29 жовтня 2008 року м. Одеса
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:
головуючого - Журавльова О.Г.,
суддів: Доценко Л.І., Мартинової К.П.,
при секретарі Яні І.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ОСОБА_3 Лоджістік» на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 20 березня 2008 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ОСОБА_3 Лоджістікс» про зміну формулювання причин звільнення, стягнення заробітної плати та невиплачених витрат,
встановила:
ОСОБА_1 звернувся до суду з вищезазначеним позовом, мотивуючи його тим, що він працював на посаді водія у Товариства з обмеженою відповідальністю «ОСОБА_3 Лоджістік» (далі ТОВ «ОСОБА_3 Лоджістікс») з 01.04.2004 р. За весь час роботи сумлінно виконував покладені на нього обов'язки та не мав жодного стягнення. Разом з тим роботодавець свої зобов'язання перед ним належним чином не виконував: починаючи з
01.06.2005 року та по 17.08.2006 р. заробітну плату не виплачував, за весь час роботи на підприємстві її розмір не підвищував, щорічних відпусток не надавав. На неодноразові його звернення щодо звільнення за власним бажанням на підставі п.3 ст. 38 КЗпП України відповідач не реагував, наказ про звільнення не видавав. Неможливість урегулювання спору в позасудовому порядку змусило його звернутися до суду з цим позовом. Позов просив задовольнити.
В процесі розгляду справи позивач неодноразово уточнював свої позовні вимоги, змінював правове обґрунтування позову. Відповідно до останніх уточнень від 26.11.2007 року, просив суд змінити формулювання причин його звільнення з п. 4 ст. 40 КЗпП України на ст. 38 КЗпП України, а саме звільнення за власним бажанням у зв'язку з невиконанням власником законодавства про працю, з внесенням відповідного запису до трудової книжки; стягнути з відповідача витрати на відрядження в сумі 31956, 40 грн., різницю між тарифною заробітною платою і нарахованою та фактично виплаченою за період з 07.02.2005 року по 04.07, 2006 року в сумі 8627, 74 грн., середній заробіток за час вимушеного прогулу з 05.07.2006 року по
10.10.2006 року в сумі 3335, 70 грн., середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні з 10.10.2006 року; стягнути з відповідача вихідну допомогу в розмірі трьохмісячного середнього заробітку з розрахунку 1034, 07 грн., середньомісячної заробітної плати в сумі 3102, 21 грн., різницю між виплаченою та розрахованою на основі тарифної заробітної плати компенсації за невикористану відпустку в сумі 674, 23 грн., моральну шкоду в розмірі 5000 грн. та витрати на правову допомогу у розмірі 9200 грн.
Головуючий у першій інстанції Погорєлова C.O. Справа № 22-4378/2008
Доповідач Журавльов О.Г. Категорія ЦП:51
Свій позов обґрунтував тим, що його звільнення за п. 4 ст. 40 КЗпП України -«за прогули» відбулось з порушенням правил та порядку застосування дисциплінарних стягнень; факт прогулів спростовується табелюванням його до останнього дня звільнення, поданням заяви про звільнення за власним бажанням та направленням 08.08.2006 року листа з вимогою повернення трудової книжки з проведенням повного розрахунку. Крім того, рішення про його звільнення було прийнято на зборах трудового колективу без його особистої участі, що також є грубим порушенням законодавства. Щодо стягнення з відповідача витрат на відрядження, різниці між тарифною заробітною платою і нарахованою та фактично виплаченою позивач виходить з того, що характер його роботи був пов'язаний з постійним відрядженням. У зв'язку з чим витрати по ньому повинні відшкодовуватись підприємством відповідно до постанови KM України від 23.04.1999 р. за № 663 «Про норми відшкодування витрат на відрядження в межах України та за кордон». На підставі ст. ст. 96, 97 КЗпП України, ст. 14, 15 Закону України «Про оплату праці», роз'ясненнями Верховного суду України, позивач вважає, що враховуючи його характер праці та кваліфікацію при обчисленні заробітної плати повинні застосовуться норми та гарантії передбачені законодавством та «Галузевою угодою між Міністерством транспорту та зв'язку України та профспілкою». Виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення середнього заробітку відповідає положенням ст.ст.235 та 117 КЗпП України. Обґрунтовуючи завдання відповідачем моральної шкоди позивач посилався на те, що в результаті незаконних дій відповідача були грубо порушенні його права -на протязі кількох місяців він був позбавлений можливості влаштуватися на роботу, а його сім'я не мала засобів існування. Все це призвело до сварок, необхідністю позичати кошти в результаті чого змінились його нормальні життєві зв'язки, що потребувало додаткових зусиль для організації свого життя.
Представники відповідача у судовому засіданні позов ОСОБА_1 не визнали у повному обсязі та пояснили, що відповідно до ст. 24 КЗпП України укладення договору із ОСОБА_1 було оформлено шляхом видання відповідного наказу підприємства. Впродовж роботи ОСОБА_1 на посаді водія йому щомісячно нараховувалась заробітна плата в розмірі не нижче державного мінімуму. Адміністрація підприємства створювала для позивача усі необхідні умови праці для виконання ним покладених на нього обов'язків. На протязі всього часу будь-яких претензій щодо належного виконання підприємством своїх обов'язків ОСОБА_1 не висловлював. З 04.07.2006 року позивач перестав виходити на роботу, про причини своєї неявки адміністрацію підприємства не повідомляв. Письмової заяви щодо свого звільнення не подавав. Лише 16.08.2006 року ТОВ «ОСОБА_3 Лоджістікс» від позивача отримав лист щодо врегулювання індивідуальної трудової суперечки та вимогою виплатити приналежні йому грошові суми. Відшкодувати моральний збиток та видати трудову книжку, почесні грамоти та свідоцтво водія-міжнародника. Оскільки заяви про звільнення за власним бажанням, на яку посилається позивач, ним подано не було, а зазначений лист не міг розцінюватися таковим, підстав для звільнення ОСОБА_1 на підставі ст. 38 КЗпП України у підприємства не було. Враховуючи, що ОСОБА_1 протягом тривалого часу не виходив на роботу та не повідомляв про причини свого не виходу, у керівництва ТОВ «ОСОБА_3 Лоджістікс» були усі правові підстави для його звільнення за п. 4 ст. 40 КЗпП України. Таким чином, на думку представників відповідача, звільнення ОСОБА_1 повністю відповідало діючому законодавству. Щодо вимог позивача про стягнення витрат на відрядження, представники вважають їх також необгрунтованими, оскільки робота ОСОБА_1 носила роз'їзний характер за що він отримував заробітною плату, яка постійно підвищувалась відповідно до рівня мінімального розміру оплати праці. Вимоги про стягнення моральної шкоди, на їх думку є незаконними, у зв'язку з відсутністю вини підприємства у її завданні.
Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 20 березня 2008 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково.
Змінено формулювання причин звільнення ОСОБА_1 з п. 4 ст. 40 КЗпП України на статтю 38 КЗпП України - «звільнення за власним бажанням», з внесенням відповідного запису до трудової книжки.
Стягнуто з ТОВ «ОСОБА_3 Лоджістікс» на користь ОСОБА_1 витрати на відрядження - 31956, 40 грн., різницю між тарифною та нарахованою і виплаченою заробітною платою - 8627, 74 грн., середній заробіток за час вимушеного прогулу - 3335, 70 грн., за час затримки розрахунку при звільненні - 17912, 76 грн., вихідну допомогу - 3102, 21 грн., різницю між розрахунковою та виплаченою компенсацією за невикористану відпустку -674, 23 грн., моральну шкоду - 3000 грн., витрати на правову допомогу в сумі 9200 грн., а всього - 77809, 04 грн. В інший частині позову відмовлено.
Стягнуто з ТОВ «ОСОБА_3 Лоджістікс» на користь держави державне мито у сумі 778, 09 грн. та витрати на ІТЗ - 30 грн.
В апеляційній скарзі Товариство з обмеженою відповідальністю «ОСОБА_3 Лоджістік» просить зазначене рішення суду першої інстанції скасувати, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та невірне застосування норм матеріального права. Вказуючи на невідповідність висновкам районного суду обставинам справи.
Вивчивши матеріали справи, заслухавши суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення в межах позовних вимог, доводів апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, з наступних підстав.
Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Згідно ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п.1 постанови від 29 грудня 1976 року (з послідуючими змінами) № 11 «Про судове рішення» рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а при її відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України. Обгрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановленні обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.
Задовольняючи частково позов ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з того, що у зв'язку з незаконним звільненням позивача з роботи, йому не виплачені відповідачем грошові суми, а саме: витрати на відрядження - 31956, 40 грн., різницю між тарифною та нарахованою і виплаченою заробітною платою - 8627, 74 грн., середній заробіток за час вимушеного прогулу -3335, 70 грн., за час затримки розрахунку при звільненні - 17912, 76 грн., вихідну допомогу -3102, 21 грн., різницю між розрахунковою та виплаченою компенсацією за невикористану відпустку - 674, 23 грн., моральну шкоду - 3000 грн., витрати на правову допомогу в сумі 9200 грн., а всього - 77809, 04 грн.
Проте, погодитись з такими висновками районного суду колегія суддів не може, оскільки суд внаслідок порушення норм матеріального і процесуального права дійшов цього висновку без всебічного, повного й обґрунтованого з'ясування обставин справи, а надані докази по справі оцінені судом першої інстанції односторонньо.
Відповідно до роз'яснень викладених в п.6 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999 року «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» суд задовольняючи вимоги про оплату праці, має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.
На порушення цих вимог, суд першої інстанції відповідного розрахунку з яких він виходив при визначенні стягнених грошових сум з посиленням на належні докази в судовому рішенні не навів.
Вирішуючи питання про стягнення з ТОВ «ОСОБА_3 Лоджістікс» на користь ОСОБА_1 витрат на відрядження в сумі 31956, 40 грн., районний суд не перевірив і не з'ясував, чи мали місце ці відрядження, якими доказами це підтверджуються та з чого складається дана грошова сума з приведенням відповідних розрахунків. Крім того, районний суд не звернув уваги на те, що наявний у справі розрахунок про відшкодування витрат на відрядження, які нібито мали бути виплачені ТОВ «ОСОБА_3 Лоджістікс» ОСОБА_1, порівняльна таблиця тарифної заробітної плати, суму доходу нарахованої до сплати та фактично виплаченої заробітної плати та розрахунок заробітної плати зроблений самим позивачем, який не є компетентною особою для проведення відповідних розрахунків (а.с.234-245).
Саме з цих обставин, з метою з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань представником ОСОБА_1 було заявлено клопотання про проведення відповідних судових експертиз (а.с.27, 126).
Однак, в порушення вимог ст. ст. 143, 144 ЦПК України судом першої інстанції ці клопотання не розглянуто, ухвалу суду з питання призначення експертизи чи відмові в її призначенні не постановлено.
Судом першої інстанції допущені інші порушення.
Із протоколу, а також журналу судового засідання вбачається, що судом першої інстанції до розгляду справи по суті було залучено керівника ТОВ «ОСОБА_3 Лоджістікс» ОСОБА_3 (а.с.329, 336).
Відповідно до вимог ст.ст. 74, 76 ЦПК України судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик. Судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку, а юридичним особам - відповідній службовій особі, яка розписується про одержання повістки. Розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення в той самий день особами, які її вручили повертається до суду.
В порушення вимог цього закону в матеріалах справи відсутні докази про повідомлення судом першої інстанції ОСОБА_3 у встановленому законом порядку про час та місце слухання справи, яке відбувалося 31.01., 04.03. 20.03 2008 року (а.с.313-316).
Також судова колегія зазначає, що при визначенні критеріїв щодо вартості юридичних послуг суд першої інстанції повинен виходити з того, що вартість юридичних послуг повинна бути обґрунтованою, реальною, необхідною та помірною. При стягненні витрат на правову допомогу в сумі 9200 грн., районний суд не врахував, що на підставі ч.2 ст. 84 ЦПК України, Постановою Кабінету Міністрів України від 27.04.2006 року № 590 встановленні граничні розміри компенсації витрат на правову допомогу, які у цивільних справах складають 40 % розміру мінімальної заробітної плати за годину роботи.
Викладене свідчить, що суд першої інстанції на порушення вимог ст.ст. 10, 58, 59, 212, 213, 214, 215 ЦПК України позовні вимоги ОСОБА_1 не розглянув, підстав його позову не уточнив і заходів для правильного вирішення спору не вжив.
Доводи апеляційної скарги переконливими доказами по справі не спростовані.
Зазначене має визначальне значення для правильного вирішення справи по суті, а тому ухвалення судом рішення без з'ясування цих обставин було передчасним.
Оскільки суд першої інстанції всупереч вимогам цивільного законодавства не розглянув позовні вимоги ОСОБА_1, не з'ясував всі обставини справи, належним чином не дослідив докази у справі та не оцінив їх, не дав оцінки поданим сторонами доказам з дотриманням принципу допустимості, не навів мотивів відхилення частини цих доказів та не обґрунтував доведеність певних установлених ним фактів, суд апеляційної інстанції не вправі досліджувати та встановлювати факти, які не були предметом розгляду суду першої інстанції і по яким висновки районного суду відсутні.
На підставі наведеного судова колегія вважає, що рішення суду першої інстанції відповідно до п.п.3, 5 ч. 1 ст. 311 ЦПК України підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд.
При новому розгляді справи суду необхідно врахувати наведене, виконати вимоги ст. 213 ЦПК України і відповідно до ст. 10 ЦПК України сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, розглянути вказані вище заявлені вимоги, з'ясувати належним чином обставини справи, визначити характер спірних правовідносин та дати оцінку поданим сторонами доказів з дотриманням принципу допустимості, застосувати норми матеріального права, які безпосередньо регулюють спірні правовідносини та ухвалити рішення з додержанням вимог матеріального та процесуального права.
Керуючись ст. ст. 209, 303, 307 ч.1 п.5, 311 ч.1 п.п.3, 5., 314, 315, 317, 319 ЦПК України, судова колегія,
ухвалила:
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ОСОБА_3 Лоджістік» задовольнити частково.
Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 20 березня 2008 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до того ж суду першої інстанції іншим суддею.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена протягом двох місяців безпосередньо до суду касаційної інстанції з дня набрання нею законної сили.