28 серпня 2018 року
м. Київ
справа №752/16623/14-ц
провадження 22-ц/796/6461/2018
Апеляційний суд міста Києва у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Кравець В.А.,
суддів - Лапчевської О.Ф., Кулікової С.В.
за участю помічника судді, який за дорученням головуючого судді здійснює повноваження секретаря судового засідання - Виноградової А.І.
учасники справи:
позивач - Публічне акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк»
відповідач - ОСОБА_1
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника позивача Публічного акціонерного товариства «Приватбанк» - Гриня Костянтина Андрійовича
на заочне рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 09 лютого 2016 року у складі судді Колдіної О.О.
у справі за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, -
У жовтні 2014 року ПАТ КБ «Приватбанк» звернувся до суду з вказаним позовом, в якому, з урахуванням уточнення позовних вимог, просив звернути стягнення на квартиру загальною площею 103,20 кв.м., шляхом продажу вказаного предмету іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від свого імені договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмету іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях, незалежно від форм власності та підпорядкування з можливістю здійснення позивачем всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки, та виселити відповідача з квартири.
Позовні вимоги обґрунтовував тим, що 09 жовтня 2007 року між сторонами у спорі був укладений кредитний договір № KIVVG10000000560, за умовами якого Банк надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 750 000 гривень зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 15% річних на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 08 жовтня 2027 року.
У забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором сторони 10 жовтня 2007 року уклали договір іпотеки нерухомого майна, відповідно до якого в іпотеку Банку була передана квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_1. Зазначена квартира належить відповідачу на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на квартиру.
Позивач посилався на те, що відповідач належним чином не виконав свої зобов'язання за кредитним договором, внаслідок чого у нього станом на 04 серпня 2014 року наявна заборгованість в розмірі 1 311 938,45 гривень.
Заочним рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 09 лютого 2016 року відмовлено в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення.
Не погоджуючись з рішенням суду, представник позивача Гринь К.А. подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Уважає оскаржуване рішення незаконним, винесеним з порушенням норм процесуального та матеріального права.
Посилаючись на статті 38 та 39 Закону України «Про іпотеку», зазначав, що законом та умовами договору передбачено право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві у разі порушення основного зобов'язання.
Указував на те, що одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд, за заявою іпотекодержателя, вправі винести рішення про виселення мешканців, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 25 травня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» залишено без задоволення. Заочне рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 09 лютого 2016 року залишено без змін.
У грудні 2016 року позивач звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій просив скасувати рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 09 лютого 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 25 травня 2016 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
15 березня 2018 року цивільна справа надійшла до Верховного Суду.
Постановою Верховного Суду від 06 червня 2018 року касаційну скаргу ПАТ КБ «Приватбанк» задоволено частково. Ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 25 травня 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Ухвалюючи постанову, Верховний Суд дійшов висновку, що апеляційний суд не врахував, що у розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону та дійшов передчасного висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін.
27 серпня 2018 року до Апеляційного суду м. Києва надійшов відзив ОСОБА_1 на апеляційну скаргу, в якому він просить залишити рішення першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Відповідно до п. п. 8 п. 1 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України в редакції Закону № 2147-УІІІ від 03.10.2017 року, ч. 6 ст. 147 та абз. З п. З розділу XII Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 02.06.2016 року № 1402-УІІІ Апеляційний суд м. Києва діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Київського апеляційного суду в апеляційному окрузі.
Представник позивача ПАТ КБ «Приватбанк» в судовому засіданні апеляційну скаргу підтримав та просив задовольнити з підстав, наведених в ній.
Відповідач ОСОБА_1 в судове засідання повторно не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся згідно з вимогами чинного законодавства. Про розгляд даної справи в Апеляційному суді м. Києва та про судове засідання, призначене на 28 серпня 2018 року, обізнаний, оскільки 17 серпня 2018 року особисто ознайомлювався з матеріалами справи (а.с. 213) та 27 серпня 2018 року звертався через канцелярію суду з клопотаннями.
Згідно положень частини другої статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши доповідь судді Кравець В.А., обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.
Відмовляючи в задоволенні позову, місцевий суд виходив з того, що позивачем не зазначено ціну предмета іпотеки, за якою він просить звернути стягнення на предмет іпотеки, яка визначається або за домовленістю сторін, або на підставі оцінки іпотечного майна, проведеної суб'єктом оціночної діяльності, не визначена початкова ціна продажу предмета іпотеки. Стосовно вимоги про виселення відповідача з предмета іпотеки, то така вимога є похідною від звернення стягнення на предмет іпотеки, і у випадку відмови в задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки задоволенню не підлягає. Крім того, при виселенні у судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови у задоволенні позову про виселення.
Статтею 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим та має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеного цим Кодексом. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Проте, рішення суду не відповідає вказаним нормам, що відповідно до статті 376 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення відповідно до заявлених позовних вимог.
Зазначеним вимогам закону судове рішення місцевого суду не відповідає з огляду на наступне.
Частиною першою статті 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом установлено, що 09 жовтня 2007 року між закритим акціонерним товариством Комерційним банком «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 750 000,00 грн., зі сплатою 15 % річних за користування кредитом з кінцевим строком погашення - 08 жовтня 2027 року.
На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 10 жовтня 2007 року між сторонами укладено іпотечний договір, згідно з яким відповідач передав в іпотеку банку належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1.
Відповідач не здійснював своєчасне погашення кредиту та сплату нарахованих процентів за користування кредитом у встановлені договором строки, у зв'язку з чим виникла заборгованість, яка, станом на 04 серпня 2014 року, складала 1 311 938, 45 грн., з яких: заборгованість по кредиту - 729 379, 36 грн., заборгованість за відсотками - 412 255, 72 грн., пеня - 51 036, 24 грн., штраф - 119 267,13 грн.
02 липня 2014 року ПАТ КБ «Приватбанк» надсилав на адресу відповідача повідомлення про прострочення заборгованості з вимогою про повернення суми кредиту в повному обсязі, а також процентів, комісії та штрафних санкцій та застереженням про намір продати предмет іпотеки, уклавши відповідний договір купівлі-продажу з будь-якою особою-покупцем, або звернути стягнення на предмет іпотеки у будь-який інший спосіб, передбачений законодавством України, кредитним договором та договором іпотеки.
Згідно статті 526 ЦПК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).
За змістом статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.
Відповідно статті 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього закону.
Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутися у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку.
Отже, у разі невиконання іпотекодержателем указаної вимоги закону, у разі пред'явлення ним до суду позову, не може бути підставою для відмови в позові, оскільки позивачем реалізується не позасудовий, а судовий порядок звернення на заставлене нерухоме майно.
Відповідно до частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 Закону України «Про іпотеку».
Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
У частині першій статті 36 Закону України «Про іпотеку» зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Згідно з положеннями частини третьої зазначеної статті договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
У пункті 3.2 іпотечного договору сторони погодили, що у випадку невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем зобов'язання в цілому або в частині, а також у інших випадках, передбачених цим договором, договором про іпотечний кредит або чинним законодавством, іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки в порядку, передбаченому цим договором та чинним законодавством.
Як убачається з договору про іпотечний кредит, укладеного між сторонами, а саме з пункту 5.2.4, кредитор має право вимагати від позичальника дострокового повернення суми кредиту в частині або в цілому, сплати відсотків за його користування та інших платежів, що належать до сплати за цим договором, у випадку невиконання або неналежного виконання позичальником будь-яких зобов'язань за цим договором або за іпотечним договором, зокрема, прострочення сплати чергового платежу за кредитом та відсотків за користування кредитом понад 2 місяці.
Пунктом 4.1 іпотечного договору встановлено, що іпотекодержатель набуває право на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки у випадку, зокрема, якщо у момент настання строку виконання зобов'язань, вони не будуть виконані (виконані неналежним чином) та у випадках, передбачених пунктом 5.2.4 договору про іпотечний кредит.
Умовами іпотечного договору сторони узгодили, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі цього договору, виконавчого напису нотаріуса або за рішення суду.
Отже, аналіз положень статей 33, 36-39 Закону України «Про іпотеку» дає підстави для висновку про те, що законодавець визначив три способи захисту на задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий - на підставі рішення суду та два позасудових - на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Обрання певного способу правового захисту є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує.
Установлення законом або договором досудового способу врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не вважається обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист у порядку, передбаченому законом чи договором.
Закон визначає спеціальний порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі деякі правила для здійснення реалізації предмета іпотеки за рішенням суду, зокрема в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом надання права іпотекодержателю на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві.
За змістом частини п'ятої статті 38 Закону України «Про іпотеку» дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені, на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки.
Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 5 квітня 2017 року № 6-3034цс16.
Звертаючись до суду з позовними вимогами, ПАТ КБ «Приватбанк» обрало судовий спосіб захисту порушених прав кредитодавця щодо виконання позичальником грошових зобов'язань, забезпечених іпотекою, та просило суд звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом укладення договору купівлі-продажу від імені банка.
Ураховуючи вищевикладені обставини та наявність непогашеної заборгованості, колегія суддів уважає, що позивач мав правові підстави для захисту свого інтересу щодо звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом надання іпотекодержателю права на продаж від свого імені предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві.
Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону.
Статтею 38 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки.
Відповідно до частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.
Виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні у розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону.
Згідно з частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку» ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем та іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього.
Ціна предмета іпотеки встановлюється в самому договорі - відповідно до частини шостої статті 5 Закону України «Про іпотеку» вартість предмета іпотеки визначається за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або шляхом проведення оцінки предмета іпотеки відповідним суб'єктом оціночної діяльності у випадках, встановлених законом або договором. Якщо під час розгляду справи сторони з такою оцінкою погоджуються, то суд не має підстав її не брати до уваги, оскільки вона є умовою договору. Якщо між сторонами виникає спір щодо такої оцінки, то залежно від того, яка сторона її оспорює, ця сторона зобов'язана за змістом частини третьої статті 10, статей 11 та 60 ЦПК довести інший розмір, зокрема, заявити клопотання про призначення та проведення відповідної судової експертизи.
У іпотечному договорі від 10 жовтня 2007 року в пункті 1.3 сторони за взаємною згодою визначили вартість предмета іпотеки в розмірі 1 080 000, 00 грн.
Разом з тим, відповідно до статей 19, 57 Закону України «Про виконавче провадження» сторони виконавчого провадження під час здійснення виконавчого провадження не позбавлені можливості заявляти клопотання про визначення вартості майна, тобто визначення іншої ціни предмета іпотеки, ніж буде зазначена в резолютивній частині рішення суду, якщо, наприклад, така вартість майна змінилася.
Згідно правового висновку, висловленого в постанові Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 645/2915/16-ц, не зазначення у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні не має вирішального значення та не є безумовною підставою для відмови у позові.
Отже, колегія уважає, що місцевий суд, посилаючись на не зазначення позивачем початкової ціни продажу предмета іпотеки, як на підставу відмови в позові, залишив поза увагою той факт, що в іпотечному договорі сторонами було погоджено вартість предмета іпотеки, а не визначення такої ціни позову не може бути безумною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.
Визначаючи розмір заборгованості, колегія суддів виходить з наступного.
Згідно із частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Виходячи зі змісту статей 546, 548, 549 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися відповідно до вимог закону або умов договору, зокрема, неустойкою, яку боржник повинен сплатити в разі порушення зобов'язання.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 614 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.
Отже, вина відповідача у зобов'язальних правовідносинах презюмується, якщо він не доведе відсутності своєї вини, тобто не доведе належними та допустимими доказами погашення кредитної заборгованості або не доведе іншого розміру заборгованості.
Однак, ані у місцевому, ані у апеляційному суді відповідачем не були надані жодні докази погашення заборгованості за кредитним договором, не наведено альтернативного, наданому позивачем, розрахунку заборгованості.
За таких обставин, колегія суддів уважає, що наданий позивачем розрахунок заборгованості є належним доказом.
З урахуванням наведеного, колегія уважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні позовних вимог з підстави не визначення позивачем початкової ціни продажу предмета іпотеки на підставі угоди сторін, оскільки з іпотечного договору, укладеного між сторонами, вбачається встановлення вартості іпотечного майна, а лише саме не визначення ціни іпотеки не є підставою для відмови в позові.
Суд першої інстанції не врахував вищезазначені обставини справи та норми матеріального права, а тому дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в частині звернення стягнення на предмет іпотеки, що є підставою для скасування рішення суду.
Разом з тим, дослідивши матеріали справи, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду щодо виселення та уважає, що позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають з огляду на наступне.
Частиною першою статті 40 ЗУ «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.
Нормою, яка визначає порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК Української РСР, у частині першій якої передбачено підстави виселення.
Частина третя статті 109 ЖК Української РСР регулює порядок виселення громадян.
За змістом частини другої статті 40 ЗУ «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК Української РСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити жилий будинок чи жиле приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють жилий будинок або жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Отже, частина друга статті 109 ЖК Української РСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
Аналіз згаданих правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 ЗУ «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК Української РСР.
Таким чином, згідно зі змістом зазначених норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому, відповідно до положень частини другої статті 109 ЖК Української РСР, постійне житло вказується в рішенні суду.
Під час виселення в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту та забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.
Виселення громадян з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання (частина четверта статті 109 ЖК Української РСР).
Як убачається з матеріалів справи, квартира, яка є предметом іпотеки за іпотечним договором, укладеним між сторонами, належить позивачу з 2002 року, тобто не була придбана за кредитні кошти, а отже виселення відповідача можливе лише з наданням іншого жилого приміщення.
На основі повно та всебічно з'ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, колегія суддів доходить висновку про скасування рішення з ухваленням нового про часткове задоволення позовних вимог.
Відповідно до статті 374 ЦК України суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Підстави для скасування судового рішення визначені статтею 376 ЦПК України.
Отже, колегія суддів доходить висновку про часткове задоволення апеляційної скарги та скасування заочного рішення місцевого суду.
Відповідно до ч.13 ст.141 ЦПК України якщо суд апеляційної або касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Таким чином, зі ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «Приватбанк» підлягає стягненню судовий збір пропорційно задоволеним позовним вимогам за подання позовної заяви в сумі 2 009,70 грн. та апеляційної скарги у розмірі 267,96 грн.
Керуючись ст.ст. 367, 369, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, Апеляційний суд м. Києва у складі колегії суддів, -
Апеляційну скаргу представника позивача Публічного акціонерного товариства «Приватбанк» - Гриня Костянтина Андрійовича - задовольнити частково.
Заочне рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 09 лютого 2016 року в частині вирішення позовних вимог Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки - скасувати.
У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором № KIVVG10000000560 від 09 жовтня 2007 року у розмірі 1 311 938, 45 грн., з яких: заборгованість по кредиту - 729 379, 36 грн., заборгованість за відсотками - 412 255, 72 грн., пеня - 51 036, 24 грн., штраф - 119 267,13 грн. звернути стягнення на предмет іпотеки: 3-кімнатну квартиру зі всіма об'єктами функціонально пов'язаними з цим нерухомим майном загальною площею 103,20 кв.м., житловою площею 56,00 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та належить ОСОБА_1 на підставі свідоцтва на право власності на квартиру, серії НОМЕР_1, виданого Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації 20 серпня 2002 року на підставі Наказу Головного управління житлового забезпечення від 29 липня 2002 року № 1070-С/КІ, із застосуванням визначеної статтею 38 Закону України «Про іпотеку» процедури шляхом продажу предмета іпотеки з укладанням від імені Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмету іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення Публічним акціонерним товариством комерційний банк «Приватбанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки.
В іншій частині рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 09 лютого 2016 року залишити без змін .
Стягнути зі ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» судовий збір за подання позовної заяви в сумі 2 009,70 грн. та апеляційної скарги у розмірі 267,96 грн.
Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена протягом тридцяти днів до Верховного Суду шляхом подачі касаційної скарги до цього суду.
Повне судове рішення складено 28 серпня 2018 року.
Головуючий В.А. Кравець
Судді О.Ф. Лапчевська
С.В. Кулікова