Харківський окружний адміністративний суд
61004, м. Харків, вул. Мар'їнська, 18-Б-3, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
м. Харків
23 липня 2018 р. справа № 820/4296/18
Харківський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Біленського О.О.,
при секретарі судового засідання - Поволяєвій К.В.,
за участі:
представника позивача - ОСОБА_1,
представника відповідача та третьої особи - Вишневський О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського окружного адміністративного суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_3 (АДРЕСА_1) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (61057, м. Харків, вул. Римарська, 24) про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_3 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якому просить суд:
- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 18.05.2018 року №166-18;
- зобов'язати Державну міграційну службу України визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Сирійської Арабської Республіки - ОСОБА_3.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він є громадянином Сірійської Арабської Республіки та 30.11.2015р. звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 13.09.2016р. позивач отримав повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області №68 від 09.09.2016р. про те, що відповідно до ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього закону відсутні, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 12.08.2016р. №422-16. З метою оскарження цього рішення він звернувся з позовом до Харківського окружного адміністративного суду. 21.12.2016р. постановою Харківського окружного адміністративного суду по справі №820/4986/16 рішення Державної міграційної служби України від 12.08.2016р. № 422-16 скасовано та зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_3 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 16.01.2017р. по справі №820/4986/16 вказана постанова залишена без змін. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 14.04.2017р. відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою ДМС України на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 21.12.2016р. та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 16.01.2017р. 29.05.2018р. позивач отримав повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області від 29.05.2018р. №29 про те, що відповідно до ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього закону відсутні, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 18.05.2018р. № 166-18. Зазначене рішення Державної міграційної служби України позивач вважає необґрунтованим, протиправним та таким, що підлягає скасуванню, з огляду на те, що у випадку, якщо позивач повернеться на Батьківщину, то він буду рекрутованим до лав армії, і буде змушений вбивати своїх співгромадян, в тому числі мирне населення, усе це суперечить його внутрішньому переконанню та поглядам, у тому випадку, якщо він відмовиться стріляти, то його можуть вбити як дезертира.
Представник відповідача та третьої особи подав до суду відзив на адміністративний позов, в якому зазначив, що на виконання постанови ХОАС від 21.12.2016 №820/4986/16, ухвали ХААС від 16.02.2017 №820/4986/16 та рішення ДМС України від 03.03.2017 № 19-17 про зобов'язання ГУ ДМС України в Харківській області повторно розглянути заяву громадянина Сирії ОСОБА_3, з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування судом рішення ДМС України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлено, що у заявника, громадянину Сирії ОСОБА_3, при поверненні до країни громадянської належності, відсутні об'єктивні підстави побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також життю, безпеці чи свободі заявника не буде загрожувати смертна кара або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширене насильство в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини. На підставі викладеного, враховуючи відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», громадянину Сирії ОСОБА_3 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Представник відповідача та третьої особи зазначив, що відсутність конкретних фактів або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі громадянину Сирії ОСОБА_3 у разі його повернення на Батьківщину, свідчить про те, що заявник не відповідає критерію включення за Конвенцією про статус біженців від 28 червня 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців від 31 січня 1967 року та не має підстав для визнання його біженцем. З огляду на вказане оскаржуване рішення є правомірним, а позов не підлягає задоволенню.
Представник позивача в судовому засіданні підтримав доводи адміністративного позову та просив суд позов задовольнити в повному обсязі.
Представник відповідача та третьої особи у судовому засідання позов не визнав та просив суд прийняти рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Суд, вислухавши пояснення представників сторін, вивчивши доводи позову та відзиву на нього, заслухавши пояснення сторін, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з наступних підстав та мотивів.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року №3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).
Згідно з п. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року поняття "біженець" включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця: 1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження; 3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань; 4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.
Отже при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.
Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п. п. 45, 66).
Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного, які можуть бути як усні, так і документальні.
Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Суд зауважує, що єдиним критерієм для набуття міжнародного захисту особою є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності: стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" або зазнати серйозної шкоди, пов'язаної з умовами, зазначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Кваліфікаційній Директиві ЄЄ 2011/95/ЕU, та пункті 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.
Приписами п.5 ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 передбачено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: - заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; - усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; - твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; - заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Як вбачається з матеріалів справи позивач є громадянином Сирійської Арабської Республіки та прибув з метою навчання в Україну в серпні 2006 року на підставі паспорта Сирійської Арабської Республіки.
30 листопада 2015 року громадянин Сирії ОСОБА_3 звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Головного управління ДМС України в Харківській області 30 листопада 2015 року.
Відповідно ч.б ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» наказом ГУ ДМС України в Харківській області від 30.11.2015 №236 було відмовлено громадянину Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_3 в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з тим, що заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (вперше заявник звернувся до Управління міграційної служби України в Кіровоградській області 14 січня 2013 року).
На основі вивчення матеріалів особової справи заявника, Державною міграційною службою України, рішенням від 10 червня 2013 року № 355-13, було підтримано висновок Управління міграційної служби України в Кіровоградській області та відмовлено позивачеві у визнанні біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.
Заявник оскаржив наказ ГУ ДМС України в Харківській області від 30.11.2015 року №236 щодо відмови в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ДМС України, яка від 22 січня 2016 року № 2-16 прийняла рішення про задоволення скарги громадянина Сирії ОСОБА_3 та про скасування вищевказаного наказу ГУ ДМС України в Харківській області.
Відповідно до вищезазначеного рішення ДМС України, наказом ГУ ДМС України в Харківській області від 08.02.2016 № 19 було прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо громадянина Сирії ОСОБА_3.
Державною міграційною службою України рішенням від 12 серпня 2016 року № 422-16 було підтримано висновок Головного управління ДМС України в Харківській області та відмовлено ОСОБА_3 у визнанні біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.
Заявник оскаржив вищезазначене рішення від 12 серпня 2016 року до Харківського окружного адміністративного суду, який постановою від 21.12.2016 № 820/4986/16, яка була залишена без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 16.02.2017 року, задовольнив його позов: скасував рішення Державної міграційної служби України від 12.08.2016 року №422-16 та зобов'язав останню повторно розглянути заяву ОСОБА_3 про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту. ДМС України прийнято рішення від 03.03.2017 № 19-17 про зобов'язання ГУ ДМС України в Харківській області повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування судом вищевказаного рішення ДМС України.
Відповідно до вищевказаного рішення ДМС України, наказом ГУ ДМС України в Харківській області від 24.03.2017 № 44 заяву прийнято до повторного розгляду.
На виконання постанови ХОАС від 21.12.2016 №820/4986/16, ухвали ХААС від 16.02.2017 №820/4986/16 та рішення ДМС України від 03.03.2017 № 19-17 про зобов'язання ГУ ДМС України в Харківській області повторно розглянути заяву громадянина Сирії ОСОБА_3, з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування судом рішення ДМС України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачем встановлено, що у заявника, громадянину Сирії ОСОБА_3, при поверненні до країни громадянської належності, відсутні об'єктивні підстави побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також життю, безпеці чи свободі заявника не буде загрожувати смертна кара або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширене насильство в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини.
На підставі викладеного, враховуючи відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», громадянину Сирії ОСОБА_3 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та прийнято рішення Державної міграційної служби України від 18.05.2018 року №166-18 про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке є предметом оскарження у даній справі.
Відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону № 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як вбачається з матеріалів справи, заявник прибув до України у серпні 2006 року з метою навчання. Збройний конфлікт у Сирії розпочався у березні 2011 року. Із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач звернувся вперше лише у січні 2013 року.
Суд зазначає, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення із даною заявою може бути іншим.
Тому, враховуючи те, що дата звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є значно пізнішою від дати його прибуття в Україну, суд приходить до висновку про відсутність у позивача реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження.
Відповідно до п. 170 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця, в деяких випадках необхідність нести військову службу може бути єдиною причиною для подання клопотання про надання статусу біженця, наприклад, якщо особа може довести, що несення військової служби вимагає його участі у військових діях, що суперечать його політичним, релігійним або моральним переконанням чи обґрунтованим міркуванням совісті. Якщо тип військової акції, в якій особа не бажає приймати участь засуджується міжнародним співтовариством, як такий що суперечить елементарним правилам людської поведінки, кара, яка передбачена за дезертирство чи ухилення від призову, може з урахуванням усіх інших вимог визначення бути розцінена як переслідування.
В даному випадку, в протоколі співбесіди з позивачем від 26 квітня 2017 року заявник визначив наступні побоювання щодо повернення до країни походження: «...во первых - чтобы попасть в Тартус надо ехать или через Дамаск или через Ливан, еще существует опасность что война до сих пор в Дамаске не прекращалась полностью, бомбы и снаряды до сих пор еще падают, опасность взрывчатки, ловушки, я являюсь военнообязанным, сразу при возвращении отправляют в военньш суд и дальше воевать. Я сейчас считаюсь, как уклоняющийся... игиловцы будут меня убивать, потому что я алавит, и поскольку в Сирии идет религиозная война, это является достаточной причиной, чтобы меня убивали со стороны исламских радикальний группировок, если я вдруг окажусь на их територии, или на окупированной територии, где алавиты проживают...»
Згідно п.167 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації об'єднаних націй у справах біженців (відповідно до Конвенції 1951 року і Протоколу 1967 року, що стосується статусу біженця) дезертирство, завжди і у всіх країнах, обов'язкова чи не обов'язкова служба - розглядається як кримінальний злочин. Покарання відрізняється в залежності від країни, і зазвичай їх застосування не розглядається як форма переслідування.
Побоювання переслідувань або покарання за дезертирство або ухиляння від призову самі по собі - не являються за визначенням обґрунтованими побоюваннями бути жертвою переслідувань.
Суд зауважує, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Суд зазначає, що при вирішенні питання обґрунтованості побоювань заявника стати жертвою переслідувань з політичних мотивів, суд бере до уваги те, що ні позивач, ні члени його родини ніколи не були членами політичних партій та релігійних, військових або громадських організацій. Під час перебування в Сирії позивач ніколи не був заарештований чи затриманий з мотивів здійснення ним антиурядової діяльності.
Окрім цього, позивач під час співбесіди вказав, що він є громадянином Сирії, ІНФОРМАЦІЯ_1, за національною ознакою - сирієць; за віросповіданням - алавіт; холост. Місце народження та постійного проживання в Сирії - м. Тартус. Під час співбесіди від 26.04.2017 ОСОБА_3 зазначає, що його батьки та вся родина на даний час проживають в Сирії, а саме: в місті Тартус. Під час спілкування позивача зі своїми родичами, вони йому повідомили, що «...у них все нормально, только, что я сказал ранее, экономическая ситуация у них очень плохая, мама вышла на пенсию, папа сейчас работает строителем, папе 65 лет, он работает не по трудовой, если он оставит работу - ему не полагается пенсия. Мама получает пенсию приблизительно в размере 40 долларов, до войны была пенсия - 400 долларов...»
Матеріали справи свідчать про відсутність будь-якої дискримінації стосовно заявника або його родини.
Заявник - алавіт, до жодної громадської, військової, релігійної організації не належав. До інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, причетним ніколи не був. Тобто немає підстав вважати, що заявник має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Родичі заявника мешкають в м. Тартус Сирія та мають лише економічні проблеми.
Повідомлені заявником побоювання повернення до країни його походження не дають підстав вважати заявника біженцем, через відсутність відповідних ознак біженця, викладених в Законі України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» (пункт 1 частини першої статті 1).
ОСОБА_3 стверджує, що є військовозобов'язаним, строкову службу в армії не відслужив. Заявник впевнений, що в разі його повернення до батьківщини, він буде призваним на військову службу, причому не визначає потенційних ризиків, відносно себе, пов'язаних зі службою в армії.
Суд зазначає, що чинне сирійське законодавство передбачає, що під час бойових дій чоловіки мають офіційні підстави для отримання відстрочки від армії. Відстрочку можливо отримати як на території Сирії, так і за кордоном, у т.ч. в Україні. Зазначена процедура можлива при зверненні сирійців до дипломатичних установ, якими є Посольство Сирійської Арабської Республіки у м. Києві та Почесне консульство Сирійської Арабської Республіки в м. Одесі. Відстрочка можлива за деякими обставинами: при одруженні з громадянкою України, при навчанні у ВНЗ України, при наявності в родині одного сина, а також в умовах сплати відповідного мита (від 250 до 500 дол. США). Зазначена сума дозволяє отримати відстрочку на 1 рік. Окрім цього, існують можливості сплати одноразового мита за відстрочку на все життя. Також слід зазначити, що згідно сирійського законодавства, особа, яка знаходиться за межами держави більше 5 років, звільняється від примусової служби в армії.
Також, відсутність підстав переслідувань позивача з політичних мотивів спростовуються матеріалами співбесіди від 26 квітня 2017 року, за якими позивачем стверджується про необхідність отримання статусу "біженця" виключно з метою легалізації перебування на території України, але ця умова не відповідає критеріям поняття "біженець".
При цьому, відповідно до п.62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН позивача необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а його дії мотивуються сімейними чи іншими причинами особистого характеру.
Таким чином, суд приходить до висновку що позивачем не надано доказів на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та наявності правомірних підстав для прийняття органами ДМС України рішення про відмову у наданні відповідного статусу.
Вказаний висновок в повній мірі відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 14.03.2018 року по справі №820/1502/17.
Згідно з положеннями ч.5 ст.242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Суд відмічає, що позивачем не подано належних та допустимих доказів, в розумінні статей 73-74 КАС України, які б доводили протиправність рішення відповідача.
Відповідно до частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Статтею 76 КАС України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Статтею 19 Конституції України передбачено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
За приписами ч.1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Розглянувши подані учасниками справи документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_3 необґрунтовані, а відтак не підлягають задоволенню.
Судові витрати підлягають розподілу відповідно до приписів ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.
Керуючись ст.ст. 19, 139, 241-247, 250, 255, 293, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_3 (АДРЕСА_1) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (61057, м. Харків, вул. Римарська, 24) про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повне судове рішення складено 30.07.2018 року.
Суддя Біленський О.О.