016 року ОСОБА_3 передала Головному управлінню Казначейства листки непрацездатності серії АГХ № 063622 з 05.10.2016 року по 13.10.2016 року та 07.11.2016 року - серії АГХ № 063623 з 14.10.2016 року по 06.11.2016 року.
При цьому, 09.12.2016 року позивачем подано Головному управлінню Казначейства заяву про продовження відпустки перерваної хворобою, додавши листки непрацездатності серії АДД № 180359 та АДД № 155636 про перебування на амбулаторному лікуванні з 08.11.2016 року по 14.11.2016 року та з 19.09.2016 року по 30.09.2016 року відповідно. Крім того, 12.12.2016 року до Головного управління Казначейства подані листки непрацездатності серії АГЮ № 409469 та АДД № 181589 про перебування на амбулаторному лікуванні з 15.11.2016 року по 02.12.2016 року та з 03.12.2016 року по 09.12.2016 року відповідно.
Статтею 79 КЗпП України передбачено, що черговість надання відпусток визначається графіками, які затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником), і доводиться до відома всіх працівників. При складанні графіків ураховуються інтереси виробництва, особисті інтереси працівників та можливості їх відпочинку.
Конкретний період надання щорічних відпусток у межах, установлених графіком, узгоджується між працівником і власником або уповноваженим ним органом, який зобов'язаний письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніш як за два тижні до встановленого графіком терміну.
Відповідно до ст. 80 КЗпП України щорічна відпустка за ініціативою власника або уповноваженого ним органу, як виняток, може бути перенесена на інший період тільки за письмовою згодою працівника та за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) у разі, коли надання щорічної відпустки в раніше обумовлений період може несприятливо відбитися на нормальному ході роботи підприємства, установи, організації, та за умови, що частина відпустки тривалістю не менше 24 календарних днів буде використана в поточному робочому році.
Наведене положення законодавства відображено і в ст. 11 Закону України "Про відпустки", відповідно до якої щорічна відпустка на вимогу працівника повинна бути перенесена на інший період у разі:
1) порушення власником або уповноваженим ним органом терміну письмового повідомлення працівника про час надання відпустки (частина десята статті 10 цього Закону);
2) несвоєчасної виплати власником або уповноваженим ним органом заробітної плати працівнику за час щорічної відпустки (частина перша статті 21 цього Закону).
Щорічна відпустка повинна бути перенесена на інший період або продовжена в разі:
1) тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої у встановленому порядку;
2) виконання працівником державних або громадських обов'язків, якщо згідно з законодавством він підлягає звільненню на цей час від основної роботи із збереженням заробітної плати;
3) настання строку відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами;
4) збігу щорічної відпустки з відпусткою у зв'язку з навчанням.
Щорічна відпустка за ініціативою власника або уповноваженого ним органу, як виняток, може бути перенесена на інший період тільки за письмовою згодою працівника та за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) або іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом у разі, коли надання щорічної відпустки в раніше обумовлений період може несприятливо відбитися на нормальному ході роботи підприємства, та за умови, що частина відпустки тривалістю не менше 24 календарних днів буде використана в поточному робочому році.
У разі перенесення щорічної відпустки новий термін її надання встановлюється за згодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом. Якщо причини, що зумовили перенесення відпустки на інший період, настали під час її використання, то невикористана частина щорічної відпустки надається після закінчення дії причин, які її перервали, або за згодою сторін переноситься на інший період з додержанням вимог статті 12 цього Закону. Забороняється ненадання щорічних відпусток повної тривалості протягом двох років підряд, а також ненадання їх протягом робочого року особам віком до вісімнадцяти років та працівникам, які мають право на щорічні додаткові відпустки за роботу із шкідливими і важкими умовами чи з особливим характером праці.
З аналізу наведених норм законодавства вбачається, що новий термін відпустки підлягає погодженню між працівником і роботодавцем з відповідним внесенням змін до графіка відпусток.
Проте, як вбачається з наявних в матеріалах справи доказів, питання щодо перенесення щорічної основної відпустки позивача на інший період, ніж визначено графіком відпусток, між нею та начальником Головного управління Казначейства узгоджено не було.
У зв'язку з наведеним, враховуючи виробничу необхідність (зокрема, кінець бюджетного року, відсутність заступника начальника на роботі протягом тривалого часу), роботодавець телеграмою від 12.12.2016 року, повідомив позивача про необхідність приступити до виконання службових обов'язків з 12.12.2016 року та перенесення відпустки на інший період.
З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку про те, що відмовляючи позивачу в продовженні основної щорічної відпустки з 09.12.2016 року, начальник Головного управління Казначейства діяв на підставі та в межах повноважень, визначених законодавством.
Наступним порушенням трудового законодавства позивач зазначає про ненадання невикористаної додаткової відпустки згідно заяви від 05.12.2016 року в період з 23.12.2016 року терміном на 10 днів.
Згідно з п. 5 Порядку надання державним службовцям додаткових оплачуваних відпусток (затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 06.04.2016 року № 270) додаткова відпустка надається державним службовцям одночасно із щорічною основною оплачуваною відпусткою або окремо від неї за згодою між державним службовцем і керівником державної служби в державному органі відповідно до затвердженого графіка відпусток.
Регламентом роботи Державної казначейської служби України та її територіальних органів, затвердженим наказом Державної казначейської служби України від 01.02.2016 року № 31, визначено, що до 10 грудня року, що передує плановому, подаються пропозиції до графіку відпусток, що готуються з урахуванням необхідності дотримання рівномірності та ефективного перерозподілу навантаження на працівників. Проект графіку відпусток затверджується наказом Головного управління Казначейства та доводиться до відома працівників.
Згідно з графіком відпусток за 2016 рік, затвердженого наказом Головного управління Казначейства від 18.03.2016 року № 27-о, ОСОБА_3 передбачено відпустки у наступні періоди 2016 року: з 23 лютого - 5 к.д. (основна, невикористана); з 25 квітня - 30 к.д. (основна); з 12 вересня - 15 к.д. (додаткова).
Враховуючи те, що позивач просила надати їй відпустку не у відповідності до затвердженого Графіка, який складався з урахуванням її інтересів та пропозицій, а також з метою дотримання рівномірності та ефективного перерозподілу навантаження на працівників, що стало причиною її непогодження керівником.
Що стосується доводів позивача про порушення відносно неї трудового законодавства з огляду на безпідставне відкликання з основної щорічної відпустки у якій перебувала остання починаючи з 04.05.2016 року (згідно наказу від 28.04.2016 року № 91-в), судом встановлено, що відповідно до наказу Головного управління Казначейства від 29.04.2016 року № 92-в, у зв'язку з виконанням невідкладної роботи, а саме участь ОСОБА_3 у плановому проведенні підвищення кваліфікації працівників органів Казначейства України у 2016 році (підвищення кваліфікації заступників начальників Головних управлінь Державної казначейської служби України в областях та м. Києві в Національній академії державного управління при Президентові України), оскільки Головним управлінням Казначейства вже було надіслано відомості щодо її участі згідно анкети з вивчення потреб у підвищенні кваліфікації та у зв'язку з неможливістю виконання такого завдання іншою уповноваженою на це особою, виникла необхідність у відкликанні ОСОБА_3 з основної щорічної відпустки з 16.05.2016, та передбачено надати їй невикористані дні відпустки у майбутньому періоді.
При цьому, суд констатує, що вказане право на відкликання працівника із відпустки прямо передбачено ч.8 ст.79 Кодексу Законів про працю України та ч.3 ст.12 Закону України "Про відпустки", більше того, як встановлено ст. 60 Закону України "Про державну службу", для виконання невідкладних завдань державні службовці, які займають посади категорій "Б" і "В", можуть бути відкликані із щорічної основної або додаткової відпустки, передбаченої частиною першою статті 58 цього Закону, за наказом (розпорядженням) керівника державної служби.
Стосовно факту порушення трудового законодавства у частині невчасної оплати праці, а саме: порушення відповідачем 2 строків розгляду поданого позивачем 11.04.2016 року листка непрацездатності, який розглянутий комісією 29.04.2016 року, що зафіксовано протоколом № 11, а кошти отримані 16.05.2016 року, що підтверджується банківською випискою, судом встановлено наступне.
Як вбачається із наявної в матеріалах справи копії листка непрацездатності АГХ № 015608, останній поданий позивачем до Головного управління Казначейства 29.04.2016 року, про що свідчить відповідна відмітка про його прийняття. Відтак, згідно Протоколу засідання комісії із соціального страхування Головного управління Казначейства від 03.05.2016 року № 11, листок непрацездатності ОСОБА_3 в період з 31.03.2016 року по 08.04.2016 року розглянутий комісією у визначений ч.1 ст. 32 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування" строк. Відтак, не відповідають дійсності також і твердження позивача про порушення відповідачем 2 строку оплати всіх лікарняних листків у частині оплати перший п'яти днів, які оплачуються роботодавцем, так як, виплата зазначеної допомоги, згідно із ч. 2 ст. 52 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування", здійснюється у найближчий після дня призначення допомоги строк, установлений для виплати заробітної плати.
Що стосується тверджень позивача про порушення права на вчасне отримання заробітної плати за час відпустки, що підтверджується банківською випискою за 2016 року, суд констатує, що дане питання та його суть розкриті представником відповідача у наданих письмових поясненнях від 08.12.2017 року, згідно яких, відповідно до наказу Головного управління Казначейства від 15.02.2016 року № 43-в, позивачу надано відпустку з 23.02.2016 року. Однак, згідно банківської виписки, заробітна плата за час відпустки була виплачена позивачу 22.02.2016 року, тобто з порушенням встановленого Законом строку оплати.
З приводу наведеного, суд зазначає, що відповідно до вимог Регламенту роботи Державної казначейської служби України та її територіальних органів, затвердженої наказом від 01.02.2016 року № 31, заяви на ім'я начальників територіальних органів Казначейства про надання щорічної відпустки та усіх видів додаткових та соціальних відпусток подаються до підрозділів кадрової служби територіальних органів Казначейства не пізніше ніж за 10 робочих днів до настання строку відпустки (п. 79 абз.4).
15.02.2016 року позивач звернулася із заявою про надання невикористаної щорічної основної відпустки з 23.02.2016 року, та роботодавцем вжито усіх заходів, передбачених законодавством, і сформовано платіжне доручення (від 19 лютого 2016 р. № 54), що свідчить про нарахування заробітної плати за час відпустки в межах строку, визначеного ч. 1 ст. 21 Закону України "Про відпустки".
Щодо посилань на невиплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2016 рік згідно заяви позивача від 05.12.2017 року - судом встановлено, що відповідно до ст. 54 Закону України "Про державну службу", державним службовцям може надаватися матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань. Порядок надання та розмір такої допомоги визначаються Кабінетом Міністрів України.
Механізм надання державним службовцям матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань врегульований Порядком надання державним службовцям матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.08.2016 року № 500 (далі - Порядок 500), відповідно до якого державним службовцям матеріальна допомога може надаватися один раз на рік у розмірі середньомісячної заробітної плати на підставі особистої заяви. Рішення про надання матеріальної допомоги приймається в межах затвердженого фонду оплати праці.
Згідно з п. 4 Порядку 500 рішення про надання керівнику державної служби у державному органі та його заступникам матеріальної допомоги приймається керівником відповідного державного органу за погодженням із відповідним органом вищого рівня (у разі наявності такого органу).
Враховуючи наведене, займаючи посаду заступника начальника Головного управління Казначейства ОСОБА_3 повинна була звернутись із вказаною заявою до голови Державної казначейської служби України.
З огляду на вищезазначене, в зв'язку з відсутністю доказів подачі заяви ОСОБА_3 про надання матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань до керівника Державної казначейської служби України, доводи позивача про порушення її трудових прав в частині невиплати матеріальної допомоги є безпідставними.
За таких обставин суд не погоджується із твердженням позивача щодо систематичного порушення роботодавцем вимог трудового законодавства відносно неї, а тому в частині вимог щодо зобов'язання відповідача змінити формулювання звільнення ОСОБА_3 з "відповідно до ч.1 ст. 86 Закону України "Про державну службу" на "відповідно до ч. 3 ст. 38 Кодексу законів про працю України" і вказати його у точній відповідності до поданої заяви ОСОБА_3 та вимог чинного законодавства; визнати незаконними накази про звільнення від 04.01.2017 року № 6-о та від 05.01.2017 року № 03-о у частині формулювання причини звільнення а саме - про звільнення ОСОБА_3 відповідно до ч.1 ст. 86 Закону України "Про державну службу", зобов'язати Головне управління Державної казначейської служби України в Закарпатській області внести виправлення у трудову книжку ОСОБА_3 у частині формулювання причини звільнення та змінити формулювання звільнення ОСОБА_3 з "відповідно до ч.1 ст. 86 Закону України "Про державну службу" на "відповідно до ч.3 ст. 38 Кодексу законів про працю України", суд вважає їх необгрунтованими та такими що не підлягають задоволенню.
Крім того, не підлягають задоволенню вимоги позивача про стягнення на її користь вихідної допомоги у розмірі тримісячного середнього заробітку у сумі 27624,24 грн., матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2016 рік у розмірі середньомісячної заробітної плати та суму компенсації за невикористану відпустку у розмірі 1637,83 грн.
Щодо позовних вимог про стягнення на користь позивача моральної шкоди у сумі 15000,00 грн., суд констатує наступне: положеннями ст. 56 Конституції України, гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відповідно до ч. 1 ст. 23 Цивільного кодексу України (далі ЦК України), особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її права. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювана, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана та вини останнього в її заподіянні. Згідно з ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини. Враховуючи те, що судом встановлено відсутність порушення трудового законодавства відносно ОСОБА_3, суд дійшов висновку про відсутність підстав для відшкодування моральної шкоди.
За правилами, встановленими ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Відповідачами доведено правомірність звільнення позивача з роботи за ч. 1 ст. 86 Закону України "Про державну службу", тобто відсутність підстав для внесення змін до наказів про її звільнення в частині зміни формулювання підстави звільнення, а відтак, відсутність підстав для виплати вихідної допомоги у розмірі тримісячного середнього заробітку, та в зв'язку з недоведеністю, стягнення середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та суми компенсації за невикористану відпустку. За наведених обставин, позовні вимоги є необґрунтованими, суперечать вимогам законодавства та встановленим в ході судового розгляду справи обставинами, що підтверджені належними та допустимими доказами, в зв'язку з чим в задоволенні позову слід відмовити.
У відповідності до ст. 139 КАС України та в зв'язку з відсутністю судових витрат відповідачів, судові витрати у справі не стягуються та за рахунок бюджету не компенсуються.
Керуючись ст. ст. 5, 19, 52, 77, 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
1. У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_3 (АДРЕСА_1, код НОМЕР_1) до Державної казначейської служби України (м. Київ, вул. Бастіонна, 6, код 37567646), Головного управління Державної казначейської служби України в Закарпатській області (м. Ужгород, пл. Панаса Мирного, 2а, код 37975895) про зміну підстави звільнення, виплату вихідної допомоги, відшкодування моральної шкоди - відмовити.
2. Рішення набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 255 КАС України, та може бути оскаржено до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Закарпатський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня проголошення, а в разі проголошення в судовому засіданні вступної та резолютивної частини рішення - протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Судді С.І. Рейті М.М. Луцович О.М. Шешеня