Справа № 461/10818/15 Головуючий у 1 інстанції: Волоско І.Р.
Провадження № 22-ц/783/6122/17 Доповідач в 2-й інстанції: Бойко С. М.
Категорія:19
06 вересня 2018 року м.Львів
Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Львівської області в складі:
головуючого - судді Бойко С.М.,
суддів: Копняк С.М., Ніткевича А.В.,
секретаря - Брикайло М.В.,
з участю: представників ОСОБА_2 - ОСОБА_3,
ОСОБА_4, відповідача ОСОБА_5,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_6 - ОСОБА_4 на рішення Галицького районного суду м.Львова від 17 лютого 2016 року у справі за позовом ОСОБА_6, правонаступником якої є ОСОБА_2, до ОСОБА_7, ОСОБА_5, третя особа - державний нотаріус Першої Львівської державної нотаріальної контори Сулима Н.Б., про усунення перешкод у користуванні житлом та визнання договорів недійсними,
У жовтні 2015 року ОСОБА_6 звернулась до суду з позовом, в якому просила: усунути перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1, шляхом її вселення у квартиру, та зобов'язання відповідачів ОСОБА_7, ОСОБА_5 не чинити перешкод у користуванні цією квартирою; визнати недійсним договір купівлі-продажу 4/9 частини квартири, укладений між її сином - ОСОБА_9, від імені якого діяла її дочка - ОСОБА_7, та ОСОБА_5, який є чоловіком ОСОБА_7, а також визнати недійсним договір дарування 4/9 частини квартири, укладений між нею (позивачем) та її дочкою - ОСОБА_7, та визнати за нею (позивачем) право власності на дану частину квартири.
Свої позовні вимоги позивач ОСОБА_6 обґрунтовувала тим, що вказана квартира 30.12.1998 року була набута нею, її покійним чоловіком ОСОБА_10 та сином ОСОБА_9 у спільну сумісну власність внаслідок приватизації квартири, а після смерті чоловіка, його 1/3 частку в квартирі в порядку спадкування за законом отримали вона (позивач), її син ОСОБА_9 та дочка ОСОБА_7, після чого вона (позивач) стала власником 4/9 частини квартири, ОСОБА_9 теж став власником 4/9 частини квартири, а ОСОБА_7 стала власником 1/9 частини квартири.
В подальшому, 17.07.2006 року між нею (позивачем) та її дочкою - відповідачем ОСОБА_7 було укладено договір дарування 4/9 частини квартири, який посвідчено державним нотаріусом Першої Львівської державної нотаріальної контори Сулимою Н.Б. та зареєстровано в реєстрі за №6-3322.
Позивач просила визнати цей договір недійсним з тих підстав, що в дійсності вона не мала на меті позбавлятись житла і думала, що укладає договір довічного утримання, оскільки в силу свого похилого віку та за станом здоров'я потребувала піклування і стороннього догляду від рідних, а тому помилялась щодо правової природи правочину, прав та обов'язків, які виникнуть між нею та відповідачем, у неї було відсутнє волевиявлення на укладення саме договору дарування належної їй частки в квартирі, підтвердженням чого є й та обставина, що вона продовжувала проживати в квартирі та користуватись нею.
Договір купівлі-продажу належної її сину 4/9 частини квартири, укладений 11.05.2007 року від його імені на підставі довіреності відповідачем ОСОБА_7 з її чоловіком - відповідачем ОСОБА_5, позивач оспорювала з тих підстав, що це був фіктивний (удаваний) правочин, оскільки укладений фактично між чоловіком та дружиною з метою зосередження права власності на всю квартиру в межах однієї сім'ї та без проведення реального розрахунку (оплати) за отримане майно, а також з порушенням переважного права позивача, як співвласника, на купівлю відчужуваної частки у праві спільної часткової власності.
Позивач зазначала, що увесь цей час вона була зареєстрована та постійно проживала у спірній квартирі, з якої у липні 2015 року відповідачі незаконно її виселили без надання іншого житла.
Рішенням Галицького районного суду м.Львова від 17.02.2016 року позов задоволено частково.
Зобов'язано відповідачів ОСОБА_7, ОСОБА_5 не чинити перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_1 ОСОБА_6
Стягнуто з відповідачів ОСОБА_7, ОСОБА_5 на користь позивача ОСОБА_6 судові витрати у розмірі 487 грн. 20 коп.
В решті позовних вимог - відмовлено.
Додатковим рішенням Галицького районного суду м.Львова від 30.06.2016 року зобов'язано відповідачів ОСОБА_7, ОСОБА_5 не чинити перешкод у користуванні квартирою шляхом вселення ОСОБА_6 в квартиру АДРЕСА_1.
Рішення Галицького районного суду м.Львова від 17.02.2016 року оскаржила позивач ОСОБА_6 в особі свого представника - ОСОБА_4 в частині відмови в задоволенні її позовних вимог про визнання недійсним договору дарування 4/9 частини квартири АДРЕСА_1, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_7, та визнання права власності на дану частину квартири за ОСОБА_6
Свої доводи апелянт обґрунтовував тим, що судом було встановлено факт відсутності у позивача іншого житла, однак, не враховано цього факту при вирішенні спору в оскаржуваній частині. Зазначає, що суд, всупереч вимогам закону та судовій практиці, не врахував: вік позивача, її стан здоров'я та потребу у зв'язку із цим у догляді та сторонній допомозі; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. Звертає увагу, що судом не враховано правові висновки Верховного Суду України у справах з подібними правовідносинами, на які їхня сторона покликалась в обґрунтування законності своїх вимог.
Крім того, зазначає, що, дійшовши висновку про недоведеність факту укладення оспорюваного договору дарування внаслідок обману, судом залишилась не вирішеною підстава для визнання договору дарування недійсним внаслідок помилки, хоча саме на цю підставу позивач посилалась як у своїй позовній заяві, так і в доповненнях до неї. Апелянт вважає, що обставина «помилки» знайшла своє підтвердження матеріалами справи та поясненнями учасників справи.
Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 06.09.2016 року рішення Галицького районного суду м.Львова від 17.02.2016 року залишено без змін.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19.07.2017 року ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 06.09.2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Після призначення справи до розгляду в апеляційному суді, ІНФОРМАЦІЯ_2 позивач ОСОБА_6 померла.
Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 30.01.2018 року провадження у справі зупинено до залучення до участі у справі правонаступників позивача ОСОБА_6
Ухвалою суду від 25.06.2018 року, занесеною до протоколу судового засідання, залучено до участі у справі, як правонаступника позивача ОСОБА_6, її дочку - ОСОБА_2, за позовними вимогами позивача про визнання договору дарування частини квартири недійсним та визнання права власності на дану частину квартири.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторони позивача в підтримання апеляційної скарги, заперечення сторони відповідача, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення відповідно до вимог ст.367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги з наступних підстав.
Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги позивача ОСОБА_6 про визнання недійсним договору дарування 4/9 частини квартири, укладеного між позивачем та відповідачем ОСОБА_7 17.07.2006 року, суд першої інстанції виходив із недоведеності факту вчинення оспорюваного правочину під впливом обману зі сторони відповідача.
Однак, з таким висновком суду погодитись не можна, оскільки, вирішуючи спір в цій частині, суд першої інстанції вийшов за межі заявлених позивачем вимог, так як позивач у своїй позовній заяві та доповненнях до неї (а.с.2-6, 107-110 т.1) просила визнати недійсним вказаний вище договір дарування, як такий, що вчинений під впливом помилки (ст.229 ЦК України) та за відсутності вільного волевиявлення (ч.3 ст.203 ЦК України), чим допустив порушення ст.11 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи у суді першої інстанції, аналогічне за змістом положення якої міститься й у ст.13 ЦПК України в чинній редакції закону на момент розгляду справи в апеляційному суді, що призвело до неправильного вирішення справи в цій частині, а тому рішення суду в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням апеляційним судом нового рішення по суті цієї позовної вимоги.
Відповідно до ч.1 ст.202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частиною першою статті 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч.3 ст.203 ЦК).
Статтею 204 ЦК України презюмується правомірність правочину: правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
У відповідності до ч.3 ст.215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Статтею 229 ЦК України передбачено, що якщо особа, яка вчинила правочин, помилилась щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, які містяться у п.19 постанови від 06.11.2009 року №9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними», обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Отже, за вимогою вказаної вище норми статті 229 ЦК України, при вирішенні даного спору в частині визнання недійсним договору дарування, необхідно встановити, чи дійсно мала місце помилка позивача щодо природи правочину та прав і обов'язків сторін цього договору.
Відповідно до ч.1 ст.717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування (ч.2 ст.717 ЦК).
Частиною першою статті 718 ЦК України передбачено, що дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі.
Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (ч.2 ст.719 ЦК).
За загальним правилом частини першої статті 722 ЦК України, право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття.
Прийняття обдаровуваним документів, які посвідчують право власності на річ, інших документів, які посвідчують належність дарувальникові предмета договору, або символів речі (ключів, макетів тощо) є прийняттям дарунка (ч.4 ст.722 ЦК).
Судом встановлено, що предметом спору є квартира АДРЕСА_1, яка складається з трьох кімнат житловою площею 48,80 кв.м., загальною площею 73,30 кв.м., яка на момент укладення оспорюваного договору дарування від 17.07.2006 року належала на праві спільної часткової власності позивачеві ОСОБА_6 (4/9 частини), її сину ОСОБА_9 (4/9 частини) та її дочці - відповідачеві ОСОБА_11 (а.с.14-22 т.1).
В цій квартирі позивач ОСОБА_6 була зареєстрована з 1977 року (а.с.13 т.1).
Після укладення між нею та відповідачем ОСОБА_11 17.07.2006 року оспорюваного договору дарування, а в подальшому, й після укладення 11.05.2007 року оспорюваного договору купівлі-продажу, позивач продовжувала проживати в квартирі та була зареєстрована у ній як член сім'ї нових власників квартири - відповідачів ОСОБА_7 та ОСОБА_5 (а.с.13 т.1).
За договором дарування 4/9 частини квартири, який посвідчено державним нотаріусом Першої Львівської державної нотаріальної контори Сулимою Н.Б. та зареєстровано в реєстрі за №6-3322 (а.с.10 т.1), позивач ОСОБА_6 (дарувальниця) подарувала, а відповідач ОСОБА_7 (обдаровувана) прийняла в дар належну позивачеві частку в квартирі.
Цей договір дарування не містить жодних положень про обов'язки обдаровуваного по відношенню до дарувальника та/або інших осіб, а також не містить жодних умов на майбутнє та відкладальних обставин.
За договором купівлі-продажу 4/9 частини квартири, укладеним 11.05.2007 року ОСОБА_9 (продавцем), від імені якого на підставі довіреності (а.с.73-74 т.1) діяла відповідач ОСОБА_7, та чоловіком відповідача ОСОБА_7 - відповідачем ОСОБА_5 (покупцем), відповідач ОСОБА_5 купив належну на праві власності ОСОБА_9 частку в спірній квартирі.
В результаті укладення цих двох договорів співвласниками спірної квартири стали відповідачі ОСОБА_7 та ОСОБА_5
З матеріалів справи (а.с.127 т.1) встановлено, що позивач ОСОБА_6 мала вищу освіту за спеціальністю - викладач фортепіано і на момент укладення оспорюваного договору дарування працювала на посаді викладача по класу фортепіано у Львівській державній дитячій музичній школі №6, як спеціаліст вищої категорії.
На момент укладення оспорюваного договору дарування позивачеві ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, виповнилось 72 роки, однак, жодного доказу на підтвердження тієї обставини, що в силу свого віку та стану здоров'я вона потребувала стороннього догляду та піклування, в матеріалах справи немає.
Більше того, в судовому засіданні апеляційного суду представники правонаступника позивача визнали той факт, що позивач до останніх своїх днів працювала і активно брала участь у розгляді справ, які перебували у провадженні судів, в тому числі й у розгляді цієї справи.
Крім того, встановлено, що на момент укладення оспорюваного договору дарування у власності позивача ОСОБА_6 була ще одна квартира за адресою: АДРЕСА_3, яку вона подарувала своїм онукам ОСОБА_12 та ОСОБА_13 (дітям своєї дочки - ОСОБА_2) на підставі договору дарування квартири від 18.06.2009 року, посвідченого нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Кодлубай Н.П. (а.с.52 т.1), а тому доводи сторони позивача, про те, що квартира, частку в якій було подаровано відповідачеві ОСОБА_7 за оспорюваним договором дарування від 17.07.2006 року, була єдиним житлом позивача, - є безпідставними.
Отже, маючи у власності два об'єкти нерухомого майна: 4/9 частини в спірній трьохкімнатній квартирі АДРЕСА_1 та однокімнатну квартиру АДРЕСА_3, позивач ОСОБА_6 за життя розпорядилась ними на користь обох своїх дочок: ОСОБА_7 та ОСОБА_2 (син позивача - ОСОБА_9 проживає в США), шляхом укладення нею зазначених вище договорів дарування.
Таким чином, за встановлених і наведених вище обставин справи, в колегії суддів немає підстав для висновку про те, що позивач, маючи вищу освіту та ознайомившись із текстом договору, помилялась щодо правової природи оспорюваного правочину та щодо прав і обов'язків сторін, які випливають з нього.
Безпідставними є також доводи сторони позивача про те, що позивач мала на меті укласти з відповідачем ОСОБА_7 договір довічного утримання, оскільки на підтвердження існування передумов для укладення такого договору: незадовільний стан здоров'я, потреба в сторонньому догляді та піклуванні тощо, позивачем не було надано жодного доказу, а навпаки, сторонами визнано та документально підтверджено (а.с.129 т.1) той факт, що стан здоров'я позивача дозволяв їй працювати на роботі викладачем музичної школи ще впродовж більше п'яти років після укладення оспорюваного договору дарування.
На переконання колегії суддів, та обставина, що після укладення договору дарування позивач залишилась проживати та була зареєстрованою у спірній квартирі, не є підставою для визнання цього договору недійсним, оскільки позивач користувалась жилим приміщенням спірної квартири вже не як власник квартири, а як член сім'ї нових власників квартири, з їхнього дозволу, оскільки договір дарування, як вже зазначалось вище, не містив жодних положень про обов'язки обдаровуваного по відношенню до дарувальника.
Також письмовими доказами підтверджено, що відповідач ОСОБА_7 прийняла від своєї матері в дар частку в квартирі, зареєструвавши у встановленому законом порядку право власності на неї, і разом зі своїм чоловіком вчиняли дії щодо користування та володіння вказаним нерухомим майном, як його власники.
Таким чином, правових підстав для висновку про невідповідність оспорюваного договору дарування вимогам закону, про відсутність вільного волевиявлення позивача щодо його укладення та вчинення даного правочину під впливом помилки, немає, а тому позовні вимоги позивача в цій частині є безпідставними і задоволенню не підлягають.
Оскільки вимога позивача про визнання за нею права власності на відчужену за договором дарування частку в квартирі є похідною від вимоги про визнання цього договору недійсним, тому вона теж задоволенню не підлягає.
Отже, в іншій частині оскаржуваного рішення підстав для його скасування немає.
Керуючись ст.ст. 367, 374 ч.1 п.2, 376 ч.1 п.п.3,4, 381, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів
апеляційну скаргу представника ОСОБА_6 - ОСОБА_4 задовольнити частково.
Рішення Галицького районного суду м.Львова від 17 лютого 2016 року в частині вирішення позовної вимоги ОСОБА_6 про визнання недійсним договору дарування 4/9 частини квартири АДРЕСА_1, укладеного 17 липня 2006 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_7, посвідченого державним нотаріусом Першої Львівської державної нотаріальної контори Сулимою Н.Б. та зареєстрованого в реєстрі за №6-3322, - скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні цієї позовної вимоги - відмовити.
В решті рішення суду залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.
Повний текст постанови складений 17 вересня 2018 року.
Головуючий: Бойко С.М.
Судді: Копняк С.М.
Ніткевич А.В.