05 червня 2018 р. Справа № 804/4010/18
Суддя Дніпропетровського окружного адміністративного суду Юхно І.В., перевіривши матеріали позовної заяви позивача 1 ОСОБА_1, позивача 2 ОСОБА_2 до Софіївської районної державної адміністрації Дніпропетровської області про зобов'язання вчинити певні дії, -
01 червня 2018 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов позивача 1 ОСОБА_1, позивача 2 ОСОБА_2 до Софіївської районної державної адміністрації Дніпропетровської області, у якій позивач просить суд:
- зобов'язати Софіївську районну державну адміністрацію Дніпропетровської області виділити ОСОБА_1 та ОСОБА_2 земельну частку (пай) в натурі у розмірі 8,1 в умовних кадастрових гектарах розташовану на землях колишнього КСП «Україна» Софіївського району Дніпропетровської області, відповідно до рішення Софіївського районного суду Дніпропетровської області від 26 квітня 2017 року.
Відповідно до пунктів 3 та 6 частини першої статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи відповідає позовна заява вимогам, встановленим статтями 160, 161, 172 Кодексу адміністративного судочинства України та чи немає інших підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених цим Кодексом.
Із матеріалів адміністративного позову вбачається, що позивачі звернулись з вимогою про зобов'язання відповідача виділити їм земельну частку (пай) в натурі у розмірі 8,1 в умовних кадастрових гектарах розташовану на землях колишнього КСП «Україна» Софіївського району Дніпропетровської області, відповідно до рішення Софіївського районного суду Дніпропетровської області від 26 квітня 2017 року у справі №193/2089/16 (провадження №2/193/77/17).
26 квітня 2017 року Софіївським районним судом Дніпропетровської області у справі №193/2089/16 (провадження №2/193/77/17) за позовною заявою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Софіївської районної державної адміністрації Дніпропетровської області, третя особа: Відділ Держгеокадастру в Софіївському районі Дніпропетровської області, про поновлення строку позовної давності, та визнання права на земельну частку (пай) в порядку спадкування за законом було прийнято рішення, відповідно до якого:
- позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Софіївської районної державної адміністрації Дніпропетровської області, третя особа: Відділ Держгеокадастру в Софіївському районі Дніпропетровської області, про поновлення строку позовної давності, та визнання права на земельну частку (пай) в порядку спадкування за законом задоволено;
- поновлено позивачам строк позовної давності для звернення з позовом до суду за захистом своїх прав;
- визнано земельну частку (пай) у розмірі 8,1 в умовних кадастрових гектарах, розташовану на землях колишнього КСП «Україна» Софіївського району Дніпропетровської області, спадковим майном після смерті матері ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 та після смерті батька ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2;
- визнано за ОСОБА_1 право на 1/2 спадкового майна - земельної частки (паю), розташованої на землях колишнього КСП «Україна» Софіївського району Дніпропетровської області, площею 8,1 в умовних кадастрових гектарах, в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, та після смерті батька ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2;
- визнати за ОСОБА_2 право на 1/2 спадкового майна - земельної частки (паю), розташованої на землях колишнього КСП «Україна». Софіївського району Дніпропетровської області, площею 8,1 в умовних кадастрових гектарах, в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, та після смерті батька ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2.
Зазначене рішення Софіївського районного суду Дніпропетровської області набрало законної сили 16 травня 2017 року.
Позивачі звертають увагу суду, що неодноразово звертались до Софіївської районної державної адміністрації Дніпропетровської області стосовно виділення їм земельної ділянки, однак їм відповідач їм постійно відмовляв.
Позивачі вважають, що такими діями відповідача порушені їх права та законні інтереси на виділення земельної ділянки (паю) в натурі за рішенням суду, у зв'язку з чим звернулись до суду.
Відповідно до частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом:
1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень;
2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень;
3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій;
4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії;
5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень;
6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Пунктом 1 частини першою статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
При цьому, за положеннями частини третьою вказаної статті адміністративні суди не розглядають позовні вимоги, які є похідними від вимог у приватно-правовому спорі і заявлені разом з ними, якщо цей спір підлягає розгляду в порядку іншого, ніж адміністративне, судочинства і знаходиться на розгляді відповідного суду.
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України публічно-правовий спір - спір, у якому:
хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або
хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або
хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи.
З матеріалів адміністративного позову вбачається, що позивачі звернулися за захистом свого приватно-правового права власності на земельну ділянку на підставі рішення Софіївського районного суду Дніпропетровської області від 26 квітня 2017 року у справі №193/2089/16 (провадження №2/193/77/17).
Водночас, згідно з частиною першою статті 19 Цивільного процесуального кодексу України від 18.03.2004 року №1618-IV суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Суд зазначає, до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників є суб'єктом владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, у цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.
При цьому, визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням наявного приватного права певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень.
Отже, під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
При цьому, стаття 15 Цивільного кодексу України від 16 січня 2001 року №435-IV передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно із частинами першою та четвертою статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, установлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.
Цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (пункт 10 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України).
Водночас правовідносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються, зокрема, приписами Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 року №2768-III, а також прийнятими відповідно до нього нормативно-правовими актами.
Згідно з частинами другою та третьою статті 78 Земельного кодексу України право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.
Згідно з частиною першою статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
Порядок набуття права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності громадянами та юридичними особами передбачено вказаною нормою та статтями 118, 122 Земельного кодексу України.
При цьому, порядок паювання земель та виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) встановлено відповідно Указом Президента від 08 серпня 1995 року № 720/95 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» і Законом України від 05 червня 2003 року № 899-IV «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)».
З аналізу вищевикладеного, суд приходить до висновку, що позовні вимоги про зобов'язання відповідача виділити їм земельну частку (пай) в натурі у розмірі 8,1 в умовних кадастрових гектарах розташовану на землях колишнього КСП «Україна» Софіївського району Дніпропетровської області стосується права власності фізичних осіб на земельну ділянку, яке визнане рішенням Софіївського районного суду Дніпропетровської області від 26 квітня 2017 року у справі №193/2089/16 (провадження №2/193/77/17), а, отже, спір виник із земельних правовідносин та має приватноправовий характер, у зв'язку з чим його належить розглядати в порядку цивільного судочинства.
Суд зазначає, що незважаючи на те, що спірна земельна ділянка не виділена в натурі на місцевості й знаходиться на землях колишнього КСП «Україна» Софіївського району Дніпропетровської області, це не може бути підставою для розгляду спору адміністративним судом, оскільки предмет спору безпосередньо стосується права власності на землю фізичних осіб.
Аналогічна позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16травня 2018 року у справі №911/4111/16 (номер рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень: 74188634).
Відповідно до частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини у справі ««Занд проти Австрії» (Zand v. Austria) від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…)». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.
Поряд із цим, у рішенні Європейського суду з прав людини від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви №№ 29458/04, 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики Суду термін «встановленим законом» у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, «що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» [див. рішення у справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria), заява № 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. &l4;…&g4; фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, «встановленим законом», національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Враховуючи вищевикладене та зважаючи, що заяву не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, суд приходить до висновку, що у відкритті провадження у справі слід відмовити.
При цьому, частиною сьомою статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у разі відмови у відкритті провадження в адміністративній справі з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз'яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд такої справи.
На виконання вищенаведеної норми суд роз'яснює позивачеві, що заявлений до розгляду спір може бути поданий до місцевого загального суду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України.
Керуючись статтями 4, 5, 19, 170, 242, 248, 256 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Відмовити у відкритті провадження за позовом позивача 1 ОСОБА_1, позивача 2 ОСОБА_2 до Софіївської районної державної адміністрації Дніпропетровської області про зобов'язання вчинити певні дії.
Копію ухвали про відмову у відкритті провадження надіслати позивачам разом із позовною заявою та усіма доданими до неї матеріалами.
Роз'яснити позивачам, що відповідно до частини п'ятої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України повторне звернення тієї самої особи до адміністративного суду з адміністративним позовом з тих самих предмета і підстав та до того самого відповідача, як той, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається.
Ухвала суду набирає законної сили відповідно до статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена в порядку та у строки, встановлені статтями 295 та 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи ухвала суду оскаржується до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя І.В. Юхно