Постанова
Іменем України
14 листопада 2018 року
м. Київ
справа № 755/12475/17
провадження № 61-34884св18
Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач), Олійник А.С., Усика Г.І.,
учасники справи:
заявник - ОСОБА_4,
заінтересовані особи: Київська міська рада, ОСОБА_5, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бондаренко Галина Олександрівна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 19 серпня 2017 року у складі судді Астахової О. О. та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 19 вересня 2017 року у складі суддів: Мазурик О. Ф., Махлай Л. Д., Оніщука М. І.,
У серпні 2017 року ОСОБА_4 звернулася до суду в порядку окремого провадження із заявою, у якій просила встановити факт її проживання однією сім'єю із спадкодавцем ОСОБА_7 з липня 2009 року до дня смерті ІНФОРМАЦІЯ_1.
Заяву обґрунтовано тим, що вона як спадкоємець четвертої черги прийняла спадщину після смерті ОСОБА_7, оскільки маючи особисті проблеми із чоловіком не проживала за місцем реєстрації, а з липня 2009 року проживала однією сім'єю із своїм дідусем ОСОБА_8 та його дружиною ОСОБА_7, з листопада 2016 року після смерті дідуся залишилася проживати з ОСОБА_7 до її смерті ІНФОРМАЦІЯ_1.
Посилаючись на те, що оформлення спадкових справ можливо лише після встановлення судом факту проживання однією сім'єю із спадкодавцем, ОСОБА_4 просила заяву задовольнити та установити факт її проживання однією сім'єю із ОСОБА_7 з липня 2009 року до ІНФОРМАЦІЯ_1.
Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 19 серпня 2017 року відмовлено у відкритті провадження за заявою ОСОБА_4
Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що зі змісту заяви ОСОБА_4 вбачається спір про право.
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 19 вересня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено. Ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 19 серпня 2017 року залишено без змін.
Погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що в даному випадку існує спір про право, оскільки встановлення факту за заявою ОСОБА_4 потрібно заявникові для підтвердження в наступному права на жиле приміщення, яке є спадковим майном, а тому спір підлягає вирішенню в порядку позовного провадження.
12 жовтня 2017 року ОСОБА_4 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постановлені ухвали судів першої та апеляційної інстанцій скасувати і передати справу до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами неправильно застосовано положення частини четвертої статті 256 ЦПК України та не застосовано норми статей 1268, 1269, 1270, 1276 ЦК України.
Висновок суду першої інстанції про наявність інших спадкоємців ОСОБА_7 не ґрунтується ні на матеріалах справи, ні на нормах матеріального права.
Заявник зазначила, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про необхідність підтвердження заявником в майбутньому права на жиле приміщення, яке є спадковим майном, через перебування у шлюбі та реєстрацію за іншою адресою, оскільки заявник давно розлучена та має інше місце реєстрації. Крім того, суд апеляційної інстанції помилково вказав про неприйняття ОСОБА_7 спадщини після смерті чоловіка ОСОБА_8, оскільки ОСОБА_7 прийняла спадщину, але не встигла за життя отримати свідоцтво про право на спадщину.
Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі.
Статтею 388 ЦПК України, в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Цивільну справу та матеріали касаційного провадження 05 червня 2018 року передано до Верховного Суду.
На час розгляду справи Верховним Судом відзивів (заперечень) на касаційну скаргу не надходило.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а ухвал судів - без змін.
ОСОБА_4 з метою оформлення спадкових справ звернулася до суду із заявою, в порядку окремого провадження, про встановлення факту її проживання однією сім'єю з липня 2009 року до часу відкриття спадщини із ОСОБА_7, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, у квартирі АДРЕСА_1.
Згідно копії паспорту ОСОБА_4, вона перебуває з 08 липня 2001 року у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_9 та зареєстрована у квартирі АДРЕСА_2.
Відповідно до заповіту від 28 травня 1998 року, ОСОБА_7 заповіла все своє майно чоловіку ОСОБА_8, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2. Спадщину після смерті ОСОБА_8, окрім дружини ОСОБА_7, прийняла донька ОСОБА_8 - ОСОБА_5
Відповідно до статті 1259 ЦК України фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.
Статтею 1264 ЦК Українипередбачено, що у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.
Згідно з роз'ясненнями, які містяться у пункті 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування», до спадкоємців четвертої черги належать не лише жінка (чоловік), які проживали однією сім'єю зі спадкодавцем без шлюбу. Таке право можуть мати й інші особи, якщо вони спільно проживали зі спадкодавцем, були пов'язані спільним побутом, мали взаємні права та обов'язки.
Разом із тим відповідно до пункту 2 вищевказаної постанови справи про спадкування розглядаються судами за правилами позовного провадження, якщо особа звертається до суду з вимогою про встановлення фактів, що мають юридичне значення та можуть вплинути на спадкові права й обов'язки інших осіб, та (або) за наявності інших спадкоємців і спору між ними. Якщо виникнення права на спадкування залежить від доведення певних фактів, особа може звернутися до суду із заявою про встановлення цих фактів, яка, за відсутності спору, розглядається за правилами окремого провадження.
Відповідно до положень пункту 5 частини другої статті 234 ЦПК України, у редакції від 2004 року, суд розглядає у порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Згідно пунктів 4, 5 частини першої статті 256 ЦПК України, у редакції від 2004 року, суд розглядає справи про встановлення факту родинних відносин між фізичними особами, проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу. В судовому порядку можуть бути встановлені і інші факти з метою захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав заявника.
Справи про встановлення юридичних фактів можуть бути предметом розгляду суду в порядку окремого провадження за таких умов: факти, які підлягають встановленню, повинні мати юридичний характер, тобто відповідно до закону викликати юридичні наслідки: виникнення, зміну або припинення особистих чи майнових прав громадян або організацій. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету, для якої необхідне його встановлення. Один і той самий факт для певних осіб і для певної мети може мати юридичне значення, а для інших осіб та для іншої мети - ні.
Таким чином, визначальною обставиною при розгляді заяви про встановлення певних фактів в порядку окремого провадження є те, що встановлення такого факту не пов'язане з наступним вирішенням спору про право.
У частині четвертій статті 256 ЦПК України, у редакції від 2004 року,передбачено, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду.
Указані положення кореспондуються із вимогами частини четвертої статті 315 ЦПК України у чинній редакції.
Виходячи із зазначеного, суд може виявити наявність спору про право як на стадії відкриття провадження, так і в процесі розгляду справи.
З урахуванням наведеного, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов вірного висновку про те, що зі змісту заяви ОСОБА_4 вбачається спір про право, оскільки встановлення факту потрібно заявнику для отримання спадкового майна у власність, а тому спір за наявності зацікавлених осіб Київської міської ради та ОСОБА_5, які зазначені ОСОБА_4 у поданій заяві, підлягає розгляду в порядку позовного провадження, про що роз'яснено заявнику, та обґрунтовано відмовив у відкритті провадження на підставі частини четвертої статті 256 ЦПК України.
Наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої і апеляційної інстанцій, не дають підстав вважати неправильним застосування судами норм процесуального права при постановленні оскаржуваних ухвал.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а ухвали судів першої та апеляційної інстанцій без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 19 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 19 вересня 2017 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. О. Кузнєцов
А.С. Олійник
Г.І. Усик