26 вересня 2018 року м. Одеса Справа № 815/3069/18
Одеський окружний адміністративний суд у складі судді Іванова Е.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Одесі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ОСОБА_2 Мутакі до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу відповідача від 07.06.2018 року №86 та зобов'язання відповідача у відповідності з процедурою передбаченою ст.. 8 Закону прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту,
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що наказом ГУДМСУ в Одеській області від 07.06.2018 року №86 на підставі ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 18.06.2018 року позивач отримав повідомлення №5/1-532 від 07.06.2018 року видане ГУ ДМСУ в Одеській області, про відмову в оформлені документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Причиною відмови відповідач визначає очевидну необґрунтованість заяви позивача та відсутність елементів загрози життю відповідно до інформації по країні походження. Позивач вважає рішення ДМСУ в Одеській області неправомірним та необґрунтованим, оскільки це рішення приймалось без урахування те без дослідження всіх обставин , які мають значення, а тому звернувся до суду з зазначеним позовом.
Представник відповідача в судове засідання не з'явився, проте надав до суду письмовий відзив, яки мотивовані тим, що під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби встановив, що заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками, а основною причиною виїзду позивача з країни громадського походження є не особисте переслідування, а бажання легалізуватися на території України.
Ухвалою суду від 26.06.2018 року відкрито провадження по справі та вирішено справу розглядати за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою суду від 26.06.2018 зобов'язано Головне управління ДМС України в Одеській області надати до Одеського окружного адміністративного суду, розташованого за адресою: 65062, м. Одеса, Фонтанська дорога, 14 належним чином засвідчену, прошиту та пронумеровану за описом копію матеріалів особової справи ОСОБА_1 ОСОБА_2 Мутакі; належним чином засвідчену копію наказу від 07.06.2018 року №86.
Ухвалою суду від 10.09.2018 року продовжено строк підготовчого провадження у справі.
Згідно ч. 9 ст. 205 КАС України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з'явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Розглянувши матеріали справи, оцінивши наведенні позивачем обставини по справі та враховуючи відсутність відзиву з боку відповідача, суд прийшов до висновку щодо достатності підстав для прийняття законного судового рішення в порядку письмового провадження.
Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 ОСОБА_2 Мутакі, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином ОСОБА_3, за національністю таджик, за віросповіданням - мусульманин суніт, заповітів ісламської віри дотримується частково.
Судом встановлено, що позивач виїхав з країни громадської належності легально.
З території ОСОБА_3 вибув авіарейсом Кабул (ОСОБА_3) - Мазхарі-Шаріф (ОСОБА_3) - Москва (РФ) на підставі паспортного документу серії О0556207 (зі слів особи паспортний документ втрачений на території РФ).
З території РФ вибув 10.05.2018 року на напрямку України. В'їзд в Україну здійснив нелегально, 17.05.2018 року дістався м. Києва та в той же день рейсовим автобусом виїхав до м. Одеси.
24.05.2018 року ОСОБА_1 ОСОБА_2 Мутакі звернувся до Управління у справах біженців ГУДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За результатами розгляду особової справи №2018ОD0067 громадянина ОСОБА_3 ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_4 управління Державної міграційної служби України в Одеській області на підставі п.13, ч. 1, ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” дійшло висновку щодо відмови громадянину ОСОБА_5 ОСОБА_6 в оформленні документів для вирішення питання про надання статусу біженця.
Рішенням Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, оформленим наказом №86 від 07.06.2018 року, позивачу відповідно до ст. 8 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або тимчасового притулку» було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Також не встановлено жодних умов які можуть бути розглянуті в контексті надання додаткового захисту в Україні, згідно п.13, ч. 1, ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, через відсутність доведених фактів серйозності і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на батьківщину, в регіоні постійного проживання заявника відсутні будь-які збройні конфлікти.
Про прийняте рішення позивачу вручене повідомлення від 18.06.2018 року за №5/1-532.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб які потребують додаткового або тимчасового захисту" № 3671-VІ від 08.07.2011 року (надалі - Закон № 3671) біженець - особа, яка не є громадянином України і, внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" - особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п.6 ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається органом міграційної служби в порядку попереднього розгляду заяви, і у разі не оскарження цього рішення процедура з вирішення питання щодо визнання заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, фактично є завершеною. Тому така відмова органу міграційної служби, на думку суду, також є відмовою заявнику у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Водночас, в обґрунтування позовних вимог позивачем в тому числі вказувалось на поверхневий розгляд питання щодо надання йому статусу біженця та невжиття всіх необхідних заходів для встановлення обставин на які він посилався у відповідній заяві.
Такі доводи в повній мірі спростовуються матеріалами судової справи, зокрема наявною копією особової справи позивача, що була надана відповідачем.
За результатами вивчення матеріалів особової справи позивача ГУ ДМС України в Одеській області складено вмотивований висновок (копія знаходиться в матеріалах справи) щодо відсутності умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання додаткового захисту в Україні, згідно визнання п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону, через відсутність доведених фактів серйозності і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на батьківщину, в регіоні постійного проживання заявника відсутні будь-які збройні конфлікти.
Позивач зазначив, що причиною виїзду з ОСОБА_3 були переслідування з боку талібів та йому надіслали листа з погрозами. В зв'язку з чим позивач влаштував виїзд дружини та спільної дитини з ОСОБА_3 у 2016 році, так як вважав, що життя всієї його родини в небезпеці. Разом з родиною позивач не виїхав через барк коштів, позичити додаткові засоби, з його слів, не було можливим через те, що це йшло наперекір його переконанням.
Проте як встановлено судом обставина отримання листа з погрозами від талібів була проаналізована відповідачем.
Так у відповідності до тверджень позивача, його дружина при зверненні за міжнародним захистом до управління надала вказаний лист в якості доказів існування загрози життю членам родини позивача (арк. 5,6 співбесіди від 04.06.2018). Всі документи, які позивач мав на території ОСОБА_3, з його слів, надсилав дружині на телефон, однак, обидва телефони (його та дружини) втрачені, таким чином, можливості підтвердити факт надсилання, зокрема, листа з погрозами не існує. Додатково, варто зазначити, що дружина позивача гр. ОСОБА_3 на установчі дані ОСОБА_1 Зохал ОСОБА_7 Гафур (Zemni Zonal Yalda Abdul Ghafour), ІНФОРМАЦІЯ_2, двічі зверталась до управління із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами розгляду особових справ були складені рекомендаційні висновки про відмову в наданні міжнародного захисту, підтримані відповідними рішеннями ДМС.
Крім цього, зазначені рішення були оскаржені у судових інстанціях, завершенням судового розгляду адміністративного позову при першому зверненні стала ухвала Вищого адміністративного суду від 27.03.2017 про відмову у відкритті касаційного провадження (судова справа № 815/3980/16). Стосовно оскарження рішення ДМС за результатами повторного звернення встановлено: згідно з ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду (далі ОААС) від 06.12.2017 за судовою справою № 815/2749/17, апеляційну скаргу вищевказаної громадянки ОСОБА_3 залишено без задоволення. З вищенаведеної ухвали вбачається, що колегія суддів ОААС не приймає зазначений лист в якості доказу отримання погроз позивачем, так як лист не містить даних про особу, яка його підписала, дані щодо номерів телефонів не співпадають з даними сайту, в ньому не міститься безперечних доказів загрози життю та здоров'ю особи та її чоловіка, в листі зазначено про загадкових озброєних людей, однак ця інформація не містить даних про те, що це за люди і яка мета їхнього прибуття. Таким чином, з урахуванням неможливості підтвердження фактів надсилання позивачем та отримання його дружиною листа з погрозами, рекомендаційні висновки та судові рішення за результатами звернень дружини позивача, розглядати лист в якості підтвердження існування прямої загрози життю позивача, як і факт його отримання від членів угруповання «Талібан», не можливо.
Надаючи оцінку зазначеним доводам позивача, суд зазначає про те, що необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Відповідно до п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Крім того, позицією ООН “Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців” факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Заявник повинен переконати посадову особу компетентного органу у правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно п. 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Позивачем до заяви про надання статусу біженця не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доказів про факти переслідування в країні походження, які б слугували причиною його вимушеного від'їзду до України, позивач не надав.
Крім того, ОСОБА_8 Європейського Союзу “Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту” № 8043/04 від 27.04.2004 року містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Також, пунктами 99-100 глави ІІ Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по видачі національного паспорту, продовженні терміну його дії, відмовлено в наданні дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.
Як встановлено судом, позивачем повідомлялося ГУ ДМСУ в Одеській області про факти переслідування на батьківщині, проте вони не знайшли підтвердження під час розляду матеріалів особової справи позивача та інтерв'ю та щодо відмови країни його громадянської належності захищати його права від дискримінації, переслідувань.
Суд не приймає до уваги посилання позивача, як на підставу задоволення позову на обставини, які він виклав у позовній заяві, у зв'язку з тим, що зазначені ним обставини щодо підстав виїзду з країни походження є сумнівними. З аналізу особової справи та свідчень позивача встановлено, що будь-яких погроз, пов'язаних з расою, віросповіданням, національністю, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань позивач, не отримував, а ті пояснення які він надав суду не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи.
Крім того, згідно висновку ГУ ДМС в Одеській області матір, брат та сестра позивача залишились в ОСОБА_3, м. Кабул, будь-яких переслідувань вони не зазнають, мають нормальний рівень матеріального стану, їхні права жодним чином не порушувались та не порушуються станом на теперішній час. Проблем з органами державної влади ОСОБА_3 не мали, на момент виїзду позивача з країни громадської належності переїздити не збирались.
Також, суд вважає безпідставним посилання позивача на ситуацію в країні походження в кореспонденції із ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, оскільки в даному випадку судом не вирішується питання про видворення іноземця, а надається оцінка рішенню (наказу) ГУДМСУ в Одеській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке з огляду на відсутність мінімальних стандартів для кваліфікації заявника як біженця або як особи, що потребує міжнародного захисту, судом оцінюється як обґрунтоване.
Також суд зазначає, що до приїзду в Україну позивач перебував на території третіх безпечних країн Російської Федерації, після чого направився до України. При цьому, до прибуття до міста Одеси за захистом до міграційних служб третіх безпечних країн, позивач не звертався.
Частина 22 статті 1 Закону № 3671 дає визначення терміну “третя безпечна країна” - це країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту.
Окрім цього, слід зазначити, що Російською Федерацією ратифіковано Конвенцію проти тортур та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження чи покарання, дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.
Отже, позивач мав нагоду звернутися за захистом, однак не скористався своїм правом, що ставить під сумнів його можливе переслідування чи погрози на його адресу в країні громадського походження, з якої він виїзжав без жодних труднощів.
При таких обставинах, суд вважає, що заява, яку подав позивач до органів міграції є логічно непослідовною, та не викликає довіри, а дійсною причиною виїзду позивача із країни походження є економічна міграція та спроба легалізувати своє знаходження на території України через набуття статусу біженця.
Відповідно до ст. 9 КАС України розгляд та вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до ч. 1 ст. 72 та ч. 1 ст. 73 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.
Частиною 1 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Згідно ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Під час перевірки правомірності оскаржуваних рішень суд враховує, чи прийняті вони з використанням повноважень та спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискредитації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь яким несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що відповідачем надано достатні аргументи та доводи, які свідчать, що останній діяв в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, обґрунтовано та правомірно, у зв'язку з чим, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Керуючись ст..ст.9, 241-246 КАС України, суд
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ОСОБА_2 Мутакі до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу відповідача від 07.06.2018 року №86 та зобов'язання відповідача у відповідності з процедурою передбаченою ст.. 8 Закону прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відмовити.
Рішення набирає законної сили згідно ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст. 293, 295 та п. 15-5 розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Е.А.Іванов
.