Постанова
Іменем України
17 жовтня 2018 року
м. Київ
справа № 536/274/17-ц
провадження № 61-35035 св 18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: ГулькаБ. І. (суддя-доповідач), Луспеника Д. Д., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4,
представник позивача - ОСОБА_5,
відповідач - селянське (фермерське господарство) «Атланта»,
представник відповідача - Білобров Ігор Олександрович,
третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу селянського (фермерське господарство) «Атланта» на постанову апеляційного суду Полтавської області від 05 квітня 2018 року у складі колегії суддів: Абрамова П. С., Карпушина Г. Л.,
Прядкіної О. В.,
У лютому 2017 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до селянського (фермерського господарства) «Атланта» (далі СФГ «Атланта»), третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області, про визнання додаткової угоди до договору оренди землі недійсною.
Позовна заява мотивована тим, що на підставі державного акта на право приватної власності на землю НОМЕР_1 від 22 березня 2006 року їй на праві власності належить земельна ділянка для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 3,21 га, що розташована на території Бондарівської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області.
01 квітня 2007 року вона уклала із СФГ «Атланта» договір оренди землі на десять років, який зареєстрований 1 червня 2007 року у Кременчуцькому районному відділі Полтавської регіональної філії державного підприємства «Центр державного земельного кадастру» за № 040754800095.
18 вересня 2008 року позивач уклала із відповідачем додаткову угоду №1 до договору оренди землі від 1 червня 2007 року, якою були внесені зміни в зазначений договір в частині розміру орендної плати, а у графі термін дії поставлено прочерк. Примірник додаткової угоди їй не було надано.
Згодом вона дізнався, що зазначеною додатковою угодою договір оренди продовжено до 31 грудня 2028 року, про що 27 січня 2009 року внесено дані до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Зазначала, що запис строку дії оренди договору було зроблено без її відома та вважає що відповідач ввів її в оману щодо такої істотної умови договору оренди.
Ураховуючи викладене, на підставі статей 203, 215 ЦК України,
ОСОБА_4 просила суд поновити строк позовної давності та визнати додаткову угоду від 18 вересня 2008 року до договору оренди землі
від 01 червня 2007 року, укладену між нею та СФГ «Атланта», недійсною.
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 23 грудня 2017 року у складі судді Клименко С. М. у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірна додаткова угода укладена до договору оренди землі відповідає вимогам статті 15 Закону України «Про оренду землі». Суд вважав необґрунтованим висновок комісійної судово-почеркознавчої експертизи та судово-технічної експертизи документів 953/954-956, складеної 18 вересня 2017 року, про те, що підписи від імені ОСОБА_4 у додатковій угоді №1 від 18 вересня 2008 року до договору оренди земельної ділянки, зареєстрованого в Державному реєстрі земель за №040754800095 від 1 червня 2007 року у розділі Реквізити сторін Орендодавець у графі «Підпис», виконані авістами для кулькових ручок рукописним способом без попередньої технічної підготовки та використання технічних засобів - не ОСОБА_4, а іншою(-ими) особою(-ами), оскільки вони суперечать іншим встановленим у судовому засіданні обставинам, що підтверджені належними доказами. Зазначив про наявність волевиявлення позивача на підписання правочину, про що свідчить фактична передача земельної ділянки відповідачу та отримання орендної плати, тому не вбачає порушення прав позивача.
Постановою апеляційного суду Полтавської області від 5 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено. Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 21 грудня 2017 року скасовано. Позов ОСОБА_4 задоволено.
Визнано недійсною додаткову угоду №1 від 18 вересня 2008 року до договору оренди земельної ділянки, зареєстрованого в Державному реєстрі земель за
№ 040754800095 від 01 червня 2007 року, укладену між ОСОБА_4 та СФГ «Атланта», зареєстровану Кременчуцьким районним відділом у Полтавської регіональної філії державного підприємства «Центр державного земельного кадастру» у Державному реєстрі земель запис № 40954800082
від 27 січня 2009 року.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов ОСОБА_4, виходив із того, що оспорюваний правочин суперечить волі позивача та нею не підписувався, що підтверджується висновком експерта судово-почеркознавчої експертизи від 18 вересня 2017 року
№ 953/954-956, у якому зазначено «підпис від імені ОСОБА_4 у додатковій угоді від 18 вересня 2008 року до договору оренди землі
від 1 червня 2007 року виконаний не самою ОСОБА_4, а іншою особою». Зазначив, що місцевий суд належним чином не врахував пояснення позивачки, про те, що підписувала іншу додаткову угоду, де у графі термін дії був поставлений прочерк, а зареєстрована була інша додаткова угода, яку вона не підписувала, та у якій без її згоди було змінено одну з істотних умов договору - термін дії до 2028 року. Оскільки позов обґрунтований за вимогами статей 203, 215 ЦК України, апеляційний суд вважав, що зазначена додаткова угода підлягає визнанню недійсною на підставі цих норм права. Також зазначив, що копію оспорюваного правочину ОСОБА_4 отримала у серпні-вересні 2016 року, тому саме з цього моменту дізналася про порушення своїх прав. Отже, строк позовної давності, визначений у статті 261 ЦК України, позивачка не пропустила.
У касаційній скарзі СФГ «Атланта», просить судове рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що позивачем було подано до суду позовну заяву від 17 лютого 2017 року про визнання договору оренди недійсним, при тому, що у тій же позовній заяві позивач просив визнати додаткову угоду
від 18 вересня 2009 року до договору недійсною. Суд першої інстанції у задоволенні позову щодо визнання договору оренди недійсним відмовив. Проте, суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове судове рішення про визнання додаткової угоди недійсної. СФГ «Атланта» вважало, що суд апеляційної інстанції вийшов за межі розгляду справи, чим порушив норми ЦПК України. Крім того, задовольняючи позов, суд не застосував наслідків недійсності правочину.
12 липня 2018 року від ОСОБА_4 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому зазначила, що судове рішення є законними і обґрунтованими. Підставою для звернення до суду за захистом своїх прав стало те, що у додатковій угоді від 18 вересня 2008 року строк дії договору земельної ділянки зазначений до 31 грудня 2028 року, тобто на 20 років. Саме такий текст додаткової угоди вона не підписувала, про що свідчить висновок експертизи. Отже, відсутнє волевиявлення, який є важливим чинником у свободі договору. Також зазначила про невірне тлумачення відповідачем змісту позову, оскільки визнання договору недійсним - це загальний вид спору. Сам зміст позовної заяви містить опис недійсності додаткової угоди, так само як і вимога позову про визнання саме цієї додаткової угоди недійсною.
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
У червні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Судом установлено, що згідно з висновком комісійної судово-почеркознавчої експертизи та судово-технічної експертизи документів №953/954-956, складеної 18 вересня 2017 року, підписи від імені ОСОБА_4 у додатковій угоді №1 від 18 вересня 2008 року до договору оренди земельної ділянки, зареєстрованого в Державному реєстрі земель за №040754800095
від 01 червня 2007 року, у розділі Реквізити сторін Орендодавець у графі «Підпис», виконані авістами для кулькових ручок рукописним способом без попередньої технічної підготовки та використання технічних засобів -
не ОСОБА_4, а іншою(-ими) особою(-ами) (а.с. 128-133).
Згідно з частинами першою-третьої, п'ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до вимог частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов ОСОБА_4, врахував, що позивачем доведено обставини, які свідчать, що додаткова угода від 18 вересня 2008 року до договору оренди землі від 01 квітня 2007 року, укладена з СФГ «Атланта», підписана не нею, а відповідач належних та допустимих доказів, які б спростували доводи позивача або підтвердили, що додаткову угоду підписала ОСОБА_4, не надав. Таким чином, зазначений договір був укладений без волевиявлення позивача, а тому суд дійшов правильного висновку про недійсність зазначеного правочину на підставі частини третьої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України. Отже, висновок суду апеляційної інстанцій відповідає обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані.
Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Суд апеляційної інстанції, встановивши, що ОСОБА_4 довідалася про порушення своїх прав у серпні-вересні 2016 року, коли звернулася до відповідача про необхідність повернення земельних ділянок після закінчення строку дії договору оренди (квітень 2017 року), правильно застосувавши норми матеріального права, дійшов обґрунтованого висновку, що позивач звернулась до суду за захистом своїх порушених прав у лютому 2017 року в межах строку позовної давності.
Доводи касаційної скарги про те, що задовольняючи позов суд апеляційної інстанції не застосував наслідків недійсності правочину є безпідставні, так як відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Як убачається із матеріалів справи такої вимоги сторонами заявлено не було.
Тому безпідставні є доводи касаційної скарги про вихід суду апеляційної інстанції за межі позовних вимог, оскільки суд розглянув саме ті вимоги, які заявлені.
Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають, фактично стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції
не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу селянського (фермерське господарство) «Атланта» залишити без задоволення.
Постанову апеляційного суду Полтавської області від 5 квітня 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Б. І. Гулько
Д. Д. Луспеник
Ю. В. Черняк