04 грудня 2018 року
м. Київ
справа № 754/4777/ 17
провадження № 22-ц/824/353/2018
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Кравець В.А. (суддя-доповідач)
суддів - Шкоріна О.І., Махлай Л.Д.
за участі секретаря судового засідання - Булах А.А.
учасники справи:
позивач - заступник керівника Київської місцевої прокуратури №3 в інтересах держави в особі Київської міської ради
відповідач - ОСОБА_1
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу заступника прокурора міста Києва Андрєєва А.
на заочне рішення Деснянського районного суду м. Києва від 07 травня 2018 року у складі судді Таран Т.В.
у справі позовом заступника керівника Київської місцевої прокуратури №3 в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння, -
У квітні 2017 року заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 3 звернулась до суду з позовом, у якому просила витребувати від ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Києва квартиру № АДРЕСА_2.
Позов обґрунтований тим, що під час досудового розслідування у кримінальному провадженні, відомості про яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12016100030010817 від 08.09.2016 року, місцевою прокуратурою встановлено, що квартира №36 по АДРЕСА_2 , яка належить територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради, вибула із її володіння без волі власника. Будинок по АДРЕСА_2 на підставі рішення Київської міської ради №284/5096 від 02.12.2010 року «Про питання комунальної власності територіальної громади міста» включений до переліку об'єктів права комунальної власності територіальної громади міста Києва, віднесено до сфери управління Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації. Отже, квартира №36 по АДРЕСА_2 належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва, віднесена до сфери управління Деснянської районної у місті Києві державної адміністрації.
Разом з тим, вказане майно було незаконно зареєстровано на праві власності. На підставі рішення виконкому Московської районної ради № 2271 від 02.12.1967 року ОСОБА_3 видано ордер № НОМЕР_1 від 09.12.1967 року на жиле приміщення жилою площею 40,6 кв. м. в квартирі №36 по АДРЕСА_2, у подальшому 27.02.1979 року особистий рахунок на квартиру переоформлено на ОСОБА_4 у зв'язку зі смертю чоловіка ОСОБА_3 За інформацією відділу державної реєстрації актів цивільного стану ОСОБА_4 померла у 2003 році.
За договором купівлі-продажу від 01.12.1999року, укладеним на товарній біржі «Українська біржа нерухомості» ОСОБА_5 продав ОСОБА_6 квартиру №36 по АДРЕСА_2, у подальшому квартира зареєстрована на праві приватної власності за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 01.12.1999 року № 2074. Разом з тим, згідно інформації, наданої КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 27.09.2016 року № 13574, право власності на квартиру№36 по АДРЕСА_2 не реєструвалось, рішення про приватизацію зазначеної квартири органом приватизації району не приймалось. Вказував, що квартира №36 по АДРЕСА_2 у м. Києві є комунальною власністю та належить територіальній громаді м. Києва в особі Київської міської ради, оскільки право власності територіальної громади м. Києва в силу закону на вказане майно не припинялося, а ОСОБА_1 не набула права власності на квартиру у встановленому законом порядку. На підставі викладеного заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 3 просила позов задовольнити.
Заочним рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 07 травня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду,заступник прокурора м. Києва А.Андрєєв звернувся з апеляційною скаргою , в якій просив рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову , посилаючись на те, що судом неповно встановлені обставини справи, неправильно застосовані норми матеріального права та порушено норми процесуального права, що призвело до ухвалення судом незаконного рішення.
Зазначає, що судом,усупереч вимогам ст.ст.89,264 ЦПК України, не враховано, що рішенням Київської міської ради від 02.12.2010 року №284/5096 &q?іш;Про питання комунальної власності територіальної громади міста&q?ро; будинок по АДРЕСА_2 у м. Києві включений до переліку об&quву;єктів прав комунальної власності територіальної громади м. Києва, приватизація квартири з дня набрання чинності Законом України &q?ри;Про приватизацію державного житлового фонду&q?он; не здійснювалась, на праві власності за будь-ким не реєструвалася, а тому, на думку апелянта, квартира перебуває у комунальній власності територіальної громади м. Києва та нікому з часу смерті наймачів у встановленому законом порядку не надавалася.
У порядку п. 8 ч. 1 Розділу XIII Прикінцевих та перехідних положень ЦПК України (в редакції від 03.10.2017) до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.
Згідно п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII, апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. У разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду (п. 6 ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Указом Президента України від 28 вересня 2018 року № 297/2018 суддів апеляційного суду міста Києва переведено на роботу на посади суддів Київського апеляційного суду.
Відповідно до статті 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» рішенням зборів суддів Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2018 року №3 днем початку роботи Київського апеляційного суду визначено 03 жовтня 2018 року.
Повідомлення про початок роботи новоутвореного Київського апеляційного суду опубліковано в газеті «Голос України» 03 жовтня 2018 року.
Нерозглянуті апеляційні скарги, заяви, клопотання, подані до Апеляційного суду міста Києва та Апеляційного суду Київської області, передано до новоутвореного Київського апеляційного суду.
У зв'язку із зазначеним, вказана цивільна справа прийнята до провадження Київського апеляційного суду.
Відповідач ОСОБА_1 своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалася.
Заступник прокурора м. Києва свою апеляційну скаргу підтримав та просив її задовольнити з вищевказаних підстав.
Відповідач ОСОБА_1 в судове засідання повторно не з'явилася, про день, час і місце розгляду справи повідомлялася належним чином.
Заслухавши доповідь судді-доповідача Кравець В.А., обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість постановленого рішення, колегія суддів доходить висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відмовляючи у задоволенні позову , суд виходив з того, щодержавна реєстрація за ОСОБА_1 права власності на спірне майно не визнавалась недійсною та не скасовувалась. Крім того, не доведено належності спірного майна до комунальної власності територіальної громади міста Києва та не надано доказів щодо реєстрації спірного майна як комунальної власності, а тому підстави для задоволення віндикаційного позову в порядку ст. ст. 387, 388, 1212 ЦК України відсутні.
При цьому, суд також зазначив, що прокурором не порушувалося питання про визнання за Київською міською радою права власності на спірну квартиру та скасування державної реєстрації права власності на квартиру за ОСОБА_1
Проте, з таким висновком суду погодитись неможливо з наступних підстав.
Частиною 1 статті 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно ст. 1 Закону України &quty;Про місцеве самоврядування&qura;, право комунальної власності - це право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування .
Відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації, що також передбачено ст. 182 ЦК України.
Так, статтею 143 Конституції України встановлено, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності. Аналогічні положення закріплюються і статтею 327 Цивільного кодексу України.
Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Судом установлено, що на підставі рішення виконкому Московської районної ради №2271 від 02.12.1967 ОСОБА_3 видано ордер №Б80187 від 09.12.1967 на житлове приміщення - квартиру АДРЕСА_1. У подальшому, на підставі рішення виконавчого комітету Дніпровської ради народних депутатів м.Києві від 27.02.1979 №109, у зв'язку зі смертю чоловіка ОСОБА_3, особовий рахунок на вищезазначену квартиру переоформлено на ОСОБА_5 (дружина).
Відповідно до договору купівлі-продажу від 01.12.1999 року, укладеному на товарній біржі «Українська біржа нерухомості» (реєстраційний номер № 2074), ОСОБА_5 (продавець) продав ОСОБА_6 квартиру №36 по АДРЕСА_2 у м. Києві (а.с.22,23).
Згідно з п. 2 вказаного договору від 01.12.1999 року № 2074 відчужувана квартира належить продавцю ОСОБА_5. на підставі договору купівлі-продажу, зареєстрованого товарною біржею «Десятинна» від 15.06.1997 року.
Відповідно до листа Деснянського районного у м. Києві відділу державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у місті Києві ОСОБА_5 померла 12.08.2003.
Однією з підстав відмови у позові суд зазначив недоведеність належності спірного майна до комунальної власності міста Києва.
Однак, судом, усупереч вимогам ст. ст. 89, 264 ЦПК України не враховано, що рішенням Київської міської ради від 02.12.2010 №284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста» будинок №22 по вул. Шолом-Алейхема у Деснянському районі м. Києва включений до переліку об'єктів прав комунальної власності територіальної громади міста Києва.
Відповідно до розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10.12.2010 № 1112 «Про питання організації управління районами в м. Києві» вказаний будинок передано до сфери управління Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації.
При цьому, з дня набрання чинності Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація квартири АДРЕСА_2 не проходила, рішення про приватизацію відповідним органом не приймалось, що підтверджується листом Деснянської районної у м. Києві державної адміністрації від 03.04.2017 №102/02/32-2738.
Крім того, за даними Київського міського бюро технічної інвентаризації квартира АДРЕСА_3 на праві власності за будь-ким не реєструвалася (лист КМБТІ від 26.10.2016 № 13574 (И-2016) .
Таким чином, зазначена квартира є неприватизованою, перебуває в комунальній власності територіальної громади м. Києва та нікому з часу смерті наймачів в установленому законом порядку не надавалась.
Отже, висновки суду про недоведеність факту належності спірної квартири до комунальної власності територіальної громади міста Києва не відповідають дійсним обставинам справи.
Водночас, за інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно квартира АДРЕСА_4 зареєстрована на праві приватної власності за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 01.12.1999 №2074.
Підставою реєстрації за ОСОБА_1 права власності на вищевказану квартиру став договір купівлі-продажу від 01.12.1999 №435, укладений на товарній біржі «Українська біржа нерухомості» (реєстраційний номер №2074) між ОСОБА_8 та ОСОБА_6 (дошлюбне прізвище ОСОБА_8, відповідно до актового запису про шлюб від 27.06.2007 прізвище ОСОБА_1).
При цьому, як зазначено у вказаному договорі ОСОБА_8 спірна квартира належить на підставі договору купівлі-продажу, зареєстрованого товарною біржою «Десятинна» 15.06.1997.
У свою чергу, суд, ухвалюючи рішення, зазначив, що державна реєстрація права власності на спірне майно за ОСОБА_1 не визнавалась недійсною та не скасовувалась.
Натомість, судом порушено вимоги ст.ст. 89, 263-265 ЦПК України та не надано оцінки тому факту, що рішення щодо оформлення документів на приватизацію квартири АДРЕСА_5 не приймалися, свідоцтво про право власності на зазначену квартиру не видавалось, а договір, на підставі якого ОСОБА_8, нібито, став власником спірного майна, не укладався.
Зазначене підтверджується матеріалами справи, а саме: листом Державного архіву міста Києва від 02.03.2017 №068/05-17/332, листом Київського міського бюро технічної інвентаризації від 26.10.2016 №13574 (И- 2016), листом Деснянської районної у м. Києві державної адміністрації від 03.04.2017 №102/02/32-2738.
За загальними принципами цивільного законодавства визнати недійсним можливо лише акт, який видано усупереч вимог закону.
Оскільки договір купівлі-продажу від 15.06.1997 ОСОБА_8 не укладався, останній не мав законних підстав щодо набуття права власності на спірну кватиру, а тому і не мав права її подальшого відчуження.
Відповідно до ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень є офіційним визнанням і підтвердженням державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
У свою чергу, державна реєстрація це не підстава набуття права власності, а засвідчення державою вже набутого особою права власності, і не можливо ототожнювати факт набуття права власності з фактом державної реєстрації. При дослідженні обставин існування в особи права власності, необхідним є, перш за все, встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки факт реєстрації права власності є лише елементом юридичного складу, який тягне виникнення права власності, а не підставу його набуття. Сама по собі реєстрація права не є підставою виникнення права власності, оскільки такої підстави закон не передбачає.
Указана позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 10.05.2018 у справі №910/15993/16 (реєстраційний номер 73968578).
Ураховуючи, що у ОСОБА_8 відсутні законні підстави набуття права власності на спірне майно, а відтак і підстави для його відчуження, подальша державна реєстрація правочинів стосовно цього майна за ОСОБА_1 не є самостійним підтвердженням прав особи на об'єкт нерухомості.
Таким чином, колегія доходить висновку, що квартира АДРЕСА_5 є комунальною власністю та належить територіальній громаді міста в особі Київської міської ради, оскільки нею вказане майно не відчужувалося, право власності територіальної громади м. Києва на вказане майно не припинялося.
Відповідно до п. 7 ст. 92 Конституції України правовий режим власності визначається виключно законами України.
Відповідно до ст. 41 Конституції України та ст. 319 Цивільного кодексу України право власності є непорушним і право розпоряджатися майном належить лише власникові майна.
Стаття 321 ЦК України встановлює принципи непорушності права власності. Відповідно до цієї норми право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Статтею 327 ЦК України передбачено, що у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді і управління цим майном здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.
Згідно зі ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.
До компетенції рад віднесено питання прийняття рішень щодо розпорядження та правової природи комунального майна (п. 30 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).
Відповідно до ч. 1 ст. 24 ГК України управління господарською діяльністю у комунальному секторі економіки здійснюється через систему організаційно- господарських повноважень територіальних громад та органів місцевого самоврядування щодо суб'єктів господарювання, які належать до комунального сектора економіки і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.
Указані норми матеріального права визначають режим здійснення права власності територіальними громадами.
Водночас, суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, належним чином не дослідив та не надав оцінки доказам, наданим позивачем, що підтверджують належність спірного майна до комунальної власності, а саме: рішенню Київської міської ради від 02.12.2010 №284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста», внаслідок чого не застосував до спірних правовідносин ст.ст. 26, 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст. 327 ЦК України, а відтак невірно встановив фактичні обставини справи щодо належного власника.
Крім того, помилковим є висновок суду про те,що спірне майно на праві власності не зареєстровано за територіальною громадою міста Києва , а тому відсутні підстави для витребування майна у відповідача.
За ч. 1 ст. 1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» дія цього Закону поширюється на відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, розміщене на території України, та обтяжень таких прав.
Відповідно до ч. З ст. З указаного Закону речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов:
1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення;
2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації.
Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, спірна квартира надана ОСОБА_3, що підтверджується рішенням виконавчого комітету Московської районної ради народних депутатів від 02.12.1967 № 2271.
Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ.
Водночас, Цивільний кодекс Української PCP 1963 року не передбачав такого інституту права як державна реєстрація прав власності - державний житловий фонд.
Зважаючи на вказане, посилання суду першої інстанції на відсутність державної реєстрації права власності за територіальною громадою міста Києва згідно вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», є безпідставним, оскільки таке право виникло задовго до прийняття та набрання чинності указаним Законом.
Відповідно до закріпленого в ст. 387 ЦК України загального правила, власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.
Статтею 388 ЦК України передбачено, якщо майно за відплатним договором придбане у особи, яка не мала права його відчужувати , про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно, у тому числі, вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
На наявність права власника на майно не впливає також і та обставина, що воно було предметом угод відчуження, укладених іншими особами, оскільки дійсний власник не був стороною цих угод, а ст. 346 ЦК України не передбачає припинення права власності дійсного власника у зв'язку з реєстрацією правочинів за іншими особами під час його неодноразового перепродажу, що відбувалося без участі та поза межами волі дійсного власника.
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 11.02.2015 у справі № 6-1 цс 15 та від 16.09.2015 у справі № 6-1203цс15.
Крім того, згідно правового висновку, викладеного в п. 19 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», застосовуючи положення ст. 387 ЦК України, суди повинні виходити з того, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним і в якої майно фактично знаходиться та є індивідуально визначеним.
Відповідно до п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», рішення суду про задоволення позову про повернення майна, переданого за недійсним правочином, чи витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації (ст.ст. 19, 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень»).
Отже, суд першої інстанції безпідставно дійшов висновку про те, що наявність державної реєстрації права власності на спірну квартиру за відповідачем є перешкодою для задоволення позову про витребування майна, оскільки саме рішення про таке витребування є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації.
Таким чином, витребування спірного майна з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 є єдиним вірним та дієвим способом захисту порушеного права позивача на майно, адже відповідно до вимог ст.ст. 330, 388 ЦК України право власності на майно, яке було передано за правочинами щодо його відчуження поза межами волі власника, не набувається у тому числі і добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребувано. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується, і не припиняється із втратою ним цього майна.
Разом з цим, у порушення ст.ст. 77 - 81, 89, 264 ЦПК України, ч. 1 ст. 15, ст. 16, ч. 1 ст. 167 ЦК України суд першої інстанції не врахував, що Київська міська рада має право як власник вимагати поновити свої порушені права на підставі ст. 388 ЦК України. Застосування саме такого способу захисту забезпечить досягнення мети захисту порушених прав та інтересів - збереження майна у власності держави.
Згідно зі ст. 263 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Наведені порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, є підставою для скасування оскаржуваного рішення суду згідно з ч. 1 ст. 376 ЦПК України та ухвалення нового рішення про задоволення позову.
Відповідно до ч. 13 ст.141 ЦПК України якщо суд апеляційної або касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Таким чином, з ОСОБА_1 на користь Прокуратури міста Києва підлягає стягненню судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 27 836,39 грн.
Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів, -
Апеляційну скаргу заступника прокурора міста Києва - задовольнити.
Заочне рішення Деснянського районного суду м. Києва від 07 травня 2018 року скасувати.
Позов заступника керівника Київської місцевої прокуратури №3 в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння - задовольнити.
Витребувати у ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Києва квартиру АДРЕСА_4.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Прокуратури міста Києва судовий збір у розмірі 27 836,39 грн. за подачу апеляційної скарги.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 04 грудня 2018 року.
Головуючий В.А. Кравець
Судді О.І. Шкоріна
Л.Д. Махлай