вул. Шолуденка, буд. 1, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@kia.arbitr.gov.ua
"23" серпня 2018 р. Справа№ 910/2968/18
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Шаптали Є.Ю.
суддів: Гончарова С.А.
Чорної Л.В.
при секретарі Майданевич Г.А.
за участю представників сторін відповідно до протоколу судового засідання від 23.08.2018р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця"
на рішення Господарського суду міста Києва від 19.06.2018 (повний текст підписано 06.07.2018)
у справі № 910/2968/18 (суддя Котков О.В.)
за позовом Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця"
до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк"
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Державне територіально-галузеве об'єднання "Південно-Західна залізниця"
про визнання недійсними умов договору,-
Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.06.2018 в задоволені позовних вимог відмовлено повністю.
Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду міста Києва від 19.06.2018 по справі № 910/2968/18, задовольнити позовну заяву ПАТ "Українська залізниця". Судові витрати покласти на відповідача.
Узагальнені доводи апеляційної скарги зводяться до того, що місцевим господарським судом неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушено або неправильно застосовано норми матеріального чи процесуального права, у зв'язку з чим апеляційна скарга має бути задоволена.
Також скаржник зазначає, що відповідач в порушення вимог погоджень профільних міністерств, норм господарського законодавства, в оспорюваному кредитному договорі зазначив умови, які не погоджені належним чином, і є неприйнятними для фінансових можливостей суб'єкта державного сектора економіки, адже скорочений строк повернення кредитних коштів, введення комісійної винагороди банку є додатковим навантаженням на фінансове становище боржника. Також зазначив, що відповідачем не доведено того, що Міністерству інфраструктури України та Міністерству фінансів України направлявся текст саме цього спірного кредитного договору, оскільки викладені в оспорюваному договорі умови запозичення кредитних коштів відрізняються від тих, що погоджені міністерствами відповідно. Вказує, що пункт 2.2. кредитного договору, пункт 3.5. кредитного договору в редакції договору про внесення змін та доповнень №20-3388/2-1 від 28.09.2012 року, пункт 3.8. кредитного договору в редакції договору про внесення змін та доповнень №20-3388/2-1 від 28.09.2012 року, пункт 3.9. кредитного договору в редакції договору про внесення змін №20-3780/2-1 від 29.12.2011 року за своїм змістом суперечать вимогам актів цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, що є порушенням ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України, що за правилами ст. 215 Цивільного кодексу України є підставою для визнання їх недійсними відповідно до ст. 217 Цивільного кодексу України.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями 26.07.2018 апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" передано на розгляд судді Київського апеляційного господарського суду Шапталі Є.Ю., сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Шаптала Є.Ю., судді Гончаров С.А., Іоннікова І.А.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 30.07.2018 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" на рішення Господарського суду міста Києва від 19.06.2018 у справі № 910/2968/18 та призначено до розгляду на 23.08.2018.
15.08.2018 через відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів Київського апеляційного господарського суду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, у відповідності до якого, останній просить суд апеляційної інстанції залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Розпорядженням Київського апеляційного господарського суду від 22.08.2018 № 09.1-08/2424/18, у зв'язку із перебуванням судді Іоннікової І.А. у відпустці, яка не є головуючим суддею (суддею-доповідачем), призначено повторний автоматизований розподіл судових справ.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22.08.2018, справу № 910/2968/18 передано для розгляду колегії суддів у складі: головуючий суддя - Шаптала Є.Ю., судді Гончаров С.А., Чорна Л.В.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 22.08.2018 прийнято матеріали справи № 910/2968/18 з розгляду апеляційної скарги Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" на рішення Господарського суду міста Києва від 19.06.2018 у справі № 910/2968/18 у складі: головуючий суддя Шаптала Є.Ю., судді Гончаров С.А., Чорна Л.В. до свого провадження.
23.08.2018 через відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів Київського апеляційного господарського суду від скаржника надійшло клопотання про оголошення перерви в судовому засіданні.
В судовому засіданні 23.08.2018 представник скаржника підтримав доводи викладені в апеляційній скарзі та просив задовольнити її, а Господарського суду міста Києва від 19.06.2018 у справі № 910/2968/18 скасувати.
В судовому засіданні 23.08.2018 представники відповідача заперечили проти доводів викладених в апеляційній скарзі з урахуванням відзиву на апеляційну скаргу поданого під час апеляційного провадження та просили відмовити в її задоволенні, а рішення Господарського суду міста Києва від 19.06.2018 у справі № 910/2968/18 залишити без змін.
В судовому засіданні 23.08.2018 представник третьої особи підтримав доводи викладені в апеляційній скарзі та просив задовольнити її, а Господарського суду міста Києва від 19.06.2018 у справі № 910/2968/18 скасувати.
Згідно з частиною першою статті 270 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій Главі.
У відповідності до вимог ч.ч. 1, 2, 5 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Колегія суддів, розглянувши наявні матеріали, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку фактичних обставин даної господарської справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права приходить до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, між Державним територіально-галузевим об'єднанням "Південно-західна залізниця" (далі - позичальник, третя особа) та Публічним акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (далі - банк, відповідач) 29.12.2011 року було укладений кредитний договір про відкриття кредитної лінії № 20-3763/2-1 (далі - кредитний договір), відповідно до п. 2.1. якого, банк зобов'язується надати позичальнику кредит шляхом відкриття відновлювальної кредитної лінії у сумі, яка не може перевищувати 12 500 000,00 доларів США (ліміт кредитної лінії), на умовах, встановлених цим договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти, встановлені цим договором.
Як визначено п. 2.2. кредитного договору, дата остаточного повернення всіх отриманих в межах кредитної лінії сум кредиту - 22 грудня 2014 року.
Згідно з абз. 2 п. 3.8. кредитного договору позичальник доручає банку за здійснення операції з купівлі, обміну та продажу валюти, списати кошти в еквіваленті суми комісійної винагороди банку за здійснення відповідної операції з поточного рахунку в національній валюті позичальника №2600830118655/980, або з будь-яких поточних рахунків в національній валюті, які відкрито позичальником у банку, код банку 300012, або з будь-яких поточних рахунків в національній валюті, які відкрито позичальником у ПАТ "Промінвестбанк". У випадку відсутності коштів для оплати комісійної винагороди на зазначених рахунках, позичальник доручає банку здійснити списання коштів з рахунків в іноземній валюті, відкритих у банку, код банку 300012, або відкритих у ПАТ "Промінвестбанк" в еквіваленті суми комісійної винагороди банку по курсу банку на день списання та здійснити продаж/обмін іноземної валюти за курсом банку на день здійснення операції.
Пунктом 6.1. кредитного договору встановлено, що Договір набирає чинності з дати його підписання уповноваженими представниками сторін, отримання погодження Міністерства інфраструктури України та Міністерства фінансів України, скріплення печатками сторін, та діє до повного виконання сторонами взятих на себе зобов'язань за цим договором.
Між Державним територіально-галузевим об'єднанням "Південно-західна залізниця", як позивальником, та Публічним акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк", як банком 29.12.2011 року було укладено договір про внесення змін № 20-3780/2-1 до кредитного договору про відкриття кредитної лінії № 20-3763/2-1 від 29.12.2011 року яким розділ 3 кредитного договору про відкриття кредитної лінії №20-3763/2-1 від 29.12.2011 р. доповнено п. 3.9. за умовами якого, позичальник зобов'язується забезпечити щомісячні надходження грошових коштів на поточні рахунки у банку у розмірі не менше 300 000 000,00 гривень. У разі порушення (невиконання) позичальником з будь-яких підстав зобов'язань, передбачених цим пунктом, банк має право стягнути з позичальника штраф у розмірі 20 000,00 гривень за кожен випадок не виконання. Сплата штрафу не звільняє позичальника від належного виконання зобов'язань за цим договором.
Між Державним територіально-галузевим об'єднанням "Південно-західна залізниця", як позивальником, та Публічним акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк", як банком 28.09.2012 року було укладено договір про внесення змін та доповнень № 20-3388/2-1 до кредитного договору про відкриття кредитної лінії № 20-3763/2-1 від 29.12.2011 року внесено зміни в п. 2.2. кредитного договору та викладено його редакції: кінцевий термін повернення кредиту - не пізніше 22 грудня 2014 року.
У відповідності до умові п. 3.5. кредитного договору, в редакції договору про внесення змін та доповнень № 20-3388/2-1 від 28.09.2012 року сторони встановлюють наступну черговість погашення позичальником заборгованості (згідно встановленого пріоритету - зверху вниз): на погашення прострочених до сплати понад 31 день процентів за користування кредитом; на погашення простроченої до сплати понад 31 день суми комісійної винагороди; на погашення прострочених до сплати не більше ніж на 31 день процентів користування кредитом; на погашення простроченої до сплати не більше ніж 31 день суми комісійної винагород: на погашення простроченої до сплати суми кредиту; сплата нарахованих процентів за користування кредитом; сплата нарахованої комісійної винагороди; сплата суми кредиту; сплата неустойки (пені, штрафів).
Погашення позичальником заборгованості кожної наступної черги повинна відбуватися виключно після повного погашення заборгованості кожної попередньої черги.
Згідно зі змістом п. 3.8. кредитного договору, в редакції договору про внесення змін та доповнень № 20-3388/2-1 від 28.09.2012 року позичальник доручає банку за здійснення операції з купівлі, обміну та продажу валюти списати кошти в еквіваленті суми комісійної винагороди банку за здійснення відповідної операції з поточного рахунку в національній валюті позичальника №26009601002255, або з будь-яких поточних рахунків в національній валюті, які відкрито позичальником у банку, код банку 300012, або з будь-яких поточних рахунків в національній валюті, які відкрито позичальником у ПАТ "Промінвестбанк". У випадку відсутності коштів для оплати комісійної винагороди на зазначених рахунках, позичальник доручає банку здійснити списання коштів з рахунків в іноземній валюті, відкритих у банку, код банку 300012, або відкритих у ПАТ "Промінвестбанк" в еквіваленті суми комісійної винагороди банку по курсу банку на день списання та здійснити продаж/обмін іноземної валюти за курсом банку на день здійснення операції.
Як зазначає позивач, позичальник звертався до Міністерства фінансів України з листом № ЦЗЕ-11/2365 від 12.12.2011 року щодо погодження здійснення довгострокових запозичень ДТГО "Південно-Західна залізниця" та у відповідності до листа від 29.12.2011 року №31-12110-103-10/33215 отримав погодження від Міністерства фінансів України, яке містить наступні умови для кредитування, зокрема:
1) строк користування кредитом - 3 (три) роки;
2) комісійні платежі - відсутні.
Разом з тим, позивач також вказує, що позичальник звертався до Міністерства інфраструктури України з листом від 12.12.2011 року № ЦЗЕ-11/2362 щодо погодження умов залучення ДТГО "Південно-Західна залізниця" довгострокових кредитних ресурсів (відновлювальна кредитна лінія), яке своїм листом № 11494/11/10-11 від 27.12.2011 року надало погодження умов кредитування, викладених у листі від 12.12.2011 року № ЦЗЕ-11/2362.
Позивач зазначає, що всупереч умов погоджень Міністерства фінансів України та Міністерства інфраструктури України, дотримання яких є обов'язковими в силу вимог ч. 3 ст. 6 Цивільного кодексу України, в кредитному договорі строк користування кредитними коштами встановлений менший, ніж 3 роки, а саме: кредитний договір від 29.12.2011 року, а термін повернення сум кредиту - 22.12.2014 року (п. 2.2. кредитного договору), що є додатковим навантаженням на фінансове становище боржника та неправомірно застосовано комісійну винагороду (п. 3.8. кредитного договору).
Згідно з ч. 4 ст. 67 Господарського кодексу України державні підприємства, у тому числі господарські товариства (крім банків), у статутному капіталі яких державі належить 50 та більше відсотків акцій (часток, паїв), здійснюють залучення внутрішніх довгострокових (більше одного року) та зовнішніх кредитів (позик), надають гарантії або є поручителями за такими зобов'язаннями за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну фінансову політику, здійснюють залучення внутрішніх короткострокових (до одного року) кредитів (позик), надають гарантії або є поручителями за такими зобов'язаннями - за погодженням з органом виконавчої влади, який здійснює функції управління державною власністю. Порядок таких погоджень встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Публічне акціонерне товариство "Українська залізниця", як нова юридична особа утворене згідно із Законом України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування" та постанови Кабінету Міністрів України від 25.06.2014 року №200 "Про утворення Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця", 100 відсотків акцій якого закріплюються в державній власності, на базі Державної адміністрації залізничного транспорту, а також підприємств, установ та організацій залізничного транспорту загального користування, які реорганізовано шляхом злиття, згідно з додатком 1, зокрема, і з ДТГО "Південно-Західна залізниця".
Як погоджено пунктом 2 Порядку, що залучення державними підприємствами, в тому числі господарськими товариствами (крім банків), у статутному капіталі яких 50 і більше відсотків акцій (часток, паїв) належать державі, кредитів (позик), надання гарантій або поруки за такими зобов'язаннями, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.06.2011 року №809 встановлено, що залучення підприємством кредиту (позики), надання гарантій або поруки за таким зобов'язанням погоджується, зокрема, Мінфіном - щодо внутрішніх довгострокових (більше одного року) та зовнішніх кредитів (позик).
Позивач вважає, що оскільки процедура погодження залучення кредитів державними підприємствами чітко передбачена Порядком погодження залучення державними підприємствами, в тому числі господарськими товариствами (крім банків), у статутному капіталі яких 50 і більше відсотків акцій (часток, паїв) належать державі, кредитів (позик), надання гарантій або поруки за такими зобов'язаннями, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.06.2011 року №809 та Порядком погодження здійснення державними підприємствами, що входять до сфери управління Міністерства інфраструктури України, залучення кредитних ресурсів, затвердженого наказом Міністерством інфраструктури України від 22.04.2011 року №64, тобто наявність та зміст погоджень є обов'язковими при укладенні договору кредиту.
Проте, відповідач в порушення вимог погоджень профільних міністерств, норм господарського законодавства, в оскаржуваному кредитному договорі зазначив умови, які не погоджені належним чином, і є неприйнятними для фінансових можливостей суб'єкта державного сектора економіки, адже скорочений строк повернення кредитних коштів, введення комісійної винагороди банку є додатковим навантаженням на фінансове становище боржника.
Згідно з ст. 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Захист цивільних прав - це передбаченні законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
Позивач, звертаючись до суду, самостійно обирає спосіб захисту, передбачений ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України.
У відповідності до ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:
1) визнання права;
2) визнання правочину недійсним;
3) припинення дії, яка порушує право;
4) відновлення становища, яке існувало до порушення;
5) примусове виконання обов'язку в натурі;
6) зміна правовідношення;
7) припинення правовідношення;
8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;
9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Норми ст. 16 Цивільного кодексу України кореспондуються з положеннями ст. 20 Господарського кодексу України, якими визначено, що права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності права; визнання недійсними господарських угод; відновлення становища; припинення дій; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних і оперативно-господарських санкцій; установлення, зміни та припинення господарських правовідносин.
Господарський суд, щодо порушеного права зазначив, що таким слід розуміти такий стан суб'єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб'єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов'язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Разом з тим, з огляду на обраний позивачем спосіб захисту, господарський суд зазначив, що статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Тому, способи захисту за своїм призначенням можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. При цьому, метою застосування певного способу захисту є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб'єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню.
Аналогічна правова позиція викладена у листі Верховного Суду України від 01.04.2014 року "Аналіз практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України".
Верховний Суд України в своїй постанові від 21.05.2012 року у справі № 6-20цс11 зазначає, що оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (ст. ст. 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
Позивач, звернувся до суду з позовом про визнання недійсними пункту 2.2. кредитного договору про відкриття кредитної лінії №20-3763/2-1 від 29.12.2011 року, пунктів 3.5., 3.8. кредитного договору в редакції договору про внесення змін та доповнень № 20-3388/2-1 від 28.09.2012 року до кредитного договору про відкриття кредитної лінії № 20-3763/2-1 від 29.12.2011 року, пункту 3.9. кредитного договору в редакції договору про внесення змін № 20-3780/2-1 від 29.12.2011 року до кредитного договору про відкриття кредитної лінії № 20-3763/2-1 від 29.12.2011 року.
Як встановлено ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Статтею 204 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
У відповідності до змісту ст. 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити Цивільному Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Як зазначено в п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" № 11 від 29.05.2013, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.
Згідно з приписами ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
В постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" № 9 від 06.11.2009 року зазначено, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Як встановлено приписами п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" №9 від 06.11.2009 р., які передбачають, що угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Отже, в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.
Згідно з положеннями абз. 5 п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" №9 від 06.11.2009 року відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
У відповідності до приписів ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Враховуючи викладене, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Тому, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання правочину недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.
Місцевий господарський суд вірно зазначив, що однією з обов'язкових умов визнання договору недійсним є порушення у зв'язку з його укладенням прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, а позивач посилається на формальне порушення закону у суду немає правових підстав для задоволення позову. Вказана правова позиція Верховного суду України міститься у постанові, прийнятої за наслідками розгляду справи №6-94цс13 від 25.12.2013 та є обов'язковою для застосування в силу ст.111-28 Господарського процесуального кодексу України.
Приписами статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується. Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.
Як встановлено п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України, підставами виникнення прав та обов'язків, є, зокрема, договори та інші правочини.
Відповідно до ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з ч. 1 ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Частиною 1 статті 627 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Як визначено ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Аналогічні приписи містить частина 1 статті 180 Господарського кодексу України, згідно якої зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.
У відповідності до приписів ч.ч. 1, 2, 4 ст. 4 Цивільного кодексу України основу цивільного законодавства України становить Конституція України. Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів України.
Згідно з ч. 3 ст. 6 Цивільного кодексу України, сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Пунктом 3 статті 3 Цивільного кодексу України закріплено принцип свободи договору, який передбачає право суб'єкта цивільного права на укладення договору, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони договору мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.
Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд (ч. 1 ст. 12 Цивільного кодексу України).
Як вказано в ч. 3 ст. 509 Цивільного кодексу України, зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Місцевий господарський суд вірно зазначив, що однією з обов'язкових умов визнання договору недійсним є порушення у зв'язку з його укладенням прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, а позивач посилається на формальне порушення закону у суду немає правових підстав для задоволення позову. Вказана правова позиція Верховного суду України міститься у постанові, прийнятої за наслідками розгляду справи №6-94цс13 від 25.12.2013 року та є обов'язковою для застосування в силу ст.111-28 ГПК України.
Судом першої інстанції вірно встановлено, що зміст кредитного договору про відкриття кредитної лінії № 20-3763/2-1 від 29.12.2011 року, з урахувань змін та доповнень до нього містить всі необхідні суттєві умови, передбачені законом - предмет договору, строк повернення кредитних коштів, строк дії договору, інші умови, що узгоджуються з вимогами норм чинного законодавства.
Апеляційний господарський суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачем належними та допустимими доказами не доведено, що пункт 2.2. кредитного договору про відкриття кредитної лінії №20-3763/2-1 від 29.12.2011 року, пункти 3.5., 3.8. кредитного договору в редакції договору про внесення змін та доповнень № 20-3388/2-1 від 28.09.2012 року до кредитного договору про відкриття кредитної лінії № 20-3763/2-1 від 29.12.2011 року, пункт 3.9. кредитного договору в редакції договору про внесення змін № 20-3780/2-1 від 29.12.2011 року до кредитного договору про відкриття кредитної лінії № 20-3763/2-1 від 29.12.2011 року суперечать вимогам чинного законодавства, а також моральним засадам суспільства, не доведено відсутність необхідного обсягу цивільної дієздатності будь-якої з осіб, яка вчинила спірний правочин, як і не доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.
Разом з тим, позивач також не надав суду жодних доказів на підтвердження того, що в момент укладення кредитного договору про відкриття кредитної лінії №20-3763/2-1 від 29.12.2011 року, з урахуванням змін та доповнень до нього сторонами були недодержані вимоги, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України, тобто не доведено підстави, в силу яких оспорювані пункти правочину підлягають визнанню недійсними. Крім того, місцевим господарським судом вірно встановлено, що кредитний договір про відкриття кредитної лінії № 20-3763/2-1 від 29.12.2011 року, з урахувань змін та доповнень до нього спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, не містить положень, які б суперечили вимогам чинного законодавства або інтересам сторін, а волевиявлення сторін правочину є вільним і відповідає їхній внутрішній волі, що відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 Цивільного кодексу України, додержання яких є необхідним для чинності правочину.
Беручи до уваги вищевикладене, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позовні вимоги задоволенню не підлягають, у зв'язку з чим правомірно відмовив в задоволенні позовних вимог.
Щодо заяви відповідача про застосування строків позовної давності, місцевий господарський суд зазначив.
Згідно з абзацами 1 та 2 п. 2.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року №10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" за змістом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Таким чином, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Як визначено ст. 256 Цивільного кодексу України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Як передбачено ст. 257 Цивільного кодексу України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до ст. 261 Цивільного кодексу України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (пункт 1), за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (пункт 5).
Як встановлено ст. 267 Цивільного кодексу України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (пункт 3), сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (пункт 4).
Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що оскільки прав та охоронюваних законом інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду, відповідачем не порушено, і в задоволенні позовних вимог відмовлено по суті в зв'язку з необґрунтованістю позовних вимог, питання порушення строку позовної давності (за даних обставин) не впливає на суть винесеного рішення і відповідно, строк позовної давності, як спосіб захисту саме порушеного права, при вирішенні даного спору застосуванню не підлягає.
У відповідності з п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України та ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України).
Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст. 76 Господарського процесуального кодексу України).
Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, що їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї (ч. 8 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України).
За таких обставин, висновки суду першої інстанції про встановлені обставини і правові наслідки відповідають дійсним обставинам справи і підтверджуються достовірними доказами, а тому рішення Господарського суду міста Києва від 19.06.2018 у справі № 910/2968/18 відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам та матеріалам справи і підстав для його скасування не вбачається.
Разом з тим, доводи Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця", викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків господарського суду першої інстанції.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що враховуючи положення ч. 1 ст. 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 р. N 475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів N 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 р. N3477-IV (3477-15) "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.
У рішенні Суду у справі Трофимчук проти України № 4241/03 від 28.10.2010 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.
З огляду на викладене, судова колегія приходить до висновку про те, що апеляційна скарга Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" на рішення Господарського суду міста Києва від 19.06.2018 у справі № 910/2968/18 є необґрунтованою та такою, що задоволенню не підлягає.
Судові витрати за розгляд апеляційної скарги у зв'язку з відмовою в її задоволенні на підставі ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на апелянта.
Керуючись ст.ст. 129, 269, 270, 275, 276, 282, 284 Господарського
процесуального кодексу України, суд -
1. Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" на рішення Господарського суду міста Києва від 19.06.2018 у справі № 910/2968/18 - залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 19.06.2018 у справі № 910/2968/18 - залишити без змін.
3. Матеріали справи № 910/2968/18 повернути до суду першої інстанції.
Постанова апеляційного господарського суду набирає законної сили з дня її прийняття.
Постанову апеляційного господарського суду може бути оскаржено до суду касаційної інстанції у порядку та строки, передбачені Господарським процесуальним кодексом України.
Головуючий суддя Є.Ю. Шаптала
Судді С.А. Гончаров
Л.В. Чорна
Повний текст постанови складено 23.08.2018