ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
26 жовтня 2018 року № 826/2543/18
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:
головуючого судді Шейко Т.І.,
розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовомОСОБА_1
доПершого заступника Міністра юстиції України Чернишова Дениса Вікторовича Міністерства юстиції України
провизнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії
ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Першого заступника Міністра юстиції України Чернишова Дениса Вікторовича, у якому просив визнати дії відповідача протиправними та зобов'язати відповідача перевести ОСОБА_1 в одну із установ Запорізької області та стягнути 37 770,00 грн. моральної та матеріальної шкоди, нанесеної позивачу та його рідним.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 березня 2018 року відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що відповідачем порушено його права, передбачені статтею 93 Кримінального-виконавчого кодексу України, статті 24 Конституції України.
Представник відповідачів проти позову заперечив з підстав, які викладені у відзиві на позовну заяву. При цьому зазначив, що підстави для задоволення позовних вимог відсутні, оскільки у державній установі «Софіївська виправна колонія (№55)» відсутні вільні місця.
Розглянувши матеріали адміністративної справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 звернувся до Міністерства юстиції України 17 травня 2017 року з проханням перевести його з Замкової виправної колонії (№58) до однієї з установ виконання покарання Запорізької області.
Дане звернення винесено на розгляд Центральної комісії Міністерства юстиції України, за результатами якого відмовлено у переведені позивача.
Підставою відмови була відсутність умов, передбачених частиною 2 статті 93 Кримінального-виконавчого кодексу України та відсутність місць в державній установі «Софіївська виправна колонії (№55)» для утримання такої категорії осіб, як засуджені до довічного позбавлення волі.
Позивач вважає дії відповідачів щодо можливості вирішення питання з приводу переведення його в іншу колонію протиправними та такими, що порушують право позивача утримуватися в колонії якнайближче до місця проживання його рідних, а тому звернувся до суду за захистом своїх прав.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд прийшов до висновку про часткову обґрунтованість позовних вимог, виходячи з наступного.
Частиною 1 статті 1 Кримінально-виконавчого кодексу України (надалі - КВК України) встановлено, що кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.
Завданнями кримінально-виконавчого законодавства України є визначення принципів виконання кримінальних покарань, правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, законних інтересів та обов'язків; порядку застосування до них заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки; системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності; нагляду і контролю за виконанням кримінальних покарань, участі громадськості в цьому процесі; а також регламентація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань; звільнення від відбування покарання, допомоги особам, звільненим від покарання, контролю і нагляду за ними (частина 2 статті 1 КВК України).
Відповідно до частини 2 статті 7 КВК України засуджені користуються всіма правами людини та громадянина, передбаченими Конституцією України, за винятком обмежень, визначених цим Кодексом, законами України і встановлених вироком суду.
Правовий статус засуджених визначається законами України, а також цим Кодексом, виходячи із порядку і умов виконання та відбування конкретного виду покарання (частина 4 статті 7 КВК України).
Частиною 1 статті 8 КВК України, серед іншого, передбачено, що засуджені мають право звертатися відповідно до законодавства з пропозиціями, заявами і скаргами до адміністрації органів і установ виконання покарань, їх вищестоящих органів, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Європейського суду з прав людини, а також інших відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, до уповноважених осіб таких міжнародних організацій, суду, органів прокуратури, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань. Відповідні звернення (кореспонденція) подаються до адміністрації установи виконання покарань. Про отримання адміністрацією звернення (кореспонденції) засудженому видається талон-підтвердження. Протягом трьох діб (а у випадках, встановлених законодавством, протягом однієї доби) з часу видачі талона-підтвердження зазначене звернення (кореспонденція) направляється адресату.
Наказом Міністерства юстиції України відповідно до Кримінально-виконавчого кодексу України затверджено Положення про центральну, міжрегіональну комісії та комісію слідчого ізолятора з питань визначення особам, засудженим до довічного позбавлення волі та позбавлення волі на певний строк, виду колонії, порядок направлення для відбування покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешту й обмеження волі, ті їх переведення, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 28 лютого 2017 року за № 266/30134 (далі - Положення №266/30134).
Пунктом 2 Положення розділу I №266/30134 визначено, що комісії у своїй діяльності керуються Конституцією і законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства юстиції України, а також Положенням про визначення виду колонії.
Відповідно до пункту 3 розділу I Положення №266/30134 центральна комісія - колегіальний орган, що утворюється у Міністерстві юстиції України, який розглядає скарги на рішення міжрегіональних комісій, здійснює направлення для відбування покарання окремо визначених осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешту чи обмеження волі, їх переведення для відбування покарання з однієї установи виконання покарань до іншої.
Центральна комісія, в контексті приписів пункту 2 розділу II Положення №266/30134 утворюється Міністром юстиції України у кількості не менше дев'яти осіб. До складу центральної комісії обов'язково входять заступник Міністра юстиції України, на якого згідно з розподілом обов'язків покладено координацію та контроль за діяльністю Державної кримінально-виконавчої служби, директор Департаменту Державної кримінально-виконавчої служби України, керівники підрозділів, які здійснюють організацію оперативної роботи, медичного забезпечення, контролю за виконанням судових рішень.
До складу центральної комісії обов'язково входять заступник Міністра юстиції України, на якого згідно з розподілом обов'язків покладено координацію та контроль за діяльністю Державної кримінально-виконавчої служби, директор Департаменту Державної кримінально-виконавчої служби України, керівники підрозділів, які здійснюють організацію оперативної роботи, медичного забезпечення, контролю за виконанням судових рішень.
Міністр юстиції України затверджує склад центральної комісії та призначає голову і заступника голови комісії. Головою центральної комісії, як правило, призначається заступник Міністра юстиції України, на якого згідно з розподілом обов'язків покладено координацію та контроль за діяльністю Державної кримінально-виконавчої служби України.
Основними завданнями центральної комісії є, зокрема, розгляд питань про переведення засуджених з однієї установи виконання покарань до іншої за межами зони діяльності одного міжрегіонального управління згідно з вимогами статей 57, 93 Кримінально-виконавчого кодексу України.
В свою чергу, зона діяльності міжрегіонального управління - адміністративно-територіальні одиниці, на територію яких поширюються повноваження відповідного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції (далі - міжрегіональне управління) (пункт 3 розділу I Положення №266/30134).
Пунктами 1, 2, 5 розділу IV Положення №266/30134 встановлено, що у своїй діяльності комісії керуються Конституцією України та законами України, указами Президента України і постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та Законів України, актами Кабінету Міністрів України та Міністерства юстиції України, іншими актами законодавства, Положенням про Міністерство юстиції України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 02 липня 2014 року № 228, вироком суду, а також цим Положенням та матеріалами про особу засудженого.
Формою роботи комісій є засідання. Засідання скликаються залежно від потреби прийняття рішення, надходження заяв, скарг, запитів, але не рідше одного разу на місяць та не пізніше ніж протягом 30 днів з дня надходження звернення.
Міжрегіональна та центральна комісії мають право залучати спеціалістів органів, установ виконання покарань, СІЗО та інших установ для розгляду і вирішення питань, що належать до їх компетенції.
Згідно пункту 1 розділу VI Положення №266/30134 рішення комісій оформлюються протоколами (додатки 1, 2), які підписуються усіма присутніми на засіданні членами комісії.
Матеріали засідання комісії формуються в облікові справи, які прошиваються, а сторінки нумеруються. Облікова справа обов'язково має містити протокол засідання комісії та документи, що стосуються прийнятих на засіданні рішень (пункт 3 розділу VI Положення №266/30134).
Про прийняте комісією рішення уповноваженим органам, установам чи заінтересованим особам надається витяг з протоколу засідання комісії (додаток 3), а засудженому - оголошується під підпис (пункт 4 розділу VI Положення №266/30134).
В той же час, порядок переведення засуджених врегульовано Положенням про визначення особам, засудженим до довічного позбавлення волі та позбавлення волі на певний строк, виду колонії, порядок направлення для відбування покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешту й обмеження волі, та їх переведення, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 27 лютого 2017 року № 680/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 28 лютого 2017 року №265/30133 (далі - Положення №266/30133).
Зокрема, пунктом 1 розділу ІV Положення №266/30133 передбачено, що переведення засудженого для подальшого відбування покарання без зміни умов тримання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої за межами зони діяльності міжрегіонального управління здійснюється за рішенням центральної комісії.
Пунктом 4 розділу ІV Положення №266/30133 встановлено, що переведення засудженого для подальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої з підстави «відповідно до його місця постійного проживання близьких родичів та/або членів сім'ї засудженого» здійснюється на підставі клопотання засудженого або близького родича чи члена сім'ї засудженої особи. Підпис засудженого на клопотанні засвідчується керівником адміністрації установи виконання покарань.
У клопотанні про переведення має міститися додаткова інформація щодо всіх близьких родичів та членів сім'ї засудженого відповідно до ступеня їх спорідненості та місця їх постійного проживання.
До клопотання про переведення додаються довідка-витяг з особової справи засудженого, копії паспортних документів засудженої особи та близьких родичів чи членів сім'ї засудженої особи, а також оригінали або нотаріально засвідчені копії довідки про реєстрацію місця проживання або місця перебування близького родича чи члена сім'ї, який звернувся з клопотанням, документів, що підтверджують наявність родинних стосунків (свідоцтво про народження, свідоцтво про шлюб тощо).
Як слідує з позовної заяви та не заперечується представником відповідачів, позивач декілька разів звертався з клопотанням, в яких висловлював бажання про переведення його із Замкової виправної колонії (№58) до іншого виправного закладу на території Запорізької області, задля необхідності знаходження ближче до місця проживання його близьких (родичів).
В судовому засіданні, представник відповідачів надав довідки від:
- «Софіївської виправної колонії (№55)» №7/2-2284 від 01 червня 2018 року, що станом на 01 червня 2017 року сектор максимального рівня безпеки ліміт наповнення 60 чоловік, фактично утримувалось 68 чоловік; станом на 01 червня 2018 року - фактично утримувалось 67 чоловік;
- «Вільнянської установи виконання покарань (№11)» №3/5-1976 від 31 травня 2018 року, що станом на 01 червня 2017 року для засуджених до довічного позбавлення волі осіб, які утримуються в секторі максимального рівня безпеки установи 1 відділення облаштовані 23 камери та 108 місць - утримується 70 чоловік; станом на 01 червня 2018 року - утримується 77 чоловік.
В той же час, як вбачається з довідки по особовій справі у засудженого є сестра, яка проживає за адресою: АДРЕСА_1.
Враховуючи вищенаведене, суд дійшов висновку, що фактично відмови відповідачів не містять в собі жодного обґрунтування, у тому числі й підстав для відмови в переведенні ОСОБА_1 до однієї з державних установ виправного характеру, які знаходяться на території Запорізької області.
Згідно частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Поряд з цим, частиною 2 статті 2 КАС України У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законам України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Суд звертає увагу, що спірні дії прийнято необґрунтовано, тобто не враховуючи всіх обставин справи, що мали значення для прийняття відповідних рішень.
Суд наголошує, що оскаржувані дії, які полягають у відмові позивачу у переведенні до виправного закладу ближче до місця проживання родичів, жодним чином не мотивовані.
Водночас, в розрізі вирішення даної адміністративної справи слід звернути увагу на рішення Європейського суду з прав людини Справа «Вінтман проти України» (Заява № 28403/05) від 23 жовтня 2014 року, остаточне 23 січня 2015 року.
Так, у вказаному рішенні Європейський суд з прав людини зазначив; «… Що він перш за все нагадує, що засуджені до позбавлення волі мають «надалі користуватись основоположними правами та свободами, гарантованими Конвенцією, окрім права на свободу» (див. рішення у справі «Хьорст проти Сполученого Королівства (№ 2)» (Hirst v. the United Kingdom (no. 2) [ВП], заява № 74025/01, п. 69, ECHR 2005-IX). Отже, не постає питання, що засудженого до позбавлення волі може бути позбавлено усіх прав за статтею 8 Конвенції тільки тому, що він має статус особи, яку за вироком суду було позбавлено волі (див. рішення від 25 липня 2013 року у справі «Ходорковський і Лєбєдєв проти Росії» (Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia), заяви № 11082/06 та № 13772/05, п. 836).
У той же час, очевидним є той факт, що тримання особи під вартою за своєю природою призводить до обмеження її приватного та сімейного життя (див., наприклад, рішення у справі «Мессіна проти Італії (№ 2)» (Messina v. Italy (no. 2)), заява № 25498/94, п. 61, ECHR 2000-Х, та ухвалу щодо прийнятності у справі «Калашніков проти Росії» (Kalashnikov v. Russia), заява № 47095/99, ECHR 2001-XI (витяги)).
У своїй практиці Суд також визнав, що Конвенція не надає засудженим до позбавлення волі права обирати місце відбування покарання, а той факт, що засуджені відокремлені від своїх родин та перебувають на певній відстані від них, є неминучим наслідком позбавлення їх волі. Однак поміщення засудженого до колонії, розташованої на такій відстані від місця проживання його родини, що дуже ускладнює або навіть унеможливлює побачення, може за певних обставин становити втручання у сімейне життя, оскільки можливість для членів родини відвідувати засудженого є надзвичайно важливою для підтримання сімейного життя (див. ухвалу щодо прийнятності від 6 квітня 2000 року у справі «Оспіна Варгас проти Італії» (Ospina Vargas v. Italy), заява № 40750/98). Отже, сприяння з боку адміністрації колонії підтриманню зв'язків засуджених зі своїми близькими родичами є важливою частиною їхнього права на повагу до сімейного життя (див. вищезазначене рішення у справі «Мессіна проти Італії (№ 2)» (Messina v. Italy (no. 2)), п. 61).
Суд зазначає, що будь-яке обмеження права засудженої особи на повагу до його приватного та сімейного життя має застосовуватися «згідно із законом» у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції (див. рішення від 17 липня 2007 року у справі «Кучера проти Словаччини» (&?і;…&?р;), заява № 48666/99, п. 127). Вислів «згідно із законом» не тільки диктує необхідність дотримання національного законодавства, але також пов'язаний з якістю зазначеного законодавства (див. рішення у справах «Нєдбала проти Польщі» (Niedbala v. Poland), заява № 27915/95, п. 79, від 4 липня 2000 року, та «Градек проти Польщі» (Gradek v. Poland), заява № 39631/06, п. 42, від 8 червня 2010 року).
Суд також зауважує, що законодавство, яке передає державним органам влади дискреційні повноваження, саме по собі не суперечить зазначеній вимозі (див. рішення у справах «Лавентс проти Латвії» (Lavents v. Latvia), заява № 58442/00, п. 135, від 28 листопада 2002 року, та «Вегера проти Польщі» (Wegera v. Poland), заява № 141/07, п. 71, від 19 січня 2010 року). Проте законодавство повинно з достатньою чіткістю визначати межі та спосіб здійснення такого дискреційного повноваження, наданого компетентним органам влади, з огляду на «законну мету» відповідного заходу, аби забезпечити особу належним захистом від свавільного втручання (див., наприклад, рішення у справах «Аль-Нашиф проти Болгарії» (Al-Nashif v. Bulgaria), заява № 50963/99, п. 119, від 20 червня 2002 року, та «Алєксєєва проти Латвії» (Aleksejeva v. Latvia), заява № 21780/07, п. 55, від 3 липня 2012 року).
Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що згідно зі статтею 93 Кримінально-виконавчого кодексу України засуджені, «як правило», мають відбувати весь строк покарання поблизу від свого місця проживання (див.пункт 42). Загальна норма, закріплена вищезазначеним положенням, відповідає Європейським пенітенціарним правилам, які рекомендують поміщення засуджених до позбавлення волі, наскільки це максимально можливо, до установ виконання покарань, розташованих поблизу місць проживання родин або близьких родичів (див. пункти 56-58). Так само вона відповідає вимозі щодо надання органами влади сприяння засудженим у підтримці зв'язків зі своїми близькими родичами, що є невід'ємним елементом статті 8 Конвенції (див. пункт 78).
З формулювання, використаного у статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України, випливає, що вищезазначена норма не є абсолютною і у деяких невказаних випадках дозволяє винятки.
Суд також звертає увагу на законодавче положення, яким дозволяється переведення засудженого з однієї пенітенціарної установи до іншої тільки за виняткових обставин, які перешкоджають подальшому перебуванню засудженого у «первинній» установі (див. пункт 42). Це обмеження як таке не видається неналежним, якщо дотримано вищезазначеної загальної норми щодо первинного розміщення засудженого до позбавлення волі.
Проте це не стосується випадку заявника, якого з невідомих причин з самого початку направили до колонії, розташованої приблизно за 700 кілометрів від його місця проживання, а згодом перевели до ще більш віддаленої колонії, розташованої приблизно за 1000 кілометрів (див. пункти 10 і 20). Органи влади впродовж усього часу відмовляли у задоволенні його клопотань про переведення до колонії, розташованої ближче до його місця проживання, здебільшого посилаючись на відсутність для цього законних підстав.
І хоча формалістичний та обмежувальний підхід органів влади при тлумаченні і застосуванні відповідного законодавства дійсно порушує певні питання та буде проаналізований нижче, Суд готовий погодитись з тим, що їхні рішення ґрунтувались на достатньо чіткому та передбачуваному національному законодавстві.
Таким чином, Суд виходитиме із припущення, що зазначене втручання було законним.
Європейський суд з прав людини постановив що було порушення статті 8 Конвенції у зв'язку з відсутністю у заявника можливості домогтися переведення до колонії, розташованої ближче до місця його проживання; що було порушення статті 13 у поєднанні зі статтею 8 Конвенції у зв'язку з вищезазначеним питанням.».
З урахуванням всього вищевикладеного, суд дійшов висновку, що спірні дії відповідачів не узгоджуються з вимогами європейського законодавства, отже є протиправними.
Разом з цим, суд вважає, що відсутні підстави для задоволення адміністративного позову в частині зобов'язання відповідачів перевести позивача із однієї колонії до іншої, оскільки для вчинення таких дій відповідач наділений власними дискреційними повноваженнями з урахуванням певної процедури та порядку, а також, що фактично належного, у тому числі, правового обґрунтування на відповідні заяви позивача, відповідачем надано не було. Відповідно, не підлягають задоволенню вимоги і щодо стягнення моральної та матеріальної шкоди.
Водночас, суд зазначає, що для того, щоб відповідати вимогам Конвенції, засоби юридичного захисту повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці.
Таким чином, з урахуванням зазначеного в сукупності, суд приходить до висновку про наявність підстав для зобов'язання Міністерства юстиції України в особі Центральної комісії повторно розглянути клопотання ОСОБА_1, з урахуванням висновків, викладених в даному судовому рішенні, і вирішити питання щодо переведення ОСОБА_1 для подальшого відбування покарання в одну з виправних колоній, які знаходяться на території Запорізької області.
Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що позовні вимоги підлягають до часткового задоволення.
Відповідно до частини 1 статті 73 КАС України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно із частиною 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 5-12, 19, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 262, 382 КАС України суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
Визнати дії Міністерства юстиції України щодо відмови у переведенні ОСОБА_1 із Замкової виправної колонії (№58) до однієї з установ виконання покарання Запорізької області - протиправними.
Зобов'язати Міністерство юстиції України в особі Центральної комісії повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 про переведення із Замкової виправної колонії (№58) до однієї з установ виконання покарання Запорізької області.
В решті позовних вимог відмовити.
Рішення суду, відповідно до ч. 1 статті 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів за правилами, встановленими статтями 295-297 КАС України.
Суддя Т.І. Шейко