Постанова
Іменем України
21 листопада 2018 року
м. Київ
справа № 539/2669/15-ц
провадження № 61-18459св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Хопти С. Ф.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_5,
відповідач - ОСОБА_4,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області у складі судді Жаги Е. Г. від 23 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області у складі колегії суддів: Обідіної О. І., Бутенко С. Б., Прядкіної О. В., від 21 червня 2017 року,
У липні 2015 року ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про визнання майна спільним сумісним майном подружжя та його поділ.
Позовна заява мотивована тим, що з 06 листопада 1993 року по 02 березня 2007 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, під час якого вони отримали земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку з господарськими будівлями, яка розташована по АДРЕСА_1. Також під час шлюбу за спільні кошти сторони збудували двоповерховий будинок з надвірними будівлями за вищевказаною адресою, який у подальшому ввели в експлуатацію, а 19 вересня 2008 року відповідач отримала свідоцтво про право власності на вказаний будинок.
Також за спільні кошти сторін збудовано нежитлове приміщення (магазин), яке розташоване по АДРЕСА_2, на яке 07 листопада 2008 року відповідач отримала свідоцтво про право власності.
Посилаючись на те, що спірне майно є спільною сумісною власністю сторін, ОСОБА_5 просив визнати спільним сумісним майном ОСОБА_5 та ОСОБА_4 будинок з надвірними будівлями, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та земельну ділянку під цим будинком і визнати за кожним з них право власності по 1/2 частини цього будинку з надвірними будівлями та земельної ділянки під ним; визнати спільним сумісним майном ОСОБА_5 та ОСОБА_4 нежитлове приміщення (магазин), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, та земельну ділянку під цим нежитловим приміщенням і визнати за кожним з них право власності по 1/2 частини нежитлового приміщення (магазину) та земельної ділянки під ним.
Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 23 березня 2017 року позов ОСОБА_5 задоволено.
Визнано спільним сумісним майном ОСОБА_5 та ОСОБА_4 будинок з надвірними будівлями, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та земельну ділянку під цим будинком і визнано за кожним з них право власності по 1/2 частини цього будинку з надвірними будівлями та земельної ділянки під ним.
Визнано спільним сумісним майном ОСОБА_5 та ОСОБА_4 нежитлове приміщення (магазин), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, та земельну ділянку під цим нежитловим приміщенням і визнано за кожним з них право власності по 1/2 частини нежитлового приміщення (магазину) та земельної ділянки під ним.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що спірне майно придбано у період перебування сторін у шлюбі, тобто є спільною сумісною власністю подружжя, а тому вказане майно підлягає поділу між колишнім подружжям у рівних частках.
Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 21 червня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено, рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову про поділ майна подружжя, оскільки спірне нерухоме майно побудовано сторонами під час шлюбу, а тому є спільною сумісною власністю подружжя і підлягає поділу між ними у рівних частках.
У липні 2017 року ОСОБА_4 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди дійшли помилкового висновку про задоволення позову, не врахували та не перевірили її доводи про те, що спірне нерухоме майно побудовано нею за власні кошти, право власності на нього набуто після розірвання шлюбу, а саме у 2008 році, а тому не є спільною сумісною власністю подружжя. При цьому не врахували, сторони з 2002 року фактично припинили шлюбні відносини. Крім того, спірний житловий будинок побудований до реєстрації шлюбу з позивачем. Також позивач пропустив строк звернення до суду з цим позовом.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 липня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Справа передана до Верховного Суду.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
У справі, що переглядається, установлено, що з 06 листопада 1993 року по 02 березня 2007 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі.
Рішенням Засульської сільської ради народних депутатів Лубенського району Полтавської області від 27 липня 1991 року виділено ОСОБА_4 земельну ділянку під будівництво індивідуального житлового будинку площею 0,10 га у с. Засулля Лубенського району Полтавської області.
25 жовтня 1991 року виконавчим комітетом Лубенської районної ради місцевих депутатів надано дозвіл ОСОБА_4 на будівництво будинку.
20 квітня 2000 року відповідач отримала державний акт на право приватної власності на землю - земельну ділянку площею 0,11 га у с. Засулля Лубенського району Полтавської області - для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель.
У період з 1992 року по 2008 рік на вказані земельній ділянці побудовано будинок з надвірними будівлями, що встановлено заочним рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 24 квітня 2012 року, яке набрало законної сили, у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про втрату права вимоги про поділ майна.
Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 05 вересня 2008 року ОСОБА_4 набула право власності на будинок з надвірними будівлями по АДРЕСА_1.
Рішенням Засульської сільської ради народних депутатів Лубенського району Полтавської області від 14 грудня 2000 року виділено ОСОБА_4 земельну ділянку по АДРЕСА_2 площею 0,03 га - для ведення підприємницької діяльності та розміщення торгівельної точки на умовах оренди з послідуючим правом викупу.
Згідно з договором купівлі-продажу від 26 лютого 2002 року СПД фізична особа ОСОБА_4 придбала у Засульської сільської ради земельну ділянку площею 1 512 кв. м по АДРЕСА_3, для розміщення об'єкта роздрібної торгівлі та комерційних послуг.
На зазначеній земельній ділянці знаходився торговий кіоск, який в подальшому був реконструйований в магазин.
Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 07 листопада 2008 року ОСОБА_4 набула право власності на нежитлову будівлю (приміщення магазину) по АДРЕСА_2.
Також установлено, що у 1996 році подружжя переїхало на постійне місце проживання до України в м. Лубни, до цього часу проживало в Литві по місцю проходження позивачем військової служби. З 04 червня 1997 року місце проживання ОСОБА_4 зареєстровано у спірному будинку по АДРЕСА_1.
У 2000 році сторони були зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності.
У частині першій статті 22 КпШС України передбачено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.
Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Тлумачення статті 60 СК України свідчить, що законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Аналогічний висновок зроблений Верховним Судом України у постанові від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.
Згідно з частиною першою статті 70 СК України, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Згідно із частиною другою статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
Установивши, що домоволодіння, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, побудовано під час перебування сторін у шлюбі, тобто є спільною сумісною власністю подружжя, а відповідачем не спростовано презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про те, що вказане домоволодіння та земельна ділянка під ним підлягають поділу між колишнім подружжям у рівних частках.
Доводи відповідача про те, що вказаний будинок побудований до реєстрації шлюбу з позивачем не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вказані обставини вже були предметом дослідження та судами їм надана оцінка на підставі належних і допустимих доказів, а суд касаційної інстанції відповідно до статті 400 ЦПК України не здійснює переоцінку цих доказів.
Також суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що нежитлове приміщення (магазин), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, та земельна ділянка під цим нежитловим приміщенням є спільною сумісною власності подружжя.
Так, одним з видів розпоряджання власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, установлених законом; законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності (стаття 320 ЦК України).
Правовідносини щодо здійснення підприємницької діяльності фізичною особою врегульовані главою 5 ЦК України.
Так, згідно зі статтею 52 ЦК України фізична особа-підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.
Фізична особа-підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у спільній сумісній власності подружжя, яка належатиме йому при поділі цього майна.
Отже, майно фізичної особи-підприємця (яке використовується для господарської діяльності фізичної особи-підприємцем) вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів.
Використання одним з подружжя зазначеного майна для здійснення підприємницької діяльності може бути враховано при обранні способу поділу цього майна, тобто це майно може бути враховано при поділі всього майна подружжя або може бути виплачена вартість цього майна.
Таким чином, системний аналіз зазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що майно фізичної особи-підприємця може бути об'єктом спільної власності подружжя і предметом поділу між ними з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення спільного майна подружжя та способів поділу його між ними.
Зазначена правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України: від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13, від 11 березня 2015 року у справі № 6-21цс15 та від 16 грудня 2015 року у справі № 6-1109цс15, від 13 червня 2016 року у справі № 6-1752цс15.
Установивши, що спірне нежитлове приміщення (магазин) був побудований під час перебування сторін у шлюбі, а відповідач не довела, що вказаний магазин побудований за її особисті кошти, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про визнання вказаного нежитлового приміщення та земельної ділянки під цим приміщенням спільним сумісним майном сторін та визнав за кожним з них право власності по 1/2 частини вказаного нежитлового приміщення (магазину) та земельної ділянки під ним.
З огляду на це безпідставними є доводи відповідача про те, що вказане нежитлове приміщення є її особистою власністю.
Також безпідставними є доводи касаційної скарги про те, що спірне нерухоме майно не є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки право власності на нього набуто після розірвання шлюбу, оскільки сам факт отримання відповідачем вже після розірвання шлюбу з позивачем у 2008 році свідоцтва про право власності на спірне нерухоме майно не змінює його статус як майна, набутого подружжям за час шлюбу.
Доводи касаційної скарги про те, що позивач пропустив строк звернення до суду з цим позовом є безпідставними, з огляду на таке.
Статтями 256-257 та 261 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
У частині другій статті 72 СК України та пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» визначено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15).
Суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивачем не пропущено строк звернення до суду із цим позовом, оскільки спірне майно є спільною сумісною власністю сторін, а розірвання шлюбу не тягне за собою припинення цього права. Строк позовної давності обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатись про порушення свого права, тобто з моменту виникнення спору між ними. Оскільки позивач дізнався про порушення свого права у 2015 році, а саме, що відповідач має намір відчужити спільне майно, у зв'язку з чим звернувся до суду за захистом своїх прав та рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 01 березня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням відмовлено, тобто констатовано наявність у позивача однієї із правомочностей власника (право користування майном), а також зазначено, що оформлення ОСОБА_4 права власності на будинок на своє ім'я після розірвання шлюбу з позивачем не є достатнім доказом її особистої власності, він не пропустив строк звернення до суду з цим позовом.
Колегія суддів погоджується з висновком судів, оскільки суд правильно застосував до цих правовідносин норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 23 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 21 червня 2017 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: О. В. Білоконь Є. В. Синельников С. Ф. Хопта