Справа №362/884/16-ц
Апеляційне провадження
№ 22-ц/824/4091/2018
27 листопада 2018 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Київського апеляційного суду у складі:
судді-доповідача Рейнарт І.М.
суддів Кирилюк Г.М., Семенюк Т.А.
при секретарі Федан Д.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на заочне рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 16 січня 2017 року (суддя Ковбель М.М.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області, управління Держземагенства у Васильківському районі Київської області, садового масиву «Глеваха-1», третя особа: ОСОБА_2 про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку,
встановила:
у лютому 2016р. позивач звернулася до суду з позовом та, з урахуванням уточнення позовних вимог, просила визнати недійсним рішення Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області № 229/11/Vвід 27 березня 2007р. в частині затвердження ОСОБА_5 технічної документації із землеустрою щодо виготовлення державних актів на право власності на земельні ділянки садівничого масиву «Глеваха-1» та передачі у власність земельної ділянки ОСОБА_5, визнати недійсним та скасувати державний акт на право власності, серії НОМЕР_1, від 17 грудня 2007р. на земельну ділянку, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 виданий управлінням земельних ресурсів у Васильківському районі Київської області ОСОБА_5.
Мотивуючи позовні вимоги, позивач зазначала, що вона є власником земельної ділянки НОМЕР_8, яка знаходиться у садовому масиві АДРЕСА_3 на підставі державного акту від 24 травня 2002р., а ОСОБА_2 є власником сусідньої земельної ділянки НОМЕР_4 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 13 травня 2010р., державний акт на яку був виданий 17 грудня 2007р.
Позивач стверджувала, що при видачі державного акту ОСОБА_5 не було взято до уваги дані, зафіксовані у технічному паспорті від 17 березня 2000р., виданому на її земельну ділянку, та зменшено її розмір внаслідок встановлення неправильних меж земельних ділянок.
Ухвалою Васильківського міськрайонного суду Київської області від 16 січня 2017 року позов ОСОБА_4 про визнання недійсним рішення Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області залишено без розгляду на підставі заяви позивача.
Заочним рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 16 січня 2017 року позов задоволено, визнано недійсним державний акт на право власності, серії НОМЕР_1, від 17 грудня 2007р., на земельну ділянку, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 виданий на
ім'я ОСОБА_5.
У поданій апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 просила скасувати заочне рішення суду та відмовити у задоволенні позову.
Представник третьої особи посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, оскільки рішенням Апеляційного суду Київської області від 30 червня 2015 року було встановлено, що саме позивач порушує права ОСОБА_2 щодо користування земельною ділянкою.
Також представник третьої особи звертає увагу, що рішення апеляційного суду виконано і межі та площі спірних земельних ділянок відповідають межам і площам, що були зазначені у державних актах на вказані земельні ділянки.
Крім того, представник третьої особи вважає, що суд не з'ясував, яке право позивача було порушено при проведенні державної реєстрації права власності третьою особою, а також не врахував, що при відсутності судового рішення про визнання недійсним рішення Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області, вимога про визнання недійсним державного акту, який виданий на підставі цього рішення, задоволенню не підлягає.
Також представник третьої особи вважає неправомірним залучення в якості відповідача громадської організації садовий масив «Глеваха-1», до якої не заявлені позовні вимоги, натомість ОСОБА_2, яку суд фактично позбавив права власності на земельну ділянку, має процесуальний статус третьої особи.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 23 травня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 задоволено, заочне рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 16 січня 2017 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 10 жовтня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_4 задоволено, рішення Апеляційного суду Київської області від 23 травня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до Апеляційного суду Київської області.
Указом Президента України №297/2018 від 28 вересня 2018 року переведено суддів Апеляційного суду міста Києва та Апеляційного суду Київської області на роботу на посадах суддів Київського апеляційного суду.
Відповідно до ст. 147 Закону України «Про судоустрій i статус суддів» з 3 жовтня 2018 року почав роботу Київський апеляційний суд.
7 листопада 2018 року справа надійшла до Київського апеляційного суду.
Глевахівська селищна рада та управління Держземагенства у Васильківському районі Київської області, будучи належним чином повідомленими про день та час розгляду апеляційної скарги (с.с.47, 54 т.2), своїх представників у судове засідання не направили, клопотання про його перенесення не подали, тому відповідно до ст. 372 ЦПК України колегія суддів провела судовий розгляд у їх відсутність.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3, яка підтримала апеляційну скаргу, пояснення представника позивача - ОСОБА_6, яка просила залишити рішення суду першої інстанції без змін, представника садового масиву «Глеваха-1» - ОСОБА_7, який покладався на розсуд суду, вивчивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що вона підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Судом встановлено і матеріалами справи підтверджено, що відповідно до державного акту на право приватної власності на землю, серії НОМЕР_2, від 24 травня 2002р. ОСОБА_4 на праві власності згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 9 квітня 2001р. № 2с-332 та договору дарування земельної ділянки від 17 листопада 2001р. № 3151 належить земельна ділянка для ведення садівництва у садовому масиві «Глеваха-1», площею 0, 061 га, кадастровий номер НОМЕР_3 (с.с.5 том 1).
ОСОБА_2 на праві власності відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 13 травня 2010р. належить земельна ділянка НОМЕР_4, площею 0,0599 га, кадастро-
вий номер НОМЕР_7, що розташована у садовому АДРЕСА_2, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії, НОМЕР_6 від 17 грудня 2007р. (с.с.99-101 том 1).
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що спірні межі та площа земельної ділянки НОМЕР_4 не відповідають межам та площі, що зазначені у Державному акті на право власності від 17 грудня 2007 року, та межам, встановленим у натурі (на місцевості).
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно частини 4 статті 265 ЦПК України у мотивувальній частині рішення зазначаються: 1) фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини; 2) докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення; 3) мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Однак, рішення суду першої інстанції вказаним вимогам закону не відповідає, так як суд не навів докази, на підставі яких встановив фактичні обставини справи та прийшов до висновку про задоволення позовних вимог.
Частиною 1 статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Частиною 2 статті 78 ЦПК України встановлено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
У підтвердження своїх позовних вимог позивач посилалася на дані, зафіксовані у технічному паспорті від 17 березня 2000р.
Згідно наявного у матеріалах справи технічного паспорта від 17 березня 2000р., він виданий на садовий будинок № 8, не містить плану земельної ділянки та погодження будь-яких меж земельної ділянки (с.с.14-19 т.1).
Відповідно до розділу 1 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Держбуду України № 127 від 24 травня 2003р. та зареєстрованої у Міністерстві юстиції України 10 липня 2001р. за № 582/5773, технічні паспорти складаються на підставі матеріалів технічної інвентаризації збудованих (реконструйованих) будинків, допоміжних будівель та споруд з метою: визначення їх фактичної площі та об'єму (щодо проектних); обстеження та оцінки технічного стану наявних об'єктів; установлення вартості об'єктів.
Отже, технічний паспорт на будинок не може були належним доказом підтвердження погоджених меж спірних земельних ділянок та встановлення їх на місцевості.
Будь-яких інших доказів позивачем у підтвердження своїх позовних вимог надано не було.
Заперечуючи проти позову, третя особа ОСОБА_2 зазначала, що рішенням апеляційного суду Київської області від 30 червня 2015 року встановлено порушення меж
земельних ділянок саме з боку позивача, яка користувалася земельною ділянкою, площа якої була більшою, ніж зазначено у державному акті про право власності на земельну ділянку від 24 травня 2002р..
У підтвердження своїх заперечень ОСОБА_2 надала зазначене рішення та висновок комплексної судової земельно-технічної та будівельно-технічної експертизи від 24 березня 2015р.
Рішенням апеляційного суду Київської області від 30 червня 2015 року зобов'язано ОСОБА_4 відновити за власний рахунок стан земельної ділянки шляхом встановлення паркану в межах, визначених в Державному акті на право приватної власності на землю, серії НОМЕР_2, виданому 24 травня 2002р.
Згідно висновку експертизи від 24 березня 2015 рокуспірні межі земельних ділянок НОМЕР_8 та НОМЕР_4, які знаходяться в садовому масиві АДРЕСА_3, не відповідають межам, що зазначені у державних актах та межам, встановленим в натурі (на місцевості); фактична площа земельних ділянок НОМЕР_8 та НОМЕР_4, які знаходяться в садовому масиві АДРЕСА_3 смт. Глеваха Васильківського району Київської області, не відповідає площам, вказаним у державних актах.
Експертами при проведенні дослідження було встановлено, що площа земельної ділянки, якою фактично користувалася позивач, становила 0,0618га, що є більшою площею, ніж визначено у Державному акті про право приватної власності на землю, серії НОМЕР_2, виданому 24 травня 2002р. (0,061га)
Також експертами було встановлено, що земельна ділянка, якою фактично користувалася ОСОБА_4, накладається на земельну ділянку, яка знаходиться у приватній власності ОСОБА_2
Виходячи з вищенаведеного, суд зобов'язав відновити позивача межі своєї земельної ділянки відповідно до виданого позивачу Державного акту на право приватної власності на землю.
Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України, редакція якої діяла на час ухвалення рішення, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частина перша статті 15 Цивільного кодексу України закріплює право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Відповідно до статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку виникає після одержання її власником документа, що посвідчує право власності та його державної реєстрації.
Згідно із частиною третьою статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.
У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (стаття 155 ЗК України).
За таких обставин, позивач повинна була надати докази у підтвердження того, що у результаті видачі Державного акту на право власності на земельну ділянку, серія НОМЕР_6 від 17 грудня 2007р., були порушені її права, а земельна ділянка, надана ОСОБА_5,
яку успадкувала ОСОБА_2, накладається на її земельну ділянку, яка була надана їй у 2002р.
Однак, таких доказів позивачем суду надано не було, а судом не було з'ясовано, в чому саме полягає порушення законних прав позивача видачею спірного державного акту та як саме будуть відновлені права позивача задоволенням даного позову.
Крім того, поза увагою суду залишилася та обставина, що позивачем заявлено вимогу про фактичне позбавлення ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку, однак ОСОБА_2 не була залучена до участі у справі, як відповідач.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України). Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Відповідно до ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Одним з елементів верховенства права є дотримання прав людини, зокрема права сторони спору на представлення її позиції та права на справедливий судовий розгляд (пункти 41 і 60 Доповіді «Верховенство права», схваленої Венеційською Комісією на 86-му пленарному засіданні, м. Венеція, 25-26 березня 2011 року).
Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Ідея справедливого судового розгляду передбачає здійснення судочинства на засадах рівності та змагальності сторін.
Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи.
Рівність сторін передбачає, що кожній стороні має бути надана можливість представляти справу та докази в умовах, що не є суттєво гіршими за умови опонента (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Домбо БегеерБ.В. проти Нідерландів»).
Згідно ч. 1 ст. 30 ЦПК України, в редакції 2004р., сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.
Частиною 1 статті 126 ЗК України, редакція якої діяла на час видачі спірного державного акту, було визначено, що право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами.
Частинами другою та шостою статті 126 ЗК України, у редакції на час набуття права власності на земельну ділянку ОСОБА_2, було визначено, що право власності на земельну ділянку, набуту у власність із земель приватної власності без зміни її меж, цільового призначення, посвідчується, зокрема, свідоцтвом про право на спадщину.
При набутті права власності на земельну ділянку на підставі документів, визначених частиною другою цієї статті, державний акт на право власності на земельну ділянку, що відчужується, долучається до документа, на підставі якого відбувся перехід права власності на земельну ділянку, в кожному такому випадку відчуження земельної ділянки.
На державному акті про право власності на земельну ділянку нотаріус, який посвідчує (видає) документ, та орган, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень, роблять відмітку про відчуження земельної ділянки із зазначенням документа, на підставі якого відбулося відчуження.
Отже, Державний акт на право власності на земельну ділянку, серія НОМЕР_6 від 17 грудня 2007р., є правовстановлюючим документом та підтверджує право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку.
Згідно ч. 4 ст. 10 ЦПК України, редакція якої діяла на час ухвалення судом рішення, суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть
участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.
Суд першої інстанції не роз'яснив позивачу та її представнику наслідки не залучення до участі у справі у якості відповідача ОСОБА_2., яка у разі задоволення позовних вимог позбавляється права власності на земельну ділянку, а задовольнивши позовні вимоги, які були заявлені тільки до Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області, управління Держземагенства у Васильківському районі Київської області, садового масиву «Глеваха-1», та позбавивши ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку, суд порушив принципи змагальності та рівності сторін, які є елементами права на справедливий судовий розгляд.
Доводи представника позивача про те, що третя особа має такі ж процесуальні права, як і сторона у справі, не ґрунтуються на нормах процесуального права, оскільки згідно ст. 35 ЦПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог, мають процесуальні права і обов'язки, встановлені статтею 27 цього Кодексу (частина 3), а сторони, крім прав та обов'язків, передбачених вказаної нормою, мають також права та обов'язки, передбачені статтею 31 ЦПК України (зазначена редакція 2004р.).
Крім того, тільки за заявою сторони у справі застосовується позовна давність ( частина 3 статті 267 ЦК України).
Відповідно до статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Як свідчить аналіз практики Європейського суду з прав людини, найчастіше втручання у право власності фізичних та юридичних осіб відбувається з боку державних органів, зокрема, органів виконавчої влади, іноді - органів судової влади, шляхом прийняття законодавчих актів чи при винесенні незаконного рішення суду, тоді як ст. 1 Першого Протоколу забороняє будь-яке невиправдане втручання державних органів. Втручання має бути законним, тобто здійснено на підставі закону. При цьому під «законом» Конвенція розуміє нормативний акт, що має бути «доступним» (accessible) та «передбачуваним» (forseable). Також закон має відповідати всім вимогам нормативного акта. «Доступність закону» означає наявність доступу та знань щодо цього закону в суспільстві та у осіб. «Передбачуваність» означає можливість передбачити певні дії або наслідки, що можуть виникнути в зв'язку із застосуванням закону.
За таких обставин, позбавлення особи права власності повинно у повній мірі відповідати та ґрунтуватися на нормах матеріального і процесуального права, що не було дотримано судом першої інстанції, а тому є підставою для скасування судового рішення.
Доводам апеляційної скарги про не врахування судом, що при відсутності судового рішення про визнання недійсним рішення Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області, вимога про визнання недійсним державного акту, який виданий на підставі цього рішення, задоволенню не підлягає, надана оцінка у постанові Верховного Суду від 10 жовтня 2018 року, які колегія суддів не вбачає необхідності повторювати.
Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Частиною 2 статті 376 ЦПК України визначено, що порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції неповно з'ясовані обставини справи, неправильно застосовані норми матеріального права, висновки суду не відповідають наданим сторонами та третьою особою доказам, при розгляді справи допущені порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, тому рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Керуючись статтями 367, 374, 376, 381-383 ЦПК України, колегія суддів
постановила:
апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 задовольнити.
Заочне рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 16 січня 2017 року скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким у позові ОСОБА_4 до Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області, управління Держземагенства у Васильківському районі Київської області, садового масиву «Глеваха-1», третя особа: ОСОБА_2 про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку відмовити.
Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 5 грудня 2018 року.
Суддя-доповідач І.М. Рейнарт
Судді Г.М. Кирилюк
Т.А. Семенюк