і м е н е м У к р а їн и
30 листопада 2018 року м. Дніпросправа № 811/1622/18
Третій апеляційний адміністративний суд
у складі колегії суддів: головуючого - судді Ясенової Т.І. (доповідач),
суддів: Семененка Я.В., Суховарова А.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 07 серпня 2018 року (суддя суду 1 інстанції Притула К.М.) в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області про визнання рішення протиправним та зобов'язання вчинити дії,-
ОСОБА_1 звернулась до суду з адміністративним позовом до Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області, в якому просила:
- визнати протиправною відмову ГУ Держгеокадастру у Кіровоградській області, у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, площею 1,90 га на території Олександрівської сільської ради Долинського району Кіровоградської області, викладену в листі від 23.03.2018 року Ш-6693/0-2054/0/17-18;
- зобов'язати ГУ Держгеокадастру у Кіровоградській області надати позивачу дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, площею 1.90 га , що розміщена на території Олександрівської сільської ради Долинського району Кіровоградської області.
Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 07 серпня 2018 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправною відмову ГУ Держгеокадастру у Кіровоградській області, у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, площею 1,90 га на території Олександрівської сільської ради Долинського району Кіровоградської області, викладену в листі від 23.03.2018 року Ш-6693/0-2054/0/17-18. Зобов'язано Головне управління Держгеокадастру у Кіровоградській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, площею 1,90 га на території Олександрівської сільської ради Долинського району Кіровоградської області. У задоволені решти позовних вимог відмовлено.
В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права в частині відмови у задоволенні позову, просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
В обґрунтування апеляційної скарги посилається на те, що суд першої інстанції відмовляючи у задоволенні позову в частині зобов'язання відповідача надати дозвіл на розробку проекту землеустрою та вдруге зобов'язавши відповідача повторно розглянути заяву позивача з урахуванням висновків суду, надав неповну правову оцінку тим обставинам, що рішенням суду відповідача вже було зобов'язано повторно розглянути заяву позивача та відповідачем вдруге відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою з підстав не передбачених чинним законодавством, у зв'язку з чим позивач вимушена вдруге звертатись до суду. Отже судом першої інстанції не забезпечено ефективне відновлення прав позивача.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач вказує на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, яке є таким, що не підлягає скасуванню та просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги позивача.
У відповідності до вимог статті 311 КАС України справа розглянута в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Судом встановлено, що 06 березня 2017 року ОСОБА_1 звернулась до Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області із заявою про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1,90га у власність для ведення особистого селянського господарства, із земель сільськогосподарського призначення, що перебувають у запасі на території Олександрівської сільської ради Долинського району Кіровоградської області.
До заяви додано: копії паспорта, а також викопіювання з планово-картографічного матеріалу на території Олександрівської сільської ради Долинського району Кіровоградської області із зазначенням місця розташування земельної ділянки, висновок про погодження надання земельної ділянки.
Листом від 10.05.2017 №Ш-6693/0-5755/0/6-17 ОСОБА_1 відмовлено в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 1,90 га на території Олександрівської сільської ради Долинського району Кіровоградської області. Відмова обґрунтована тим, що земельна ділянка, зображена на поданих графічних матеріалах, включена до переліку підібраних (зарезервованих) земельних ділянок, які можуть бути передані у власність учасникам антитерористичної операції.
Постановою Кіровоградського окружного адміністративного суду від 02.11.2017 року визнано протиправним і скасовано рішення Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградської області від 10 травня 2017 року, яким ОСОБА_1 відмовлено у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою на підставі заяви від 06 березня 2017 року. Зобов'язано Головне управління Держгеокадастру у Кіровоградській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства від 06 березня 2017 року. Встановлено Головному управлінню Держгеокадастру у Кіровоградської області строк для подання звіту про виконання постанови упродовж 10 днів з дня набрання нею законної сили. (а.с.12-13)
Вказана постанова набрала законної сили.
Відповідно до змісту вказаної постанови, суд дійшов висновку, що відмова Управління у наданні дозволу не ґрунтується на приписах закону. Судом встановлено, що земельна ділянка, яку прагне отримати у власність позивач, не обтяжена жодним сервітутом, а її розмір не перевищує максимально-допустимої величини, котра встановлена законом. Суд дійшов висновку про очевидну протиправність рішення відповідача, та наявність підстав для його скасування.
Згідно з приписами частини 4 статті 78 КАС України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Відповідач, на виконання постанови суду, повторно розглянув заяву ОСОБА_1
Листом від 23.03.2018 року №Ш-6693/0-2054/17-18 позивачу відмовлено у надані дозволу з посиланням на те, що з метою раціонального використання земельних ділянок, наказом від 21.12.2017 за № 701 «Про затвердження переліку земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності, які можуть бути передані у власність громадянам на території Кіровоградської області у «І кварталі 2018 року» Головним управлінням сформовано перелік земельних ділянок із зазначенням площі, які можуть бути передані в межах норм безоплатної приватизації на території Кіровоградської області. Тому, враховуючи невідповідність місця розташування земельної ділянки, Головне управління Держгеокадастру у Кіровоградській області вважає за доцільне відмовити у задоволені заяви. (а.с.10-11)
Положеннями статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 13 Конституції України, земля є об'єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.
Підстави набуття права на землю із земель державної та комунальної власності визначені статтею 116 Земельного кодексу України.
Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Повноваження відповідних органів виконавчої влади щодо передачі земельних ділянок у власність або користування та порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування встановлені статтями 118, 122, 123 Земельного кодексу України.
Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами встановлено статтею 118 Земельного кодексу України.
Відповідно до частини шостої статті 118 Земельного Кодексу України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри.
До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Згідно з положеннями частини сьомої наведеної статті, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.
Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Статтею 123 Земельного кодексу України встановлено, що особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки.
Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.
Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб'єктами господарювання, що є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом, у строки, що обумовлюються угодою сторін.
Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу.
Системний аналіз наведених правових норм дає підстави зробити висновок, що Земельним кодексом України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб'єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 Земельного кодексу України.
Положеннями статті 118 Земельного кодексу України встановлено порядок безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадянами передбачає реалізацію таких послідовних етапів:
- звернення громадян з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;
-надання дозволу відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування;
-розробка суб'єктами господарювання за замовленням громадян проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;
- погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в порядку, передбаченому статтею 186-1 Земельного кодексу України;
-затвердження відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.
Отже, вказаними нормами встановлені підстави, порядок, строки передачі земельної ділянки у власність громадян та органи, уповноважені розглядати ці питання. Вони передбачають, зокрема, що для передачі земельної ділянки у власність зацікавлена особа звертається до відповідних органів із заявами для отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та для надання її у власність, за результатами розгляду яких визначені в статті 118 ЗК органи приймають одне з відповідних рішень.
Будь-яких особливих вимог до графічних матеріалів у статті 118 ЗК України не встановлено, крім зазначення бажаного місця розташування земельної ділянки.
Позивачем, при зверненні до Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області з заявою про розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки додано до клопотання графічні матеріали, які містять зазначення бажаного місця розташування та розміру земельної ділянки (паю), що надає можливість перевірити місце її розташування на відповідність вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно - правових актів, містобудівній документації, схемам землеустрою і техніко - економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно - територіальних одиниць, проектам землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому порядку.
Положення статті 118 Земельного кодексу України містять вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність (як-то невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку).
Отже, відмова відповідача у наданні позивачу дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, є необґрунтованою, оскільки зазначена у листі відповідача підстава такої відмови не відноситься ні до однієї з підстав, визначених статтею 118 ЗК України.
Отже, суд першої інстанції, вирішуючи спірні правовідносини між сторонами, дійшов обґрунтованого висновку що відмова відповідача у наданні позивачу дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, не ґрунтується на положеннях Земельного кодексу України, яким визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та, відповідно, протиправність такої відмови відповідача.
При цьому, визначаючи спосіб захисту порушено права, суд першої інстанції виходив з того, що належним способом захисту порушено права позивача є зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивача про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою. Вказані висновки суд обґрунтував дискреційними повноваженнями відповідача щодо вирішення вказаного питання.
Колегія суддів не погоджується з рішенням суду першої інстанції щодо визначеного способу захисту порушено права, з наступних підстав.
Так, Європейський суд з прав людини у рішенні по справі «Рисовський проти України» (№ 29979/04) визнав низку порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції у справі, пов'язаній із земельними правовідносинами; в ній також викладено окремі стандарти діяльності суб'єктів владних повноважень, зокрема, розкрито елементи змісту принципу «доброго врядування».
Цей принцип, зокрема, передбачає, що у разі якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб (див. рішення у справах «Beyeler v. Italy» № 33202/96, «Oneryildiz v. Turkey» № 48939/99, «Moskal v. Poland» № 10373/05).
Крім того, в рішеннях Європейського суду з прав людини склалася практика, яка підтверджує, що дискреційні повноваження не повинні використовуватися свавільно, а суд повинен контролювати рішення, прийняті на підставі реалізації дискреційних повноважень, максимально ефективно (див. рішення у справі «Hasan and Chaush v. Bulgaria» № 30985/96).
Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом №475/97-ВР від 17 липня 1997 року, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, «ефективний засіб правого захисту», у розумінні статті 13 Конвенції, повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Відповідно до судової практики Європейського суду з прав людини (рішення «Олссон проти Швеції» від 24 березня 1988 року), запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців. Обсяг таких повноважень суб'єкта владних повноважень повинен мати чіткі межі застосування. Рішення органу влади має бути визнано протиправним у разі, коли істотність порушення процедури потягнуло його неправильність, а за наявністю правової можливості (якщо ідеться про прийняття органом одного з двох рішень надати чи ні певну можливість здійснювати певні дії) суд зобов'язаний відновити порушене право шляхом зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається. Аналогічний підхід має бути застосований і в разі, коли має місце протиправна бездіяльність органу влади щодо неприйняття відповідного рішення у відносинах, коли обставини свідчать про наявність всіх підстав для його прийняття (Olsson v. Sweden (no. 1), 24 March 1988, Series A no. 130).
Конституційний Суд України в своєму рішенні від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України викладеної у рішенні
від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1465а15, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Повноваження суду при вирішенні адміністративної справи визначені статтею 245 КАС України, відповідно до пункту 2 частини 1 якої у разі задоволення адміністративного позову суд може ухвалити постанову про зобов'язання відповідача вчинити певні дії. Суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, проте відповідний спосіб захисту має бути законним та відповідати певній нормі права.
У даному випадку спірні правовідносини між сторонами з приводу надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, вже були предметом судового розгляду та судовим рішенням, яке набрало законної сили, визнано протиправною відмову відповідача та зобов'язано Головне управління Держгеокадастру у Кіровоградській області повторно розглянути заяву позивача щодо надання дозволу на розроблення проекту землеустрою по відведенню земельної ділянки (справа №П/811/1440/17), з урахуванням висновків суду, проте, за результатами повторного розгляду заяви відповідачем знову відмовлено позивачу у наданні такого дозволу.
Таким чином, враховуючи те, що порушенні права позивача не були поновленні навіть після ухвалення судового рішення, враховуючи, що відмова відповідача у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою двічі визнавалася судом неправомірною, суд апеляційної інстанції вважає, що належним способом захисту порушених прав позивача є зобов'язання відповідача прийняти рішення про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою.
В даному випадку покладення на відповідача обов'язку прийняти конкретне рішення, не може свідчити про втручання у дискреційні повноваження відповідача, а є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.
На підставі викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції не повно встановлено обставини у справі та не надано належної оцінки встановленим обставинам, що призвело до невірного вирішення справи в частині позовних вимог, що є підставою для скасування рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволення позову та прийняття у цій частині нової постанови про задоволення позову.
Положеннями частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відповідно до частини шостої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до матеріалів справи, позивач, при зверненні до суду апеляційної інстанції, сплатив судовий збір у сумі 1057 грн. 20 коп., що підтверджено квитанцією №182 від 06.09.2018.
Таким чином, враховуючи задоволення апеляційної скарги сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, судові витрати, сплачені позивачем та документально підтверджені в розмірі 1057 грн. 20 коп. підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області на користь позивача.
Керуючись статтями 241-245, 250, 315, 317, 321,322, 327, 329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 07 серпня 2018 року - скасувати в частині відмови у задоволенні позову та прийняти в цій частині нову постанову.
Зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Кіровоградській області розглянути повторно заяву ОСОБА_1 та прийняти рішення про надання ОСОБА_1 дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 1,90 га на території Олександрівської сільської ради Долинського району Кіровоградської області.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області на користь ОСОБА_1 витрати на оплату судового збору в сумі 1057 грн. 20 коп. (одна тисяча п'ятдесят сім гривень).
В іншій частині рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 07 серпня 2018 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з 30.11.2018 та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів безпосередньо до Верховного Суду.
Повне судове рішення складено 30.11.2018.
Головуючий - суддя Т.І. Ясенова
суддя Я.В. Семененко
суддя А.В. Суховаров