26 вересня 2018 року
м. Київ
справа № 758/6082/13-ц
провадження № 61-1888св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Стрільчука В. А.,
суддів: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Кузнєцова В. О., Погрібного С. О., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4,
відповідачі: ОСОБА_5, ОСОБА_6,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_7, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Перевертун Олександр Юрійович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Леонтьєва Ніна Йосипівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Атаманюк Валерія Анатоліївна, Реєстраційна служба Головного управління юстиції у м. Києві, ОСОБА_11, ОСОБА_12,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Апеляційного суду міста Києва від 19 квітня 2016 року, ухвалене колегією у складі суддів: Невідомої Т. О., Пікуль А. А., Соколової В. В.,
У травні 2013 року ОСОБА_4 звернулася з позовом, уточненим у січні 2015 року, до ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_7, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Перевертун О. Ю., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Леонтьєва Н. Й., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Атаманюк В. А., Реєстраційна служба Головного управління юстиції у м. Києві, ОСОБА_11, ОСОБА_12, про визнання довіреності і договорів купівлі-продажу недійсними, витребування майна.
В обґрунтування позову зазначила, що їй на праві власності з 1990 року належить квартира АДРЕСА_1. З травня 2001 року вона постійно проживає у США, отримала громадянство цієї країни і до України вперше з моменту від'їзду приїхала в січні 2015 року. В 2013 році вона дізналася, що належна їй квартира в грудні 2010 року відчужена ОСОБА_5 за договором купівлі-продажу, при укладенні якого від її імені діяв ОСОБА_7 на підставі довіреності від 7 грудня 2010 року.
Позивач вказує, що довіреності на ім'я ОСОБА_7 вона не видавала, в 2010 році до України не приїжджала і постійно знаходилася у США, що свідчить про недійсність цієї довіреності та відсутність у ОСОБА_7 права розпоряджатися квартирою АДРЕСА_1.
Так як при укладенні договору купівлі-продажу квартири від 30 грудня 2010 року у неї як власника не було волевиявлення на відчуження цього майна, позивач вважає, що вказаний договір і укладені в подальшому договори відчуження квартири є недійсними з передбачених статтями 203, 215 ЦК України підстав.
Зазначає, що спірна квартира вибула з її володіння поза її волею, тому підлягає витребуванню у останнього набувача - ОСОБА_6 у власність позивача відповідно до статті 388 ЦК України.
Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 16 липня 2015 року, ухваленим у складі судді Васильченка О. В., у задоволенні позову відмовлено.
Ухвалюючи рішення про відмову у позові, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено наявність підстав для визнання недійсною виданої на ім'я ОСОБА_7 довіреності від 7 грудня 2010 року, тому не підлягає визнанню недійсним договір купівлі-продажу, укладений з використанням цієї довіреності, та укладені у подальшому договори відчуження квартири.
Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 19 квітня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково, рішення Подільського районного суду міста Києва від 16 липня 2015 року скасовано і ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову.
Визнано недійсною довіреність, видану від імені ОСОБА_4, для представництва її інтересів ОСОБА_7, посвідчену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Перевертуном О. Ю. 7 грудня 2010 року і зареєстровану у реєстрі за номером 1186.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 30 грудня 2010 року, укладений між ОСОБА_4, в інтересах якої діяв ОСОБА_7, та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Леонтьєвою Н. Й. та зареєстрований в реєстрі за номером 2880.
Витребувано із володіння ОСОБА_6 у власність ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1, що складається з 2 житлових кімнат, загальною площею 54,0 кв.м, в тому числі житловою площею 31,40 кв.м.
У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
Задовольняючи позовні вимоги частково, апеляційний суд виходив з доведеності факту перебування ОСОБА_4 в 2010 році за межами України, що унеможливлює видачу нею 7 грудня 2010 року довіреності для представництва її інтересів ОСОБА_7 у приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Перевертуна О. Ю. і свідчить про відсутність волевиявлення уповноважувати останнього на розпорядження спірною квартирою. Недійсність оспорюваної довіреності підтверджує відчуження квартири за відсутності волевиявлення на це її власника, тому суд апеляційної інстанції дійшов висновку про недійсність договору купівлі-продажу і витребування квартири з володіння останнього набувача на користь позивача.
У липні 2016 року ОСОБА_6 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Апеляційного суду міста Києва від 19 квітня 2016 року і закрити провадження у справі або залишити заяву без розгляду з підстав, визначених статтями 205 і 207 ЦПК України.
Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржуване рішення апеляційного суду ухвалене з порушення норм процесуального права, є незаконним і необґрунтованим.
Вирішуючи справу, апеляційний суд вважав, що позивачем у справі є громадянка України ОСОБА_4, проте позивачем є громадянка США ОСОБА_4 і саме цією особою видана довіреність на представництво інтересів в суді адвокату ОСОБА_14, яка подала позовну заяву. У правовідносинах з державними органами України її громадяни, які набули громадянство іншої країни, діють виключно в статусі громадян України, тому адвокат не мав права на подання позову від імені ОСОБА_4 як громадянки США, що є підставою для закриття провадження чи залишення позову без розгляду.
Заявник вважає, що позивач не довела факт непроживання в Україні в 2010 році, так як у справі відсутні відомості про отримання ОСОБА_4 дозволу на імміграцію, виїзд до США на постійне проживання та вихід з громадянства України. Вважає, що позивач могла перетинати кордон за паспортом громадянина України, в якому відмітка про перетинання державного кордону ставиться лише за особистим зверненням особи.
Апеляційний суд безпідставно посилався в обґрунтування своїх висновків на пояснення позивача ОСОБА_4, так як пояснення сторін не є доказами в розумінні цивільного процесуального законодавства. Заявник зазначає, що подана позивачем довідка корпорації економічного розвитку Bushwick є неналежним і недопустимим доказом, так як виконана від руки, не на бланку корпорації, без проставлення печатки і зазначення посади підписанта, не легалізована у визначеному законом порядку. Вказаний документ може вважатися належним доказом лише у разі його отримання шляхом звернення до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави із судовим дорученням про надання правової допомоги, проте Апеляційний суд міста Києва таких дій не вчинив і не перевірив достовірність цього доказу.
Судом не встановлено факт належності спірної квартири позивачу ОСОБА_4, що є підставою для звернення до суду за захистом своїх прав, і не з'ясовано наявність умислу у діях ОСОБА_7 при вчиненні правочину всупереч інтересам довірителя.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 26 жовтня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі. Зупинено виконання рішення Апеляційного суду міста Києва від 19 квітня 2016 року до закінчення касаційного провадження.
У грудні 2016 року ОСОБА_4, через свого представника - адвоката ОСОБА_15, подала заперечення на касаційну скаргу, в яких послалася на безпідставність її доводів. Зазначила, що касаційна скарга не містить посилань на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, а твердження щодо порушень процесуального законодавства є помилковими. Заявник безпідставно зазначає про ОСОБА_4 і ОСОБА_4 як про різних осіб, так як поданими нею доказами підтверджено, що ОСОБА_4 і ОСОБА_4 є однією і тією ж особою, яка одночасно має громадянство України і США, і видача довіреності від імені ОСОБА_4 підтверджує наявність у представників права діяти від імені ОСОБА_4. Вважає, що нею доведено факт непроживання в Україні в період видачі оспорюваної довіреності, а відповідачами подані нею докази не спростовані. Вказала на відсутність необхідності легалізувати довідку корпорації економічного розвитку Bushwick, так як вона скріплена апостилем і її переклад нотаріально засвідчений. Помилковими вважає доводи касаційної скарги щодо необхідності з'ясування наявності умислу в діях ОСОБА_7 при укладенні оспорюваного договору купівлі-продажу квартири, так як встановлення умислу в діях представника вимагається при застосуванні статті 232 ЦК України, а у даній справі підставою недійсності правочину є положення статей 203, 215 ЦК України, а саме відсутність волевиявлення учасника правочину на вчинення цього правочину.
Відповідно до пункту 6 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діяв в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.
15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за якими судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.
Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Судом апеляційної інстанції встановлено, що 20 грудня 1990 року між ОСОБА_4 та ВО «Київміськстройматеріали» укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, яка складає 167/1000 ідеальних часток цього будинку.
Право власності ОСОБА_4 на 167/1000 ідеальних часток будинку АДРЕСА_1 зареєстровано Київським міським бюро технічної інвентаризації 14 січня 1991 року за номером № 3/592.
Вказана квартира також зареєстрована за ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності, виданого 8 листопада 2010 року відділом приватизації житла управління з питань майна Подільської у м. Києві райдержадміністрації відповідно до розпорядження № 268. Згідно з цим свідоцтвом квартира АДРЕСА_1 належить ОСОБА_4
7 грудня 2010 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Перевертуном О.Ю. посвідчено довіреність від імені ОСОБА_4 для представництва її інтересів ОСОБА_7 щодо управління і розпорядження квартирою АДРЕСА_1.
30 грудня 2010 року між ОСОБА_4, в інтересах якої на підставі довіреності від 7 грудня 2010 року діяв ОСОБА_7, і ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1.
На підставі договору купівлі-продажу квартири від 30 грудня 2010 року Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна право власності на квартиру зареєстровано за ОСОБА_5
У подальшому спірну квартиру продано ОСОБА_11, ОСОБА_11 відчужила квартиру ОСОБА_12, яка, в свою чергу, 21 листопада 2015 року продала її ОСОБА_6
Судом також встановлено, що ОСОБА_4 тривалий час проживає в США і має громадянство цієї країни.
Згідно з листом Державної прикордонної служби України від 5 травня 2015 року громадянка США ОСОБА_4 протягом п'яти останніх років перетинала кордон України один раз: в'їхала до України 14 січня 2015 року та виїхала з України 22 січня 2015 року. Іншої інформації щодо перетину кордону цією особою немає.
Відповідно до довідки від 23 квітня 2013 року корпорації економічного розвитку Bushwick (BEDC), адміністративний підрозділ, місто Бруклін штату Нью-Йорк, ОСОБА_4 є співробітником корпорації (працює хатньою робітницею) з 8 липня 1993 року по теперішній час. У період з 6 грудня 2010 року по 11 грудня 2010 року ОСОБА_4 виконувала свої обов'язки за місцем роботи, що підтверджується також графіком роботи.
За таких обставин судом встановлено, що в день видачі і посвідчення приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Перевертуном О. Ю. довіреності від 7 грудня 2010 року для представництва ОСОБА_7 інтересів позивача щодо управління і розпорядження квартирою АДРЕСА_1, ОСОБА_4 перебувала за межами України, а саме в США, де виконувала свої обов'язки хатньої робітниці відповідно до трудових відносин з корпорацією економічного розвитку Bushwick (місто Бруклін, штат Нью-Йорк, США).
Згідно з частиною першою статті 237 ЦК Українипредставництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.
Відповідно до статті 244 ЦК Українипредставництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається особою іншій особі для представництва перед третіми особами.
Статтею 245 ЦК Українивстановлено, що форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин.
Відповідно до частини першої статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Договір купівлі-продажу земельних ділянок, цілісних (єдиних) майнових комплексів, житлового будинку (квартири) та іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації (частина перша статті 657 ЦК України).
Згідно з абзацом першим пункту 146 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 20/5 від 3 березня 2004 року, у редакції на час видачі оспорюваної довіреності, представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Нотаріуси посвідчують довіреності, складені від імені фізичної особи або юридичної особи, на ім'я однієї або кількох осіб з чітко визначеними юридичними діями, які належить учинити представникові.
Пунктом 16 цієї Інструкції у редакції на час видачі оспорюваної довіреності встановлено, що нотаріально посвідчувані правочини, а також заяви та інші документи підписуються у присутності нотаріуса.
У тексті довіреності мають бути зазначені місце і дата її складання (підписання), прізвища, імена, по батькові (повне найменування юридичної особи), місце проживання (місцезнаходження юридичної особи) представника і особи, яку представляють, а в необхідних випадках і посаду, яку вони займають (абзац п'ятий пункту 146 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 20/5 від 3 березня 2004 року, у редакції на час видачі оспорюваної довіреності).
Системний аналіз даних положень законодавства дає підстави для висновку, що довіреність на укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна підписується особисто особою, яка видає довіреність. Проставленням свого підпису довіритель підтверджує волевиявлення на надання іншій особі права вчиняти дії від свого імені і здійснювати представництво перед третіми особами.
За правилом частини третьої статті 203 ЦК України, яка встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, є підставою вважати правочин недійсним (стаття 215 ЦК України).
Встановивши, що ОСОБА_4 не перебувала в Україні в момент видачі довіреності на ім'я ОСОБА_7 з правом розпорядження спірною квартирою і не могла її особисто підписати, тобто у неї як власника не було волевиявлення уповноважувати ОСОБА_7 розпоряджатися своїм майном, апеляційний суд дійшов правильного висновку про недійсність довіреності від 7 грудня 2010 року з передбачених статями 203, 215 ЦК України підстав.
Системний аналіз статей 203, 244, 655 ЦК України дає підстави для висновку, що при вирішенні питання про наявність чи відсутність у продавця за договором купівлі-продажу, укладеного від його імені представником, волевиявлення на відчуження майна перевіряється, чи наділений цей представник повноваженнями на вчинення відповідного правочину.
Оскільки ОСОБА_4 не видавала на ім'я ОСОБА_7 довіреність з правом розпорядження майном і не уповноважувала його на укладення договору купівлі-продажу, тобто волевиявлення на відчуження належної їй квартири у позивача не було, апеляційний суд обґрунтовано визнав договір купівлі-продажу квартири від 30 грудня 2010 року недійсним.
Положення частини першої статті 216 ЦК України, яка встановлює правові наслідки недійсності правочину, не можуть застосовуватись як підстави позову про повернення переданого на виконання недійсного правочину майна, яке було в подальшому відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.
В статті 387 ЦК України закріплюється загальне правило, відповідно до якого власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.
Згідно зі статтею 338 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Положення статті 388 ЦК України можуть застосовуватись як підстави позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, і було відчужене третій особі за умови, що між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.
Встановивши факт вибуття квартири АДРЕСА_1 з володіння ОСОБА_4 не з її волі, на підставі недійсного договору купівлі-продажу, суд апеляційної інстанції правильно застосував до спірних правовідносин положення статті 388 ЦК України і витребував квартиру з володіння останнього набувача - ОСОБА_6 на користь законного власника.
Касаційний суд відхиляє доводи заявника про те, що позивач ОСОБА_4 та особа, яка видала довіреність адвокату ОСОБА_14, - ОСОБА_4 (ОСОБА_4) є різними особами, так як ці доводи спросовуються наявними у справі документами.
Як встановлено з адресованої суду Східного округу заяви ОСОБА_4 про зміну імені від 22 березня 2000 року, яка задоволена судом 14 квітня 2000 року, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженка України, змінила ім'я на ОСОБА_4 (ОСОБА_4).
Ця заява із відміткою про її задоволення підписана секретарем суду Східного округу і посвідчена нотаріусом штату Нью-Йорк Харольдом Пайном. Довідка засвідчена апостилем, проставленим у відповідності до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів (Гаагська конвенція) від 5 жовтня 1961 року, до якої Україна приєдналася згідно із Законом України № 2933-III від 10 січня 2002 року. Переклад довідки з англійської на українську мову виконано перекладачем Саликіною А. В., кваліфікацію якої перевірено, і справжність підпису посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бурлаковою Н. К.
На підтвердження того, що ОСОБА_4 та ОСОБА_4 є однією і тією ж особою свідчать наявні у справі копія паспорту громадянина України на ім'я ОСОБА_4 і копія паспорту громадянина США на ім'я ОСОБА_4, які містять однакові ідентифікуючі дані цієї особи.
Посвідчуючи довіреність від 7 січня 2013 року, якою позивач уповноважила адвоката ОСОБА_14 представляти її інтереси в судах всіх інстанцій, державний нотаріус штату Нью-Йорк Гаррі Мілман зазначив, що ця довіреність видана ОСОБА_4, також відомою як ОСОБА_4 (ОСОБА_4).
Таким чином, підписана ОСОБА_4 довіреність належним чином посвідчувала право адвоката ОСОБА_14 підписати і подати цю позовну заяву, тому помилковими є посилання заявника на подачу позову неповноважною особою і залишення заяви без розгляду відповідно до статті 205 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги.
Не наведено заявником і визначених статтею 205 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, підстав для закриття провадження за позовом ОСОБА_4
Твердження касаційної скарги про недоведеність факту виїзду ОСОБА_4 до США на проживання і її відсутність в Україні в момент видачі оскаржуваної довіреності відхиляються касаційний судом.
Згідно зі статтею 60 ЦПК України в редакції, що була чинна на момент розгляду справи судом першої та апеляційної інстанцій, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.
ОСОБА_4 на підтвердження своїх доводів щодо перебування в США у момент видачі довіреності від 7 грудня 2010 року подала суду довідку від роботодавця - корпорації економічного розвитку Bushwick (місто Бруклін, штат Нью-Йорк, США) і відомості з бази обліку Державної прикордонної служби України станом на 22 січня 2015 року, згідно з якими за останні п'ять років вона перетинала кордон України на в'їзд лише одного разу - в січні 2015 року, на підставі паспорту громадянина США як ОСОБА_4. Іншої інформації щодо перетину кордону цією особою Державною прикордонною службою України не обліковується.
Звертаючись до Державної прикордонної служби України із запитом, представник позивача просив надати відомості щодо перетину кордону ОСОБА_4 зазначаючи, що вона є громадянкою США та громадянкою України, вказуючи дані її паспортів громадянина України, громадянина України для виїзду за кордон та паспорту громадянина США.
Заявник на підтвердження своїх заперечень і на спростування зазначених обставин доказів не надала, про витребування від Державної прикордонної служби України уточненої інформації щодо в'їзду і виїзду ОСОБА_4 на територію України не заявляла, хоча не позбавлена такого процесуального права.
Отримана на запит представника заявника інформація від Державної міграційної служби України щодо того, що ОСОБА_4 не зверталася із клопотанням про оформлення виїзду за кордон на постійне місце проживання, не має правового значення для вирішення цієї справи, так як питання документального оформлення перебування позивача в США не стосується предмета доказування. Та обставина, що ОСОБА_4 не оформлювала документи для виїзду за кордон на постійне місце проживання, не спростовує факт її виїзду до США, отримання громадянства цієї країни і проживання на її території, що достовірно підтверджується поданими доказами.
Заперечуючи проти доводів позивача щодо непідписання нею довіреності від 7 грудня 2010 року, заявник не просила призначити судову почеркознавчу експертизу для з'ясування належності ОСОБА_4 виконаного на довіреності підпису, натомість послалась на неможливість проведення такої експертизи у зв'язку із відсутністю у ОСОБА_4 як громадянки України підписаних нею в 2010 році документів, які можуть бути використані як вільні і умовно-вільні зразки підпису. Проте визначення обсягу необхідних для проведення експертизи документів здійснюється експертом і до призначення експертизи та отримання відповідної вимоги про надання документів підстав для висновку про неможливість її проведення немає.
Не спростовують правильність висновків апеляційного суду про часткове задоволення позову посилання заявника на те, що перебування ОСОБА_4 в Україні в 2010 році підтверджується отриманим нею в листопаді 2010 року свідоцтвом про право власності на квартиру АДРЕСА_1 відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».
Апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_4 набула права власності на квартиру АДРЕСА_1 за договором купівлі-продажу від 20 грудня 1990 року, укладеним з ВО «Київміськстройматеріали». Цей договір зареєстровано Київським міським бюро технічної інвентаризації 14 січня 1991 року за номером № 3/592. Оригінал договору оглядався судом апеляційної інстанції.
Листами Київського міського бюро технічної інвентаризації вих. № 4297 (И-2016) від 7 квітня 2016 року та вих. № 4850 (И-2016) від 18 квітня 2016 року підтверджено, що реєстрація права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 проведена на підставі договору купівлі-продажу від 20 грудня 1990 року.
Також листом вих. № 4850 (И-2016) від 18 квітня 2016 року Київське міське бюро технічної інвентаризації підтвердило, що представнику заявника надавалася відповідь щодо відсутності реєстрації за ОСОБА_4 права власності на спірну квартиру на підставі договору купівлі-продажу від 20 листопада 1990 року, оскільки саме така дата договору зазначалася представником в поданому ним запиті. Так як договір купівлі-продажу квартири укладений не в листопаді, а в грудні 1990 року, Київське міське бюро технічної інвентаризації не підтверджувало реєстрацію за позивачем права власності на цей об'єкт нерухомого майна на підставі такого правовстановлюючого документу.
За таких обставин заявником не спростовано, що ОСОБА_4 є власником квартири АДРЕСА_1 з грудня 1990 року за договором купівлі-продажу, а не у зв'язку з безоплатною приватизацією спірної квартири в 2010 році.
Касаційний суд відхиляє доводи заявника щодо неналежності і недопустимості як доказу довідки від 23 квітня 2013 року корпорації економічного розвитку Bushwick (BEDC), адміністративний підрозділ, місто Бруклін штату Нью-Йорк.
Дана довідка виконана на бланку корпорації, підписана фахівцем відділу кадрів та керівником програми корпорації економічного розвитку Bushwick (BEDC), посвідчена нотаріусом штату Нью-Йорк Харольдом Пайном. Довідка засвідчена апостилем, проставленим у відповідності до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів (Гаагська конвенція) від 5 жовтня 1961 року, до якої Україна приєдналася згідно із Законом України № 2933-III від 10 січня 2002 року. Переклад довідки з англійської на українську мову виконано перекладачем Саликіною А. В., кваліфікацію якої перевірено, і справжність підпису посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бурлаковою Н. К.
Заперечуючи проти цього документу як доказу заявник та її представник не скористались процесуальним правом клопотати про звернення в порядку статті 415 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій, до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави із судовим дорученням про надання правової допомоги з метою отримання від роботодавця позивача - корпорації економічного розвитку Bushwick (BEDC) - уточненої інформації щодо перебування ОСОБА_4 на робочому місці в день посвідчення довіреності 7 грудня 2010 року.
Таким чином, касаційним судом не встановлено порушень судом апеляційної інстанції цивільного процесуального законодавства, які унеможливили з'ясування обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, тому доводи скарги є необґрунтованими.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 410 ЦПК Україниє підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення апеляційного суду без змін.
Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання.
Оскільки касаційну скаргу ОСОБА_6 залишено без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, касаційний суд відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України поновлює виконання рішенняАпеляційного суду міста Києва від 19 квітня 2016 року.
Керуючись статтями 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_6 залишити без задоволення.
Рішення Апеляційного суду міста Києва від 19 квітня 2016 року залишити без змін.
Поновити виконання рішенняАпеляційного суду міста Києва від 19 квітня 2016 року.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийВ. А. Стрільчук
Судді: С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов С. О. Погрібний О. В. Ступак