Номер провадження 2/754/311/18
Справа №754/125/17
31 серпня 2018 року Деснянський районний суд м. Києва в складі:
головуючого - судді - Лісовської О.В.
за участю секретаря - Грей О.П.
позивачки ОСОБА_1
представника позивачки ОСОБА_2
відповідача ОСОБА_3
представника відповідача ОСОБА_4
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання особи таким, що втратив право користування жилим приміщенням, -
Позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до відповідача ОСОБА_3 про визнання його таким, що втратив право користування жилим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 , мотивуючи свої вимоги тим, що позивач є власником особового рахунку. Дану квартиру отримував батько сторін ОСОБА_5 на підставі ордеру. На даний час у квартирі зареєстровано три особи - позивачка ОСОБА_1 , її неповнолітня дочка ОСОБА_6 та відповідач ОСОБА_3 . У 1996 році відповідач виїхав на інше місце проживання до квартири АДРЕСА_2 , де проживає разом з дружиною та сином. Тривалий час відповідач квартирою не цікавиться, квартплату та комунальні послуги не сплачує. Їй одній важко нести всі витрати на утримання квартири, у зв'язку з чим позивачка звертається до суду з даним позовом, в якому просить суд визнати відповідача ОСОБА_3 таким, що втратив право користування жилим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 .
21.02.2017 року до суду надійшли заперечення відповідача на позов, в яких відповідач позовні вимоги не визнає з наступних підстав. ОСОБА_3 вказує, що є інвалідом ІІ групи загального захворювання, потребує сторонньої допомоги, яку здійснюють його дружина, син та знайомі. Також він отримує пенсію у поштовому відділенні за місцем своєї реєстрації, сплачує квартплату та комунальні послуги за квартиру. До смерті батька відповідач здійснював за ним догляд, зберігав всі свої речі та періодично проживав у спірній квартирі, після смерті пропонував позивачці приватизувати квартиру, після чого за проханням позивачки надав згоду на переведення особового рахунку на її ім'я. Але квартира приватизована не була, позивачка змінила замки на вхідних дверях, у зв'язку з чим відповідач не може користуватися спірною квартирою. Також у запереченнях відповідач вказує про те, що інтерес до спірної квартири ніколи не втрачав, неодноразово проводив в ній ремонт, заміну газової плити, при цьому звертався до ЖЕКу із заявами. На підставі викладеного відповідач просив у задоволенні позову відмовити повністю.
Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 22.03.2018 року у задоволенні клопотання представника відповідача про призначення судово-почеркознавчої експертизи відмовлено.
Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 21.06.2018 року у задоволенні клопотання відповідача про призначення судово-почеркознавчої експертизи відмовлено.
Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 21.06.2018 року у задоволенні клопотання представника позивача про застосування заходів процесуального примусу відмовлено.
Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 21.06.2018 року задоволено клопотання представника позивача про витребування доказів.
Позивачка та представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримали повністю, просили їх задовольнити.
Відповідач та представник відповідача проти задоволення позову заперечували з підстав, зазначених у запереченнях проти позову.
Вислухавши пояснення позивачки, представника позивачки, відповідача, представника відповідача, допитавши свідків, вивчивши письмові матеріали справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.
Згідно із статтями 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.
Відповідно до вимог статей 76-79 ЦПК України доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського Суду як джерело права.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, змістом яких є не допустити судовий процес у безладний рух.
Судом встановлено, що спірним жилим приміщенням є квартира АДРЕСА_1 .
Власником особового рахунку є позивачка ОСОБА_1 , що підтверджується Витягом з Розпорядження Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації від 11.10.2016 року № 579.
На даний час у квартирі зареєстровано три особи - позивачка ОСОБА_1 , її неповнолітня дочка ОСОБА_6 , та відповідач ОСОБА_3 , що підтверджується відповідною довідкою.
Під час розгляду справи встановлено, що сторони у справі є рідними сестрою та братом. Спірна квартира була отримана батьком сторін ОСОБА_5 на сім'ю 4 осіб, що підтверджується ордером від 16.07.1971 року.
У своїх позовних вимогах ОСОБА_1 вказує про те, що відповідач ОСОБА_3 не проживає у спірній квартирі з 1996 року, не цікавиться житлом, не несе витрати на утримання квартири, а тому вважає, що він втратив право користування жилим приміщенням.
Судом встановлено, що відповідач ОСОБА_3 з 1996 року у квартирі АДРЕСА_1 не проживає, так як виїхав на постійне місце проживання до своєї дружини у квартиру АДРЕСА_2 .
Даний факт знайшов своє підтвердження у судовому засіданні і був доведений належними доказами.
Так, відповідно до актів ЖЕКу № 304 від 04.04.2009 року, 15.01.2010 року, 10.06.2016 року, 05.08.2016 року, 05.10.2016 року, 23.01.2017 року, 06.06.2018 року ОСОБА_3 у квартирі АДРЕСА_1 не проживає.
Згідно акту ЖБК «Арсеналець-30» від 30.05.2017 року відповідач ОСОБА_3 з вересня 2014 року і по даний час постійно проживає без реєстрації у квартирі АДРЕСА_2 , що належить на праві власності дружині відповідача ОСОБА_7 , згідно свідоцтва про право власності.
Також факт непроживання відповідача у спірній квартирі був підтверджений і показами свідків, допитаних у судовому засіданні.
Так, свідки, допитані за клопотанням позивачки, показали наступне.
Свідок ОСОБА_8 пояснив, що він знав покійного батька сторін більше 10 років, разом із знайомими із Союзу ветеранів праці допомагали ОСОБА_9 , доглядали за ним. Догляд за ним також здійснювала його дочка ОСОБА_1 , у квартирі завжди було чисто. ОСОБА_5 постійно жалівся на свого сина ОСОБА_10 , що він не допомагає, не відвідує його, не цікавиться його здоров'ям. Він приходив до ОСОБА_3 кожного тижня, але жодного разу не бачив там його сина.
Свідок ОСОБА_11 показала, що вона знайома із позивачкою ОСОБА_1 більше 5 років. Вона працювала поштаркою і приносила додому ОСОБА_5 пенсію. У списках на отримання пенсії також був і ОСОБА_3 , але у квартирі вона його ніколи не бачила. ОСОБА_5 був завжди доглянутий, чистий.
Свідок ОСОБА_12 пояснив, що він є сусідом сторін у справі, знає сім'ю з 1971 року. Він постійно бував у спірній квартирі, приблизно 1-2 рази на місяць. У квартирі постійно проживали ОСОБА_5 , його дочка ОСОБА_13 та онука Єлизавета. Відповідача ОСОБА_10 він не бачив у квартирі тривалий час. Також він допомагав за проханням ОСОБА_14 встановити сантехніку, лічильники та з іншими питаннями, пов'язаними з ремонтними роботами у квартирі. ОСОБА_5 жалівся на те, що син до нього не приходить.
Свідок ОСОБА_15 показала, що вона є сусідкою сторін, знає дуже добре ОСОБА_14 , так як часто бувала у них в гостях. Вона проживає у цьому будинку 23 роки, але відповідача жодного разу у квартирі не бачила. ОСОБА_14 зверталася до неї із проханням допомогти у догляді за батьком, коли вона виїздила з м. Києва. Але вона самостійно здійснювала догляд за батьком, готувала йому їжу, прибирала, здійснювала гігієничний догляд.
Свідок ОСОБА_16 показала, що вона є троюрідною сестрою позивачки та відповідача. Догляд за батьком здійснювала ОСОБА_14 , а ОСОБА_5 жалівся часто на свого сина, який до нього не приходив і не допомагав. Також зазначила, що ОСОБА_10 у квартирі не проживає тривалий час.
Свідки, допитані за клопотанням відповідача, показали наступне.
Так, свідок ОСОБА_17 у судовому засіданні показав, що він є другом ОСОБА_3 з 1992 року. Він допомагав ОСОБА_10 перевозити батька до шпиталю, також іноді возив на автомобілі ОСОБА_10 до батька, провідати його. Останній раз, коли він возив ОСОБА_10 до спірної квартири, сестра його до квартири не впустила. Також свідок зазначив, що не може сказати, де саме проживав ОСОБА_10 , але його сім'я проживає у квартирі на вул. Милославській.
Свідок ОСОБА_18 показав, що вони є друзями з ОСОБА_3 з 1991 року. Він допомагав ОСОБА_10 доглядати за батьком, у зв'язку з чим був у квартирі на ОСОБА_19 , але останній раз він був у квартирі приблизно 7-10 років тому. Також зазначив, що ОСОБА_10 проживав постійно на ОСОБА_20 , але його речі були і в квартирі на АДРЕСА_3 .
Свідок ОСОБА_21 пояснив, що він є сусідом ОСОБА_3 по АДРЕСА_3 . Вони разом їздили до його батька на Лісовий масив до 2012 року. Відносини у ОСОБА_3 з дружиною погані, вони постійно сваряться.
Свідок ОСОБА_7 пояснила, що вона є дружиною ОСОБА_3 . У 1991 році вони разом з чоловіком та сином отримали кооперативну квартиру АДРЕСА_2 . В основному ОСОБА_3 проживає разом з нею у квартирі по АДРЕСА_3 , але відносини між ними не дуже добрі. До 1996 року її чоловік проживав у спірній квартирі, іноді він проживав у квартирі батьків, але в основному живе з нею у квартирі. Також свідок зазначила, що вона постійно здійснює догляд за чоловіком, тому що він не може самостійно обходитися.
Встановлені по справі обставини, доведені належними доказами, повністю доводять той факт, що відповідач ОСОБА_3 тривалий час у квартирі АДРЕСА_1 не проживає, оскільки постійно проживає разом із дружиною та сином у квартирі АДРЕСА_2 .
Також той факт, що ОСОБА_3 не проживає постійно у спірній квартирі, був достовірно встановлений у судовому засіданні і фактично не оспорювався відповідачем при розгляді справи.
Відповідно до статті 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім'ї понад шість місяців, зокрема, у випадках: призову на строкову військову службу або направлення на альтернативну (невійськову) службу, а також призову офіцерів із запасу на військову службу на строк до трьох років - протягом усього періоду проходження зазначеної військової служби; призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період - протягом усього періоду проходження військової служби, а якщо під час її проходження вони отримали поранення, інше ушкодження здоров'я та перебувають на лікуванні в медичних закладах або потрапили в полон чи визнані безвісно відсутніми - на строк до дня, наступного за днем їх взяття на військовий облік у районних (міських) військових комісаріатах після звільнення з військової служби після закінчення ними лікування в медичних закладах, незалежно від строку лікування, повернення з полону, скасування рішення суду про визнання особи безвісно відсутньою чи ухвалення судом рішення про оголошення особи померлою; тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв'язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном, - протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання; виїзду у зв'язку з виконанням обов'язків опікуна чи піклувальника, наданням батькам-вихователям житлового будинку або багатокімнатної квартири для створення дитячого будинку сімейного типу - протягом усього часу виконання таких обов'язків; влаштування непрацездатних осіб, у тому числі дітей з інвалідністю, у будинку-інтернаті та іншій установі соціальної допомоги - протягом усього часу перебування в них; виїзду для лікування в лікувально-профілактичному закладі - протягом всього часу перебування в ньому; взяття під варту або засудження до арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк чи довічне позбавлення волі - протягом усього часу перебування під вартою або відбування покарання, якщо в цьому будинку, квартирі (їх частині) залишилися проживати інші члени сім'ї.
Статтею 72 ЖК України встановлено, що визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Пунктом 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.04.1985 року № 2 "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу» визначено, що у справах визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням на підставі ст. 71 ЖК України, необхідно з'ясувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності суд може продовжити пропущений строк.
Європейський суд з прав людини зауважує, що принцип «процесуальної рівності сторін» передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (DOMBO BEHEER B.V. v. THE NETHERLANDS, № 14448/88, § 33, ЄСПЛ, від 27 жовтня 1993 року).
У справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням на підставі статті 71 ЖК України, предметом доказування є причини відсутності відповідача понад встановлені строки.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло; ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону чи за рішенням суду.
Згідно із статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого житла. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у це право (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. theUnitedKingdom), заява № 19009/04, п. 50; рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitsky v. Ukraine») заява № 30856/03, п. 41.
У справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням на підставі статті 71 ЖК України, предметом доказування є причини відсутності відповідача понад встановлені строки.
При розгляді справи достоменно встановлено, що відповідач ОСОБА_3 тривалий час у спірній квартирі не проживає, але при цьому судом було досліджено у повному обсязі причини його непроживання та факт того, чи був втрачений відповідачем інтерес до спірної квартири.
Так, судом встановлено, що відповідач ніколи не втрачав інтерес до квартири АДРЕСА_1 , оскільки квартплату та комунальні послуги сплачував щомісячно у розмірі за домовленістю з позивачкою, що підтверджується квитанціями, долученими відповідачем до матеріалів справи.
Неодноразово відповідач подавав до ЖЕКу № 1304 заяви про неможливість проживання у спірній квартири за станом здоров'я, при цьому він просить без його відома не виписувати з квартири, що підтверджується відповідними заявами від 04.12.1998 року, 04.02.2000 року, 18.01.2017 року.
Також слід зазначити про те, що пенсія відповідачу ОСОБА_3 за період 2014-2016 років нараховувалася та виплачувалася у поштовому відділенні Київ-166 за місцем реєстрації відповідача - АДРЕСА_4 , що підтверджується листом УДП поштового зв'язку «Укрпошта» від 14.02.2017 року.
10.07.2013 року та 12.07.2013 року відповідач ОСОБА_3 звертався за медичною допомогою до лікаря КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 3», тобто за місцем своєї реєстрації, що підтверджується відповідною довідкою КНП від 10.05.2017 року, а також звертався за медичною допомогою до вказаного Центру у період 17.05.2007 року та 08.12.2010-18.12.2010 року, що підтверджується довідкою від 11.10.2017 року.
Також слід зауважити, що відповідач є інвалідом ІІ групи, що була встановлена йому у 2003 року, що підтверджується відповідними довідками.
Крім того, відповідач з 1992 року перебуває на диспансерному обліку у лікаря-психіатра у Київській міській психоневрологічній лікарні № 2, отримує лікування, перебував на стаціонарному та амбулаторному лікуванні, що підтверджується відповідним листом лікарні від 12.07.2018 року.
Також допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_22 пояснила, що вона працює лікарем-психіатром Київської міської психоневрологічної лікарні № 2 з 2003 року. ОСОБА_3 був її пацієнтом у 2003-2004 роках, а потім вже з серпня 2017 року і по даний час. Вперше він звернувся до лікарні у 1990 році, а з 1992 року перебуває під диспансерним наглядом. У 2003 році йому встановлена інвалідність ІІ групи безстроково. ОСОБА_3 щорічно пропонували перебування на стаціонарному лікуванні, але він відмовлявся, при цьому амбулаторне лікування він отримував постійно. Останні роки ОСОБА_3 постійно приходить до лікарні у супроводі дружини, або звертається безпосередньо дружина за отриманням рецептів на ліки, що виписуються її чоловіку. ОСОБА_3 має страхи виходити на вулицю, йому потрібно постійно супроводження, він не може самостійно приготувати їжу, має страхи втратити свідомість. У 2017 році стан здоров'я ОСОБА_3 значно погіршився, він обмежений у самостійному пересуванні, постійно потребує сторонньої допомоги.
Викладене вище свідчить про те, що відповідач ОСОБА_3 страждає на психічні захворювання, є інвалідом ІІ групи, потребує постійного стороннього догляду, не може самостійно пересуватися, обслуговувати у повному обсязі себе, у зв'язку з чим постійно проживає разом зі своєю дружиною та сином у квартирі АДРЕСА_2 .
Крім того, позивачка з 2015 року чинить відповідачу перешкоди у користуванні спірною квартирою АДРЕСА_1 .
Даний факт підтверджується заявою ОСОБА_3 до Деснянського управління поліції від 05.02.2017 року про те, що він не може потрапити у приміщення квартири, у зв'язку з тим, що його сестра ОСОБА_1 змінила вхідні двері і не надає йому ключі. Факт звернення відповідача також був зафіксований в управління поліції, що підтверджується листом Деснянського УП ГУНП в м. Києві від 24.01.2018 року.
Факт заміни вхідних дверей на бронедвері підтверджується також і квитанцією, що була надана позивачкою, про сплату коштів за заміну дверей (квитанція від 10.02.2015 року на суму 3200, 00 грн.).
Також 10.04.2017 року відповідач ОСОБА_3 звернувся до Деснянського районного суду м. Києва із позовом до ОСОБА_1 про вселення та зміну договору найму житлового приміщення.
Таким чином, суд вважає доведеним той факт, що позивачкою з 2015 року чиняться відповідачу перешкоди у користуванні жилим приміщенням, а також факт того, що причини непроживання відповідача у спірній квартирі є поважними, що повністю виключає можливість визнання його таким, що втратив право користування жилим приміщенням.
Одночасно судом не приймаються до уваги, як докази у справі, довідка ЖЕКу 304 від 26.10.2016 року про те, що відповідач ОСОБА_3 із будь-якими заявами до ЖЕКу не звертався, оскільки даний факт спростовується дослідженими судом іншими письмовими доказами, зокрема, заявами відповідача до ЖЕКу від 04.12.1998 року, 04.02.2000 року, 18.01.2017 року.
Також суд не приймає до уваги, як доказ, лист Деснянського УП ГУНП в м. Києві від 14.11.2016 року про те, що ОСОБА_3 до поліції із заявами не звертався, оскільки даний факт спростований належними доказами у справі, зокрема, листом поліції від 24.01.2018 року та заявою ОСОБА_3 від 05.02.2017 року.
Згідно із п. 4 ст. 31 ЦК України фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.
У свою чергу відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.
Згідно із статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Відповідно до Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50), п.п. 40, 41 вказаного рішення Європейського суду від 02.12.2010р.
У п. 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia) Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (див. також рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, п. 63).
Таким чином, у справі «Прокопович проти Росії» № 58255/00 встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
Дотримання порядку стосовно набуття права користування жилої площі у квартирі, яка належить на праві власності фізичній особі, впливає на правовий статус осіб, які в них проживають.
Як встановлено при розгляді справи, спірна квартира була отримана на сім'ю з чотирьох осіб, у тому числі відповідача ОСОБА_3 , він на законних підставах був вселений до квартири, зареєстрований у ній, тривалий час проживав у спірному жилому приміщенні, сплачує квартплату та комунальні послуги, ніколи не втрачав інтерес до квартири.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно із ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтями 10-13 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.
Суд застосовує при розгляді справи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Відповідно до вимог ст. 76-83 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : 1 ) письмовими, речовими і електронними доказами; 2 ) висновками експертів; 3 ) показаннями свідків.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на не вчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину не вчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Проаналізувавши вищевказані норми діючого законодавства та встановлені у справі докази та обставини, суд вважає, що позивачкою не наведено достатньо доказів на підтвердження підстав для позбавлення відповідача права користування житловим приміщенням.
Зважаючи на викладене вище, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв"язок доказів в їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилаються позивачка, як на підставу для задоволення позову, не знайшли свого підтвердження у судовому засіданні, оскільки не ґрунтуються на достатніх, належних та допустимих доказах, а тому суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають.
Відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України витрати у справі суд покладає на позивачку.
На підставі викладеного, керуючись ст. 12, 19, 81, 141, 258-260, 263-265 ЦПК України, ст. 71, 72 Житлового кодексу України, -
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання особи таким, що втратив право користування жилим приміщенням - відмовити.
Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва через Деснянський районний суд м. Києва протягом тридцяти днів з дня проголошення.
Позивачка - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса: АДРЕСА_4 .
Відповідач - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса реєстрації: АДРЕСА_4 , адреса проживання: АДРЕСА_5 .
Повний текст рішення виготовлений 14 вересня 2018 року.
Головуючий: