Постанова
Іменем України
24 жовтня 2018 року
м. Київ
справа № 751/1840/17-ц
провадження № 61-28238 св 18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Луспеника Д. Д., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4;
представник позивача - ОСОБА_5;
відповідачі: ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8;
представник відповідачів - ОСОБА_9;
треті особи: публічне акціонерне товариство «Чернігівоблбуд», Чернігівська міська рада;
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова у складі судді Цибенко І. В. від 23 серпня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області у складі колегії суддів: Кузюри Л. В., Вінгаль В. М., Мамонової О. Є., від 12 жовтня 2017 року,
Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У березні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, треті особи: публічне акціонерне товариство «Чернігівоблбуд» (далі - ПАТ «Чернігівоблбуд»), Чернігівська міська рада, про розірвання договору найму житлового приміщення та виселення.
Позовна заява мотивована тим, що він на підставі договору купівлі-продажу від 21 грудня 2016 року, укладеного між ним та ПАТ «Чернігівоблбуд», є власником квартири АДРЕСА_1. У вказаній квартирі, як наймачі на підставі ордеру від 21 жовтня 1993 року НОМЕР_1, виданого виконавчим комітетом міської ради народних депутатів м. Чернігова, проживають ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8
У зв'язку з відсутністю свого власного житла та наміру особистого проживання у вищевказаній квартирі він 16 січня 2017 року у порядку, визначеному частиною третьою статті 825 ЦК України, письмово попередив відповідачів про розірвання договору найму житлового приміщення та виселення. Однак останні 31 січня 2017 року повідомили йому про те, що вони вселилися у спірну квартиру на законних підставах та звільнити її не бажають.
У зв'язку з наведеним ОСОБА_4, посилаючись на положення частини третьої статті 825 ЦК України, просив суд розірвати з відповідачами договір найму квартири АДРЕСА_1, який набутий ними на підставі рішення виконавчого комітету Чернігівської міської ради від 05 жовтня 1993 року № 224 і ордеру на вселення від 21 жовтня 1993 року НОМЕР_1, та виселити відповідачів із вказаної квартири.
Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 23 серпня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову про розірвання договору найму житлового приміщення та виселення відповідачів, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 у 1993 році вселились у спірне житлове приміщення на підставі договору найму з правом постійного проживання у цьому приміщенні, так як житлові приміщення у будинках державного та громадського житлового фонду надаються громадянам у безстрокове користування. При цьому при зміні власника житла, переданого у найм, до нового власника переходять права та обов'язки наймодавця. Позивач не довів реальної потреби у проживанні в квартирі, а відповідачі іншого житла не мають.
Ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 12 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено, рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 23 серпня 2017 року залишено без змін.
Погоджуючись із висновком районного суду, апеляційний суд зазначив, що набуваючи право власності на спірну квартиру, позивач одночасно набув права та обов'язки наймодавця по відношенню до відповідачів, яких було вселено у спірне житлове приміщення безстроково на підставі ордеру від 21 жовтня 1993 року. Враховуючи те, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, гарантоване Конституцією України, та не є співрозмірним з переслідуваною позивачем метою виселити відповідачів у порядку захисту власного права на володіння та користування майном, під час придбання якого ним усвідомлювалась наявність у відповідачів права на безстрокове користування зазначеним житлом, судом першої інстанції правомірно ухвалено рішення про відмову у задоволенні позову та захищено право відповідачів на користування житловим приміщенням. При цьому позивачем не доведено необхідності проживання у квартирі.
У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким його позов задовольнити.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди дійшли помилкового висновку про те, що відповідачі вселилися у спірне житлове приміщення на підставі договору найму з правом постійного проживання у приміщенні і що на момент розгляду цієї справи цей договір є дійсним. Стаття 61 ЖК УРСР взагалі не містить положень щодо постійного проживання наймачів. У той час пунктом 4 Перехідних та прикінцевих положень ЦК України встановлено, що до цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. До договорів найму житла, яке є об'єктом приватної власності, закон встановлює не постійне, а строкове користування найманим приміщенням, а положення статті 61 ЖК УРСР, на які послалися суди, взагалі не регулюють відносин найму житла, яке є об'єктом приватної власності. Також суди неправильно застосували положення частини четвертої статті 9, статті 168 ЖК УРСР, оскільки з наведених вище норм ЦК України вбачається, що ЖК регулює відносини тільки найму житла, що об'єктом права державної або комунальної власності. Разом з тим житловий будинок, у якому знаходиться спірна квартира, на час ведення його до експлуатації та видачі відповідачам ордеру на вселення не відносився до державного чи громадського житлового фонду і до нього не застосовувались правила, встановлені для громадського житлового фонду.
Крім того, ухваленими судовими рішеннями порушено його право на мирне володіння майном, гарантованого статтею 41 Конституції України, статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якими право приватної власності є непорушним і ніхто не може бути позбавленим своєї власності не інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відмовляючи у задоволенні його позову, суди також порушили положення частини третьої статті 825 ЦК України, якою передбачено право наймодавця вимагати розірвання договору найму житлового приміщення у разі необхідності використання житла для проживання самого наймодавця та членів його сім'ї.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Судом встановлено, що ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 21 грудня 2016 року, укладеного між ним та ПАТ «Чернігівоблбуд», є власником квартири АДРЕСА_1. У вказаній квартирі, як наймачі на підставі ордеру від 21 жовтня 1993 року НОМЕР_1, виданого виконавчим комітетом міської ради народних депутатів м. Чернігова, проживають ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8
У зв'язку з відсутністю свого власного житла та наміру особистого проживання у вищевказаній квартирі позивач 16 січня 2017 року у порядку, визначеному частиною третьою статті 825 ЦК України, письмово попередив відповідачів про розірвання договору найму та їх виселення. Однак останні 31 січня 2017 року повідомили йому про те, що вони вселилися у спірну квартиру на законних підставах та звільнити її не бажають.
Судом також установлено, що сім'я відповідачів до 1993 року проживала у гуртожитку, перебувала на квартирній черзі для отримання житла та не мала іншого житла, укладення договору найму спірної квартири та вселення фактично відбулось у 1993 році і з того часу відповідачі були добросовісними наймачами, несли витрати на ремонт і утримання квартири, здійснювали інші обов'язкові платежі. З виділенням спірного житла відповідачам, останніх було знято з черги на отримання житла відповідно до рішення виконавчого комітету та положень чинного на той час законодавства про надання громадянам житлових приміщень у будинках державного та громадського житлового фонду у безстрокове користування.
Таким чином, відповідачі розраховували на безстрокове користування найманим житлом. Проте 21 грудня 2016 року ПАТ «Чернігівоблбуд» відчужила вказану квартиру приватній особі, позивачу у справі, яким й було ініційовано питання про розірвання договору житлового найму та виселення відповідачів у судовому порядку.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_4, суди виходили з того, що ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 вселились у спірне житлове приміщення на підставі договору найму з правом постійного проживання у цьому приміщенні, так як житлові приміщення у будинках державного та громадського житлового фонду надаються громадянам у безстрокове користування. Набуваючи право власності на спірну квартиру, ОСОБА_4, одночасно набув права та обов'язки наймодавця по відношенню до відповідачів, яких було вселено у спірне житлове приміщення безстроково на підставі ордеру від 21 жовтня 1993 року (стаття 814 ЦК України). При цьому під час придбання цієї квартири позивач усвідомлював, що у квартирі на таких підставах мешкають відповідачі, проте завбачливо не зважив на ризики придбання такого майна.
Колегія суддів погоджується з такими висновками судів, оскільки суди правильно застосували до спірних правовідносин норми матеріального права та дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог з підстав, заявлених позивачем.
Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначив, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла.
Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.
Навіть, якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції.
Отже, врахування пропорційності, яке є принципом цивільного судочинства (пункт 6 частини третьої статті 2, стаття 11 ЦПК України) забезпечує розумний баланс між інтересами позивача і відповідачів.
У зв'язку з наведеним безпідставними є доводи касаційної скарги про порушення прав позивача на мирне володіння майном (стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод) та не застосування норм ЦК України, оскільки суди врахували принцип пропорційності втручання у права відповідачів, які іншого житла не мають, а позивач належними й допустимими доказами не довів необхідність фактичного проживання у спірному житлі.
Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне відхилити касаційну скаргу та залишити судові рішення без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Hішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 23 серпня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 12 жовтня 2017 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Б. І. Гулько
Д. Д. Луспеник
Ю. В. Черняк