Постанова
Іменем України
28 листопада 2018 року
місто Київ
справа № 646/11463/15-ц
провадження № 61-16129св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна»,
відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4,
третя особа - Служба у справах дітей Червонозаводського району Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської ради,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» на рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 08 серпня 2016 року у складі судді Сороки О. П. та рішення Апеляційного суду Харківської області від 10 січня 2017 року у складі колегії суддів: Піддубного Р. М., Котелевець А. В., Пилипчук Н. П.,
У травні 2014 року Товариство з обмеженою відповідальністю
«ОТП Факторинг Україна» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулося до суду з позовом, у подальшому уточненим, в якому просило у рахунок погашення заборгованості в сумі 1 491 197, 83 грн, яка складається із: 168 285, 10 дол. США заборгованості за кредитом, 8 722, 62 дол. США заборгованості за процентами, 73 790, 82 грн пені та штрафних санкцій, звернути стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок та земельну ділянку, що розташовані за адресою: м. Харків, вул. Комсомольська, № 73, шляхом визнання за ТОВ «ОТП Факторинг Україна» права продажу його будь-якій особі покупцеві; встановити початкову ціну предмета іпотеки на рівні, не нижче за погоджену сторонами вартість іпотеки згідно з договором іпотеки у розмірі 1 297 200, 00 грн; зобов'язати відповідача передати предмет іпотеки в управління ТОВ «ОТП Факторинг Україна» на період до його реалізації з наданням права заміни замків, обладнання предмета іпотеки новими охоронними пристроями, вільного доступу до нерухомого майна та вчиненням інших дій, спрямованих на збереження та реалізацію предмета іпотеки; виселити ОСОБА_3 та ОСОБА_4 із зазначеного будинку зі зняттям їх з реєстраційного обліку.
На обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що 24 вересня 2007 року між Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі - ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі - ПАТ «ОТП Банк») та ОСОБА_5 (після реєстрації шлюбу, далі - ОСОБА_3.) укладено кредитний договір
№ ML-703/168/2007DD24.09, відповідно до умов якого позичальник отримала кредит у розмірі 172 968, 36 дол. США та зобов'язалась повернути суму кредиту у строк до 25 вересня 2017 року відповідно до графіка погашення кредиту та сплачувати відсотки за користування кредитними коштами у передбаченому договором розмірі. З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 25 вересня 2007 року між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки № PCL-703/168/2007, предметом якого є житловий будинок та земельна ділянка, що розташовані за адресою: м. Харків, вул. Комсомольська, № 73. 27 травня 2011 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено договір купівлі-продажу кредитного портфеля, відповідно до умов якого ТОВ «ОТП Факторинг Україна» набуло право вимоги за зазначеним кредитним договором. Посилаючись на те, що ОСОБА_3 взятих на себе за кредитним договором зобов'язань належним чином не виконала позивач звернувся до суду із позовом.
Рішенням Червонозаводського районного суду м. Харкова від 08 серпня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.
У своїх висновках суд першої інстанції керувався тим, що при укладенні договору іпотеки було приховано факт реєстрації та проживання неповнолітньої дитини у буд. 73 на вул. Комсомольській у м. Харкові. Дозволу на укладення договору іпотеки від органу опіки не отримували. Судом встановлено, що спірний житловий будинок придбаний ще до укладання кредитного договору на підставі договору купівлі-продажу від 26 травня 2006 року, тобто будинок придбаний не за рахунок кредитних коштів, тому мешканці зазначеного будинку не можуть бути виселені з нього без надання іншого постійного житла. У позові відсутні посилання на можливість надання відповідачам іншого житла. Суд першої інстанції дійшов висновку, що звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення мешканців з буд. 73 на вул. Комсомольській у м. Харкові суперечить правам та інтересам ОСОБА_4, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та порушує охоронювані законом інтереси, порушує гарантії збереження права дитини на житло.
Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 10 січня 2017 року апеляційну скаргу ТОВ «ОТП Факторинг Україна» задоволено частково. Рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 08 серпня 2016 року скасовано, у задоволенні позову відмовлено з інших підстав.
Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції, керувався тим, що у вересні 2015 року ОСОБА_3 звернулась до суду в інтересах малолітньої ОСОБА_4 з позовом до ПАТ «ОТП Банк», ТОВ «ОТП Факторинг Україна» про визнання договору іпотеки недійсним, виключення запису з Державного реєстру іпотек. Рішенням Червонозаводського районного суду м. Харкова від 04 грудня 2015 року у задоволенні позову відмовлено. Зазначеним рішенням встановлено, що ОСОБА_3, укладаючи договір іпотеки та діючи як законний представник малолітньої дочки, не визнавала право останньої на предмет іпотеки. Отже, суд апеляційної інстанції зробив висновок, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки з підстав відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення ОСОБА_3 договору іпотеки, що призвело до порушення права дитини. Відмовляючи у зверненні стягнення на предмет іпотеки, суд апеляційної інстанції посилався на те, що оскільки надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору
купівлі-продажу відповідно до Закону України «Про іпотеку» та умов укладеного між сторонами договору є позасудовим способом захисту, доказів на підтвердження вчинення дій, передбачених умовами договору для позасудового врегулювання спору, зокрема направлення на адресу відповідача вимоги про усунення порушень та «повідомлення про намір», а також дій, направлених на продаж від імені іпотекодавця предмета іпотеки будь-якій третій
особі - покупцю на підставі договору купівлі-продажу за ціною, встановленою на підставі оцінки суб'єкта оціночної діяльності, позивач не надав, суд дійшов висновку про відсутність встановлених законом підстав для задоволення позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки. За наведених обставин суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність скасування рішення суду першої інстанції, з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову з інших підстав.
У касаційній скарзі, поданій у лютому 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,
ТОВ «ОТП Факторинг Україна» просило скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю.
Касаційна скарга обґрунтовується неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.
Доводами касаційної скарги є те, що положеннями Закону України «Про іпотеку» передбачено можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом надання права на укладення договору купівлі-продажу з іншою особою - покупцем, а тому висновки суду апеляційної інстанції у цій частині є такими, що порушують норми матеріального права. У частині незгоди із висновками суду першої інстанції заявник послався на те, що іншим судовим рішенням у визнанні договору іпотеки недійсним внаслідок порушення прав ОСОБА_4 відмовлено, отже суд протиправно послався на порушення її прав як на підставу відмови у зверненні стягнення на предмет іпотеки.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано із Червонозаводського районного суду м. Харкова матеріали справи.
Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року,
далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у квітні 2018 року.
Ухвалою Верховного Суду від 01 листопада 2018 року цивільну справу призначено до судового розгляду.
Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 24 вересня 2007 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № ML-703/168/2007, відповідно до умов якого позичальник отримала кредит у розмірі 172 968, 36 дол. США та зобов'язалася повернути зазначену суму частинами у строк до 25 вересня 2017 року, а також сплачувати проценти у передбаченому договором розмірі.
25 вересня 2007 року на забезпечення виконання зобов'язань за зазначеним договором між ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки № PCL-703/168/2007, предметом якого є житловий будинок та земельна ділянка, що розташовані за адресою: м. Харків, вул. Комсомольська, № 73.
За укладеним 27 травня 2011 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» договором заявник набув право вимоги за згаданими договорами кредиту та іпотеки.
Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 30 березня 2010 року у справі № 2-1583/10/15 стягнуто в солідарному порядку з боржника ОСОБА_3 та поручителя ОСОБА_6 на користь ПАТ «ОТП Банк» заборгованість за кредитним договором від 24 вересня 2007 року
№ ML-703/168/2007 у розмірі 1 491 197, 00 грн.
За змістом положень статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до змісту статті 526 ЦК України зобов'язання повинно виконуватись належним чином згідно з умовами договору й вимогами ЦК України. За статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно з пунктами 3 та 4 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки, відшкодування збитків.
За правилом частини першої статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно з частиною другою статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно зі статтею 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами
(з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
Встановивши фактичні обставини справи, зокрема факт невиконання відповідачем умов кредитного договору, суди першої та апеляційної інстанцій зробили обґрунтований висновок щодо наявності між сторонами кредитних правовідносин, які виникли внаслідок укладення кредитного договору від 24 вересня 2007 року № ML-703/168/2007DD24.09 та договору іпотеки від 25 вересня 2007 року № PCL-703/168/2007.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції із посиланням на те, що іншим судовим рішенням встановлено відсутність порушення прав малолітньої дитини, а також те, що ОСОБА_3 під час укладення договору іпотеки діяла недобросовісно, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку (з огляду на преюдиціальність встановлених фактів іншим рішенням), що підстави відмови у позові судом першої інстанції зазначені неправильні.
Стосовно доводів касаційної скарги про безпідставність відмови у зверненні стягнення на предмет іпотеки Верховним Судом враховані такі положення закону.
За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.
Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.
Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене в статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.
Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку», згідно з частиною третьою статті 33 якого звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
За змістом статті 38 Закону України «Про іпотеку» якщо рішення суду або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідне застереження в іпотечному договорі) передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві, то іпотекодержатель зобов'язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед такими особами за відшкодування завданих збитків.
Дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені, на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, без необхідності отримання для цього будь-якого окремого уповноваження від іпотекодавця.
Іпотекодавець і боржник, якщо він є відмінним від іпотекодавця, мають право виконати основне зобов'язання протягом тридцятиденного строку, вказаного в частині першій цієї статті, згідно з умовами та наслідками, встановленими статтею 42 цього Закону.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу.
Відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
При цьому згідно з частиною другою статті 35 Закону України «Про іпотеку» положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, посилаючись на наведені положення закону як підставу для відмови у позові, апеляційний суд дійшов передчасного висновку про відсутність підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки унаслідок невиконання банком вимог статті 35 Закону України «Про іпотеку».
Частиною першою статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.
Суд апеляційної інстанції, встановивши невиконання положень статті 35 Закону України «Про іпотеку», усунувся від встановлення обставин, необхідних для ухвалення рішення по суті, та не визначив загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки, а також не виконав інші вимоги, встановлені у статті 39 Закону України «Про іпотеку».
Під час розгляду справи суди першої та апеляційної інстанцій не надали належної оцінки наявним доказам у матеріалах справи та не встановили обставини надання/отримання кредитних коштів, не визначили розмір заборгованості, що виникла у позичальника перед позивачем, та її складові, що за правилами статті 400 ЦПК України позбавляє можливості Верховний Суд ухвалити нове рішення.
Враховуючи зазначене, Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення в цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановлювати обставини, що не були встановлені в оскаржуваних судових рішеннях, та оцінювати докази, які судом апеляційної інстанції належним чином не досліджувалися.
Стосовно законності оскаржуваних судових рішень у частині відмови у позові про виселення відповідачів Верховним Судом враховано таке.
Відповідно до частини першої статті 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.
За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Частиною другою статті 109 ЖК УРСР встановлено, що громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Зазначеною нормою запроваджено загальне правило про неможливість виселення осіб без надання їм іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
З аналізу наведених норм можна зробити висновок, що особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.
При виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність іншого постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.
Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справах № 6-1449цс15, № 6-2947цс15, від 25 листопада 2015 року у справі № 6-1061цс15, від 16 грудня 2015 року у справі № 6-1469цс15 та від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2830цс15, в яких були встановлені подібні правовідносини та аналогічні фактичні обставини.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, обмежившись встановленням невиконання банком вимог статті 35 Закону України «Про іпотеку», не надав оцінки та не застосував наведені норми матеріального права, що мають бути врахованими під час нового розгляду справи.
Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Висновки суду касаційної інстанції, в зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.
З урахуванням зазначених норм права, доводів та вимог касаційної скарги Верховний Суд вважає за необхідне справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене у цій постанові, належним чином дослідити всі зібрані у справі докази, дати відповідну правову оцінку цим доказам і встановленим на їх основі дійсним обставинам справи та вирішити спір з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» задовольнити частково.
Рішення Апеляційного суду Харківської області від 10 січня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Ступак
Судді С. О. Карпенко
В. О. Кузнєцов
С. О. Погрібний
Г. І. Усик