Справа № 522/11535/12
Провадження № 2/522/3305/18
09 листопада 2018 року Приморський районний суд м. Одеси
у складі головуючого судді Бойчука А.Ю.,
за участю секретаря Іскрич В.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1, третя особа: ОСОБА_2, до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання недійсними договорів дарування, та за позовом третьої особи ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_7, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання недійсними договорів дарування, -
У травні 2012 року ОСОБА_1 звернувся до Приморського районного суду м. Одеси із позовом до відповідачів та відповідно до уточнених позовних вимог просив суд:
- визнати недійсним договір дарування 391/1000 частин квартири під АДРЕСА_1 укладений 23.11.2011 року між ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5;
- визнати недійсним договір дарування 324/1000 частин квартири під АДРЕСА_1, укладений 23.11.2011 року між ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_6;
Вказує, що вказана квартира є комунальною та перебуває в спільній сумісній власності. Позивачу з матір ю належить 285/1000 частин загальної площі квартири на праві спільної часткової власності. У 2011 році між сторонами, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 виник спір. З метою вирішення спору сторонами подано позов до Приморського суду. У рамках судового розгляду 24 листопада 2011р. на квартиру було накладено арешт. ОСОБА_8 23 листопада 2011 р. свою частку було подаровано ОСОБА_5 та ОСОБА_6 за один день, а саме 23 листопада 2011 р.,
При цьому посилаючись на те, що укладені відповідачами договори дарування насправді приховували договори купівлі-продажу. Вважає, що вказані обставини підтверджуються копією протоколу про адміністративне правопорушення від 23.04.2012 року, у якому ОСОБА_6 своєю рукою написала, що вона купила частку квартири.
Згідно зі ст. 362 Цивільного кодексу України разі продажу частки в праві спільної часткової власності власник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів.
У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги та обставини, якими вони обґрунтовані, підтримав та просив позов задовольнити в повному обсязі.
У квітні 2013 року ОСОБА_2 було подано позов із самостійними вимогами про визнання вказаних договорів дарування недійсними, як на підставу позову посилаючись на ст.ст. 203, 230, 235, 362 ЦК України.
Відповідачі - ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у судовому засіданні позовні вимоги не визнали та просили відмовити в задоволенні позову.
Третя особа з самостійними вимогами на предмет спору- ОСОБА_9. позовні вимоги підтримала, просила суд їх задовольнити.
Також, відповідачами ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у листопаді 2012 року до суду було подано заперечення на позов, відповідно до яких, відповідачі просили в задоволенні позовних вимог відмовити з огляду на безпідставність та недоведеність.(Том І, а.с.81-82; 85-86)
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення осіб, які були присутні в судовому засіданні, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову на підставі наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорення. Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Частиною 2 ст. 16 ЦК встановлено способи захисту цивільних прав та інтересів судом. До них належить, зокрема, визнання правочину недійсним;
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.
Судом за розглядом даної справи встановлено, що 23.11.2011 року між ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було укладено договір дарування 391/1000 частин квартири під АДРЕСА_1.
23.11.2011 року між ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_6 було укладено договір дарування 324/1000 частин квартири під АДРЕСА_1
Згідно зі ст. 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво - чи багатосторонніми правочинами є погоджена дія двох або більше сторін.
Відповідно до ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
За вимогст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту. У відповідності до ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Презумпція правомірності правочину закріплена у ст. 204 ЦК та може бути спростована насамперед нормою закону, яка містить відповідну заборону.
Відповідно до ч. ч. 1, 3, 5 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Зі змісту договорів дарування судом встановлено, що 23.11.2011 року ОСОБА_3, ОСОБА_4 виразили своє волевиявлення на безоплатну передачу належних їм 285/1000, 324/1000 квартири під АДРЕСА_1, у власність ОСОБА_5 та ОСОБА_6
Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.
Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
За таких обставин, для визнання угоди удаваною позивачу необхідно надати докази, а суду встановити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди.
Відповідно до п. 25 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» №9 від 06.11.2009 року, за удаваним правочином (стаття 235 ЦК) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.
Воля сторін в удаваному правочині спрямована на настання інших цивільно-правових наслідків, ніж ті, що передбачені правочином.
Відповідно до ч. 1 ст. 202, ч. 3 ст. 203 ЦК України головним елементом угоди (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, який підлягає встановленню судом є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору та з'ясування питання про те, чи не укладена ця угода з метою приховати іншу угоду та яку саме.
Відповідно до ст.ст. 202, 717 ЦК України, за своєю правовою природою договір дарування є, як правило, одностороннім договором та передбачає наявність з боку обдаровуваного лише волевиявлення на прийняття дарунку. Правовою метою договору дарування є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
З аналізу ст. 235 ЦК України вбачається, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини.
Закон не передбачає недійсність удаваного правочину, а лише пропонує застосовувати до відносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі.
Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.
Відповідно до ст. 638 ЦК договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Для того, щоб суд визнав «справжній» (а не удаваний) договір укладеним, необхідно довести, що між сторонами на час укладення договірних відносин була досягнута домовленість щодо всіх істотних умов договору.
У відповідності до положень ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
В силу положень норм ст. 81 ЦПК України позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що за його думкою є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов'язків ніж ті, що передбачені удаваним правочином.
Частиною 2 ст. 78 ЦПК України передбачено, що обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
За таких обставин, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки в судовому засіданні не встановлено, що вони були вчинені сторонами для приховання іншого правочину.
Згідно з п. 4 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.
У відповідності до ст.2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема: верховенство права; змагальність сторін; розумність строків розгляду справи судом; неприпустимість зловживання процесуальними правами.
У відповідності до ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Положеннями ст. 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно положень ч.3 вказаної статті, учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Згідно положень ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку щодо недоведеності вимог ОСОБА_1, у зв'язку з чим вважає за необхідне відмовити в їх задоволенні.
З боку сторони відповідача вимог щодо відшкодування судових витрат до суду не заявлялось.
На підставі викладеного та керуючись: 1, 2, 5, 11, 76-80, 81, 89, 241, 247, 258, 263-265, 273, 354, ЦПК України; суд, -
У задоволенні позову ОСОБА_1, третя особа: ОСОБА_2, до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання недійсними договорів дарування, та за позовом третьої особи ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_7, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання недійсними договорів дарування - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення суду складений 19.11.2018 року.
Суддя: А.Ю. Бойчук